Раді Вас бачити!

Сьогодні ніч була доволі тихою. Легкий вітер колихав гілки дерев. Небо нагадувало бідний урожай восени. Тільки в деяких місцях можна було побачити декілька зірок, які не були в полоні чорних хмар. Молодий місяць намагався втекти від них, але у нього нічого не виходило. З кожним кроком хмари поглинали його все більше і більше.

Я вже довгий час спостерігаю за тим, як поводиться ніч. Я сиділа біля вікна і згадувала, що ж привело мене до такого стану. Пів року тому я була найщасливішою дівчиною у світі. Біля мене була людина, яку я до безтями кохала. Олександр - моє перше кохання. Я раділа кожній секунді, проведеній із ним. Зі школи ми були найкращими друзями. Після вступу до університету зрозуміли, що кохаємо одне одного. Він був моїм життям. Крім нього я не бачила нічого і нікого навкруги. Це була одержимість. По-іншому сказати не можна. Коли Саша запропонував мені вийти заміж за нього, я ні секунди не сумнівалася.

Я хотіла прожити з ним все своє життя. Досі пам’ятаю його пропозицію. Це був подарунок на мій день народження. Мої друзі говорили, що це поспішне рішення і що перше кохання не буває останнім, але я сліпо кохала його і вірила, що все буде в порядку. Їхня думка мене мало хвилювала. Так, мені лише двадцять, все життя попереду, але я не думала про це. Можливо, я зачепилася за нього, тому що він був першим, хто мене покохав, і з ним відчула себе потрібною. Тоді мені так бракувало любові. Батьки мною ніколи не цікавилися. Залишили мене, а самі поїхали за кордон на заробітки. Я з ними спілкувалась дуже рідко, а зараз і зовсім не спілкуюсь. Після школи я вступила до університету і почала жити самостійно. Але не минуло і декількох місяців, як Саша вже жив зі мною.

Саша. При згадці про нього мене кидає в жар. З одного боку, мені приємно згадувати цей відрізок мого життя. Все було по-справжньому. Без брехні та страждань. Ідеальні стосунки. Навіть сварок не було ніколи. З другого боку, хотілося зі всієї сили вдаритися головою об стіну, щоб усе забути. Забути його очі, від яких шаленіла. Його усмішку, яка змушувала серце битися швидше. Його дотики, від яких тіло просто скаженіло. Болісний контраст між "тоді" і "зараз" просто випалював мене зсередини.

Небо вкрилося хмарами, і почався дощ. Воно плаче так, як моя душа. Хотілося, щоб все нарешті закінчилося і я перестала відчувати біль, якого завдала мені доля. На очах виступили сльози. Цікаво, перестану колись плакати чи ні. Чи доля прирекла мене на вічні муки.

На годиннику була вже третя ночі, а спати зовсім не хотілося. Попри те я змусила себе лягти в ліжко. Завтра потрібно з’явитися в університеті. Зовсім скоро іспити й захист диплома, а я навіть не готова. Як тільки закінчиться навчання, одразу же поїду до іншого міста та почну нове життя. Тут мене нічого не тримає. Лише задихаюсь від цього болю.

В університеті я не була близько тижня. Навіть не відповідала на дзвінки одногрупників. Тому завтра мене чекає важкий день. З цією думкою я все ж таки заснула.

*****

— Настю, ти куди пропала? Цілий тиждень не можу до тебе додзвонитися. Двері ти також не відчиняєш. Я собі місця не знаходила, думала щось сталось.

До мене підбігла моя подруга Іра, за сумісництвом моя одногрупниця, та обійняла.

— Захотілося побути наодинці, — відповіла я, прикурюючи сигарету.

 — Знову Саша? Так?

Зробила одну затяжку та видихнула білий дим, який вмить же зник в повітрі.

 — Я думала, що стало краще, але помилялася. Спогади про нього не дають нормально жити. Я глянула на наше місце, де ми з ним постійно проводили час. Повсюди спогади. Вони жорстоко атакують мене, не даючи забути цей відрізок життя.

— Він у минулому. Забудь його. Почни жити заради себе.

— Легко сказати, — зі злістю відповіла я.

— Ти повинна. По-іншому не буде, — не відступала Іра.

 — Як же мене дістали ваші кляті фрази: «Ти повинна», «Візьми себе в руки». Я не хочу більше слухати цього. Усередині все кипіло від образи й безсилля.

Іра ближче підійшла до мене та подивилась в очі.

 — Я хочу підтримати тебе. Ти мені не байдужа.

— Мені не потрібна твоя підтримка, — різко відповіла я.

Потушивши цигарку, я пішла всередину університету. Іра побігла за мною.

 — Ти змінилася, — сказала вдогін вона. Я зупинилася та повернулася до неї.

— Ні. Я просто хочу, щоб мені дали спокій. Будь ласка.

Я розвернулася та зайшла в аудиторію. Пройшовши повз своїх друзів, я лише кивнула їм та сіла за задню парту. Дивлячись на дошку, я знову занурилася в минуле. Той день, з якого почався зворотний відлік.

Підготовка до весілля була найпрекраснішим заняттям. Я наче метелик кружляла від щастя. На початку Саша допомагав мені, як і його батьки. Я їм одразу сподобалася, і вони говорили, що їхньому сину потрібна саме така, як я. У мені немає нічого особливого. Просто він заводився з півоберта і деколи потрібно було його заспокоїти. Я з цим справлялася на всі сто відсотків. Вони стали мені рідними. А зараз... Уникають зустрічі зі мною і пояснень. Як і Саша. Чому? Відповіді на це питання не можу знайти. Його немає. Ця невизначеність душила сильніше за саму розлуку.

За місяць до весілля Саша змінився. Його все менше цікавила підготовка. Коли ми хотіли обговорити деталі, він або запізнювався, або не приходив. Спершу я думала, що він переживає, адже попереду його чекає відповідальне життя. Заспокоювала себе, але минали дні та ставало дедалі гірше. Він зникав на декілька днів, і ніхто не міг до нього додзвонитися. Коли з’являвся, то пояснень ніяких не давав. До останнього переконував мене, що все добре. Я вірила йому, але тривога не покидала мого серце. Якби в той момент я б бодай трохи відкрила очі, затуманені щастям, можливо, зрозуміла б, що діється.

— Лекція закінчена. Ви вільні, — вихопив мене з моїх думок голос викладача. Я зібрала речі в сумку. Не встигла спуститися вниз, як до мене підійшли друзі.

 — Настю, ти як? — запитав Діма. Він був найкращим другом Саші, але зараз дивився на мене з такою щирою, теплою турботою, що все моє роздратування кудись зникло.

— Все в порядку, — сказала я, сідаючи назад за парту.

 — Ми переживаємо за тебе. Зрозумій це. Ти нам не байдужа, — продовжила Іра. Я глибоко вдихнула.

— Знаю. Вибач, що нагримала на тебе в коридорі. Не можу чути більше слова підтримки. Мені одне не дає спокою. Чому він так вчинив? Без пояснень. Пів року я риюся у своїй голові та шукаю відповіді.

На очах знову з'явилися сльози. Діма мовчки сів біля мене й обережно пригорнув до себе. Його обійми були надійними, спокійними. Затишно пахло його парфумом, і я на мить дозволила собі просто сховатися від усього світу на його плечі. — Якби ж ми знали, — тихо сказав він, притискаючи мене трохи міцніше, ніби намагався захистити від мого ж власного болю.

— Ви були найкращими друзями. Чому він і тобі нічого не сказав? — я підвела на нього очі, все ще сподіваючись почути хоч щось.

— Я вже тобі говорив. Я й уявлення не маю. Останнім часом він дуже віддалився від мене.

Взявши себе в руки, я піднялась. Діма м'яко відпустив мене, але його погляд так і залишився прикутим до мого обличчя.

 — Мені потрібно зайти до Вадима Вікторовича та поговорити щодо дипломної роботи. Поговоримо пізніше.

— Настю, — гукнув Діма, коли я вже була біля дверей. — Зустрінемося сьогодні? Погуляємо.

Про його симпатію до мене знали всі, але він ніколи не наважувався зробити перший крок, поважаючи Сашу. Вперше Діма запропонував зустрітися просто так, удвох, і це стало для мене відкриттям. Я ніколи не дивилася на нього як на хлопця, він завжди був лише другом. Але в цю мить, коли наші погляди зустрілися, всередині щось тихо здригнулося. Час на секунду зупинився, і між нами пролетіло дивне, абсолютно нове відчуття тепла. Наче невидимі крила пригорнули нас одне до одного. Серце зробило непривичний, легкий кульбіт. Я ледь усміхнулася.

— Ти згодна? — знову запитав Діма, і його голос звучав так м'яко, що це відразу повернуло мене в реальність.

— Ні. Мені потрібно думати про диплом. Захист зовсім скоро. Побачимось.

Я швидко вибігла на вулицю. Хотілося подихати свіжим повітрям. Взявши чергову сигарету в руки, я закурила. Скільки часу минуло, а я досі не можу взяти себе в руки. А ще цей містичний зв'язок з Дімою? Що це взагалі було? Невже напад якоїсь психічної хвороби? Потрібно їхати звідси якомога далі і ніколи не згадувати це місто. Покуривши, я пішла до свого керівника.

Я постукала у двері та відчинила їх.

— Можна?

— Заходь, Настю.

 — Я хотіла поговорити з вами щодо своєї дипломної роботи, — сказала я та сіла у крісло.

 — Щось не так? — здивовано запитав він.

— Вона повністю готова. Тільки... — я замовкла. Мені було ніяково просити його про допомогу, але виходу не було.

— Що сталося?

— Її потрібно відредагувати. У моєму житті склалися деякі обставини, тому я не маю сил цього зробити. Ви зможете мне допомогти? — на одному подиху сказала я.

— Звісно. Ти скинь мені її на електронну пошту. Я подивлюсь.

— Дякую вам, — я усміхнулася.

— Якщо потрібна ще якась допомога, звертайтесь до мене, — цілком серйозно сказав Вадим Вікторович.

— Дякую.

Я встала, попрощалась та вийшла з кабінету. Однією проблемою стало менше. Настрій трішки піднявся, і я пішла на заняття.

Під вечір повернулася додому. Порівняно з минулим тижнем, день сьогодні пройшов непогано. Я вирішила прийняти душ, а вже потім щось перекусити. Краплі води легко стікали по моєму тілу. Я знову занурилася в спогади. У той день, який змінив моє життя назавжди.

У день весілля Саша запізнювався. Я йому дзвонила декілька разів, але телефон не відповідав. У мене почалася паніка. Я була впевнена, що щось сталося, тому що «не приїхати» він просто не міг, але як же я помилялася. Коли у двері подзвонили, я на секунду заспокоїлася, бо була впевнена, що це Саша. Але за дверима побачила кур’єра з моїм весільним букетом. Тремтячими руками я взяла букет та прочитала записку: «Вибач, але я не можу». Фатальний день, коли все обірвалося. Тоді мій світ розлетівся на друзки.

Я вимкнула воду та вийшла з душової кабіни. Рукою витерла запотіле дзеркало і подивилася на себе. Мішки під очима, червоні очі і опухле обличчя. Вигляд мій був жахливий. Та ще й втратила понад п’ять кілограмів зі своїх п’ятдесят сім з ростом метр шістдесят п’ять. Я провела рукою по своєму довгому русявому волоссю. Потрібно підстригти його та пофарбувати. Зміни допоможуть перейти цей важкий етап. Потрібно змити з себе це минуле.

Вийшовши з ванної кімнати, я почула дзвінок у двері. На годиннику була дев’ята вечора.

— Дивно, хто ж це може бути? – вголос сказала я та попрямувала до дверей. Подивившись у вічко, я побачила Діму. Ще його тут не вистачало, але чомусь відчула радість.

— Ти серйозно? Дев’ята година, — відповіла я, все ще тримаючи його на порозі.

— Можливо, впустиш мене? Я не з порожніми руками, — він усміхнувся.

— Суші. Ти знаєш, як мене підкупити. Заходь. Я відступила крок назад і впустила його до квартири.

— Тільки не кажи що хотів повечеряти зі мною, — я усміхнулася.

 — Я хотів впевнитись, що з тобою все гаразд.

Ми зайшли на кухню. Діма почав розкладати суші на стіл. Я сіла на стілець та спостерігала за ним.

— Не хвилюйся. Я в нормі.

Діма зупинився та подивився на мене.

— Твої очі говорять про інше, — тихо сказав він, сідаючи навпроти. — Я тобі ніколи не говорив. За два місяці до вашого весілля Саша вступив до клубу «Ящірки». Це закритий клуб. Туди потрапити просто нереально. Я уявлення не маю, як його взяли. Там самі блатні мужики. Ніхто не знає, чим вони займаються, але справу мати з ними боїться мало не все місто. Я спробував з’ясувати щось про них, але результатів не було. Саша також мовчав, а потім і зовсім перестав спілкуватися зі мною.

Я дивилася на нього і не могла повірити, що він увесь час щось приховував.

— Чому ти мовчав? — насупивши брови, запитала я.

 — Я не хотів влазити у ваші стосунки. Сама знаєш причину. І ще одне. Декілька місяців назад його бачили в аеропорту.

— В якому сенсі?

Очі вмить заплили сльозами. Я швидко піднялась та підійшла до вікна. В грудях відчувала вибух за вибухом. Ці отруйні гази заповнили все тіло.

— Так він спокійно гуляв містом і навіть не зайшов до мене пояснити свій вибір. Я хвилювалась. Думала, що з ним щось сталося, а він просто зібрав речі та поїхав, — стримуючи сльози, говорила я.

У цю секунду десь глибоко в душі вперше народилася гірка ненависть до Олександра. Жаліла тільки про те, що стільки часу витратила на порожні сльози. Цей гнів дивним чином повертав мені сили жити далі.

Позаду себе я почула тихі кроки Діми. Він підійшов ближче, і я відчула його тепло. Його руки обережно лягли мені на плечі, заспокоюючи, а потім він м'яко повернув мене до себе. Його проникливий, глибокий погляд сіро-блакитних очей був сповнений такої ніжності й любові, що моя поранена душа на мить відчула полегшення. Це було як легке зцілення.

— Саша не з тих, хто так просто все кидає, — тихо й заспокійливо промовив Діма, і від його інтонації моє серце знову зрадницьки йокнуло.

— Перестань шукати причину його зникнення, Настю. Нам потрібно змиритися з його вибором та відпустити раз і назавжди. Якби він хотів залишитися в твоєму житті, він би принаймні пояснив все. А так… Для мене все стало на свої місця.

Він підняв руку й торкнувся моєї щоки, великим пальцем ніжно стираючи сльозу, що котилася вниз. Його дотик був невагомим, але від нього по тілу розлилося приємне тремтіння. Я ніколи раніше не помічала, які в нього гарні очі — вони дивилися в саму глибину мене, змушуючи серце битися швидше.

 — Як можна було добровільно кинути тебе? Я не розумію, — ледь чутно прошепотів Діма, і його погляд опустився на мої губи.

Я закусила нижню губу й відвела погляд убік. Голова йшла обертом від того, що діється між нами. Чому саме сьогодні наш зв'язок став настільки міцним і небезпечно відчутним? Це лякало, але водночас дарувало забуття від старого болю. Я так втомилася страждати, що хотіла просто потонути в цьому моменті.

— Давай поїмо. Я дуже зголодніла, — я ніяково усміхнулася й потягнула його за стіл.

Діма слухняно сів навпроти, але напруга між нами нікуди не зникла — вона просто стала лоскітливою, густою. Ми їли майже мовчки, перекидаючись випадковими поглядами, від яких по шкірі пробігали сироти. Щоразу, коли його пальці випадково торкалися моєї руки, передаючи коробку з суші, мене прошивало легким струмом. Тіло, яке так довго голодувало за ласкою, зрадницьки відгукувалося на кожну його дію.

Коли з вечерею було покінчено, я підвелася, щоб прибрати зі столу, але Діма раптово перехопив мою руку за зап'ястя. Його долоня була гарячою. Одним плавним рухом він змусив мене розвернутися і опинитися прямо між його колінами.

— Настю, подивись на мене, — тихо, але владно попросив він.

Я підвела очі й потонула в його сіро-блакитному погляді, який зараз темнів від стримуваного бажання. Діма повільно підвівся, нависаючи наді мною, і його руки лягли мені на талію, притискаючи ближче до свого тіла. Крізь тонкий матеріал мого халата я відчула силу його рук. Серце забилося як божевільне, коли його обличчя опинилося за міліметр від мого.

Він не поцілував мене — він дав мені вибір. Його гаряче дихання обпікало мої губи, а пальці на талії стиснулися міцніше. Це була чиста, концентрована пристрасть, яка випалювала з голови будь-які думки про минуле. Залишилися тільки ми двоє, ця кухня і шалене тяжіння, від якого плавилося повітря. — Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу тебе вберегти, — прохрипів він, і його губи торкнулися моєї щоки, повільно спускаючись до шиї. Я судорожно вдихнула повітря, закинувши голову. Його поцілунки були ніжними, але водночас голодними. Вони змушували забути про гордість, про образу, про Сашу.

Я затримала дихання, коли його руки плавно рушили вище по моїй спині, але потім м'яко сперлася долонями в його груди, зупиняючи. Мені потрібен був час, щоб усе усвідомити. Діма відразу все зрозумів. Він важко зітхнув, зарився обличчям у моє волосся на кілька секунд, а потім повільно відпустив, залишаючи на моїй шкірі приємне, палке тремтіння.

Нам обом знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями й повернути дихання до норми. Діма відійшов до вікна, ніби йому раптом стало затісно на моїй кухні, а я взялася заварювати чай, аби бодай чимось зайняти тремтячі руки.

Коли напруга трохи спала, ми знову сіли за стіл. Але все змінилося. Більше не було ніяковості чи тиші — натомість з'явився якийсь особливий, інтимний затишок. Ми пили гарячий чай, і Діма почав розповідати якісь кумедні історії з університету, намагаючись відвернути мене від важких думок. Я дивилася на те, як під час розмови розгладжуються зморшки на його чолі, як він щиро посміхається, і спіймала себе на думці, що вперше за пів року мені справді легко. Його присутність більше не нагадувала про Сашу, вона належала тільки йому самому. Щоправда, щоразу, коли наші погляди випадково перетиналися, у повітрі знову спалахували ледь помітні іскри, нагадуючи про те, що щойно відбулося між нами.

Час пролетів непомітно. Близько опівночі Діма почав збиратися додому. Проводжаючи його в коридорі, я зловила себе на думці, що шалено не хочу, аби він ішов… Мені було так тепло з ним, і ця нова пристрасть, що спалахнула між нами, нарешті витіснила з душі чорну пустку.

Цієї нічної пори я вперше за довгі місяці засинала з легкою усмішкою. У моїй голові більше не було Саші. Я засинала, все ще відчуваючи на своїй шкірі палкі дотики й гарячий подих Діми. Я нарешті робила крок уперед.