Раді Вас бачити!

Я стояла біля входу в клуб у чорній блискучій сукні з глибоким декольте та світло-коричневих туфлях на високих підборах. Чекала гостей, хоча всередині все стискалося від думок про Діму. На душі було паршиво, але я змушувала себе посміхатися.

Першою прийшла Оля. Вона дико нервувала перед зустріччю з Віктором, аж руки трусилися.

— Ти сильна і повинна сьогодні зробити так, щоб він нарешті став твоїм, — підтримала я її.

— Ти думаєш, це правильне рішення? — зі страхом поглянула вона на мене.

— Якщо ти з ним не поговориш, то це зроблю я, — попередила я подругу.

— Я сама, — Оля раптом застигла, її погляд упав на Вітю, який ішов до нас із величезним букетом.

Він підійшов і тепло посміхнувся нам обом.

— Настю, вітаю з днем народження! Бажаю, щоб ти була щасливою, завжди посміхалася і світилася, як сонечко.

Він вручив мені квіти, міцно обійняв і поцілував у щоку.

— Дякую, Віть, — я щиро посміхнулася. Радість колег трохи глушила мій внутрішній біль.

Він став біля Олі й легенько пригорнув її за талію. Подруга від цього дотику мало не збожеволіла — прикрила на мить очі й подивилася на мене таким поглядом, що аж світився від кохання. Дочекавшись решти компанії, ми зайшли всередину. Віктор зупинив нас біля замовленого столу.

— Перш ніж ми перейдемо до найкращої частини вечора, ми б хотіли вручити тобі подарунок.

— Сподіваюсь, тобі сподобається, — прошепотіла мені на вухо Каріна.

— Ну, я заінтригована.

До нас підійшла Оля з оберемком різнокольорових повітряних кульок. Цифри виділялися на їхньому фоні — двадцять три роки, колись мені здавалося, що в цьому віці я буду знати, як жити, а зараз усе летіло під три чорти.

— Чесно скажу, ми довго мізкували над подарунком. Ідею підказав наш директор, якого сьогодні немає, — сказав Віктор.

— Ти в нашому колективі новенька, але ми встигли полюбити тебе як рідну. Це щастя — працювати з такою людиною. Доброю, відчайдушною, яка завжди готова допомогти й підтримати, — продовжувала Оля.

До горла підкотив гарячий клубок. Після всього пекла з Дімою почути такі слова від майже чужих людей... Це пробило мій захист. На очі навернулися сльози.

— Дякую вам. Ви для мене теж стали сім’єю.

Оля міцно обійняла мене, і колеги дружно затягнули «Happy Birthday». Обійнявшись усі разом, ми навіть почали кружляти серед залу. Доспівавши, Оля вручила мені кульки, до стрічки яких був прив'язаний білий конверт. Я розгорнула його, і мої брови миттєво поповзли вгору від шоку.

— Ви збожеволіли? — вигукнула я.

— Я ж казала, що вона розгубиться! — засміялася Каріна.

— Серйозно? Іспанія? Канарські острови, Гран-Канарія?!

Я не вірила власним очам. Це ж шалено дорого, вони зовсім втратили глузд!

— Усе заброньовано. Тобі залишається тільки взяти відпустку, і на тебе чекає незабутній відпочинок, — посміхнувся Віктор.

— Дякую вам... Це неймовірний подарунок. У мене просто немає слів.

— Прошу, прошу. Досить дякувати. Сідаймо до столу, бо я страшенно голодний, — скомандував Віктор.

За що я любила Вітю — він ніколи не церемонився і казав усе, що думає. Якби в коханні він був таким же сміливим, вони б з Олею давно були разом і не мучили одне одного.

Вечір минав весело. Музика, танці, алкоголь — усе, як і має бути. Градус у крові ріс, і на якийсь час мені навіть вдалося викинути з голови свої проблеми. Не хотілося, щоб це свято закінчувалося.

— Я зараз повернуся, — сказала я, підводячись з-за столу, коли відчула, що в голові починає шуміти.

​Підійшовши до барної стійки, я попросила склянку холодної води. Було дуже жарко, і мені потрібно було освіжитися.

​— Настю? — із-за барної стійки я почула своє ім’я. Цей голос... він був таким знайомим, що в мене всередині все перевернулося.

​— Так. Ми знайомі?

​Я пильно подивилася на бармена. Його обличчя здалося мені знайомим, але через музику й алкоголь я ніяк не могла згадати, де його бачила.

​— Ну треба ж. Схоже, я сильно змінився, — він подався вперед і показав свою ангельську посмішку.

​Я відчула, ніби в мене вдарила блискавка. Весь клуб, мої колеги, Діма, моє теперішнє життя — усе це в одну секунду просто вилетіло з голови. Наче нікого й не було ніколи. Залишився тільки він. Це була єдина посмішка, яку неможливо забути.

​— Саша? Що ти тут робиш?

​Мій голос затремтів. Я не вірила власним очам. Що за ігри грає зі мною доля? Навіщо вона повертає його саме зараз, коли я тільки почала склеювати себе по шматках? Я вже змирилася з тим, що ніколи не дізнаюся правди, і тут знову з’явився він. Живий. Такий самий рідний і водночас зовсім чужий.

​— Працюю. До речі, вітаю тебе з днем народження.

​Саша дістав із вази на стійці квітку й протягнув мне. Його пальці ледь торкнулися моєї руки. Колись я танула від цього, а зараз відчула такий дикий біль, ніби мені без наркозу розковиряли стару рану.

​Він не прибирав руку, акуратно гладив мою долоню і відчайдушно дивився мені в очі. А я стояла як загіпнотизована, боячись поворухнутись. Серце калатало десь у горлі, в голові зашуміло, і стало так важко дихати, ніби з клубу викачали все повітря. Мені хотілося і вдарити його за все минуле, і водночас заплющити очі й нікуди не йти.

​— Настю! — раптом крикнула Оля десь здалеку.

​Я здригнулася, повернулася в реальність і різко забрала руку, хоча шкіра все ще палила від його дотику. Подарована ним квітка так і залишилася лежати на поверхні стійки — я навіть не тягнулася, щоб забрати її з собою.

​— Вибач, мені потрібно йти. Мене чекають.

​— Зустрінемося? — зі страхом запитав Саша, майже перехилившись через стійку.

​— Не впевнена, що це хороша ідея, — тихо відповіла я. Мій мозок просто відмовлявся вірити, що переді мною стоїть людина, яка так легко зруйнувала мене.

​— Давай після вечірки я проведу тебе додому? — не здавався він, і в його погляді було стільки всього, що мені стало страшно.

​— Нам нема про що говорити...

​Я намагалася глибоко дихати, але повітря не доходило до легенів. В очах уже стояли гарячі сльози від шоку й образи, але я зціпила зуби, з останніх сил стримуючи цей потік. Я не збиралася плакати перед ним, хоча всередині все просто кричало.

​— Будь ласка, Насть.

​Я подивилася в його очі й зрозуміла, що якщо зараз не піду — просто зламаюся прямо тут.

​— Я подумаю, — ледь чутно кинула я, розвернулася і швидким кроком пішла до друзів, відчуваючи, як земля буквально тікає з-під ніг. Ці кілька кроків далися мені надважко. Ноги не слухалися, шпильки підкошувалися. У голові паморочилося, підступала справжня істерика, а думки ніяк не збиралися до купи. Я наче потрапила в якийсь химерний вакуум, де немає виходу. Підійшовши до столу, я тремтячими руками налила собі чарку горілки й перекинула її в себе. Потім ще одну. І ще. Алкоголь обпікав горло, але внутрішній біль був сильнішим.

Спершись руками об стіл, я намагалася заспокоїтися і глибоко дихати. За кілька секунд підняла голову й наштовхнулася на збентежені погляди колег. Вони щось стурбовано запитували, але їхні голоси долітали до мене, наче крізь товщу води.

— Мені потрібно на вулицю, — видавила я.

Сівши на лавку біля клубу, я тремтячими пальцями підпалила сигарету. У голові панувала абсолютна порожнеча. Я не знала, як реагувати на цей емоційний вибух. Наче божевільна, дивилася в одну точку, жадібно затягуючись гірким димом. За хвилину до мене підбігла захекана Оля.

— Що сталося? Настю! — злякано запитала вона, заглядаючи мені в очі.

Я глибоко вдихнула і через силу підвелася на ноги.

— Не запитуй нічого. Завтра все розкажу. Ходімо святкувати, — я витиснула з себе фальшиву посмішку, взяла її під руку, і ми повернулися до зали.

Протягом усього вечора Саша не зводив з мене очей. Він справді змінився — змужнів, став дорослим. Його темні очі, які колись були моєю слабкістю, тепер здавалися ще глибшими й серйознішими. Коротка борода додавала його образу якоїсь брутальності, а чорне волосся було акуратно укладене. Його міміка, манери — усе залишалося до болю знайомим. Іноді я ловила його погляд і автоматично посміхалася у відповідь, але ця посмішка була лише маскою, за якою я ховала дикий страх перед майбутнім. Алкоголь брав своє, притуплюючи здоровий глузд і підштовхуючи до краю прірви.

Наприкінці вечора, коли знеболювальний ефект спиртного досяг піку, я все ж наважилася підійти до стійки.

— Якщо ти не передумав, можеш провести мене додому, — напружено промовила я.

— Не передумав, — відповів він, і на його обличчі з'явилася полегшена посмішка.

— Я чекаю на вулиці.

Я розвернулася і попрямувала до виходу. Оля наздогнала мене біля гардероба й міцно взяла під руку. Вона хитро скосила очі на Сашу, який уже про щось говорив з іншим барменом, здаючи зміну.

— М-м-м... А він красунчик, — прошепотіла вона.

— Знаю, — я сухо посміхнулася, бо всередині все знову почало стягуватися в тугий вузол.

— Стій! — Оля заступила мені дорогу. — Це через нього ти так раптово впала в ступор? Від мене ж нічого не приховаєш. Ви знайомі, так?

Їй явно кортіло витягнути з мене бодай якесь зізнання прямо зараз.

— Завтра, Олю. Все завтра. Йди краще наздоганяй свого Ромео і зроби так, щоб цей вечір закінчився правильно, — відповіла я, м'яко штовхаючи її до виходу поперед себе.

Попрощавшись одне з одним, всі порозходилися по домівках, а я залишилася чекати на Сашу біля входу. За кілька хвилин його силует з'явився у дверях.

— Довго чекаєш? — запитав він.

— Ні, — я ледь помітно посміхнулася, намагаючись тримати обличчя.

— Машина стоїть за поворотом. Ти не проти, якщо я відвезу тебе? Не хочеться потім знову повертатися сюди.

— Я не проти.

Ми мовчки пішли до машини. Ці дві хвилини здалися мені вічністю. Я досі не вірила, що бачу його після стількох років і що зараз перебуваю поруч із ним.

Сівши в салон, я назвала свою адресу, і він рушив з місця.

— Як у тебе справи? — нарешті запитав він.

— Добре, а в тебе?

— Теж.

І знову німе мовчання, яке дико різало вуха. Я, як і він, просто не знала, про що запитувати. Краєм ока я дивилася на нього. Руки вміло крутили кермо, він пильно вдивлявся в дорогу. Погляд був сконцентрованим та серйозним — я ніколи не бачила його таким. У цей момент у мені піднялися старі спогади, і пальці зсудомило від нестерпного, тупого болю, який важким тягарем розтікся по тілу. Це була не пристрасть, а чиста образа. Алкоголь піднімав на поверхню все те, що я так довго ховала, і ця емоційна вразливість мене трішки лякала.

Коли я зупинилися на світлофорі, він повернув голову і поглянув на мене. У його очах було стільки відчаю і болю, що я вмить відчула його на собі. Весь той емоційний хаос, який я пережила через Діму, зараз змішався з цією появою минулого. Мені захотілося розридатися і закричати на весь салон, запитуючи, чому він так вчинив. Навіщо чоловіки вічно шматують мою душу? Образа випалювала все зсередини. Дихання збилося, і щоб не розплакатися прямо в машині, я сильно стиснула зуби і відвернулася до вікна.

Саша зупинив машину біля мого під’їзду і вимкнув музику. Ми дивилися одне на одного, не відводячи погляду. Час зупинився. Ми просто тонули в цьому мовчанні, згадуючи все те, що колись було розбито. І від цього рана в серці закровоточила ще сильніше.

Він повільно простягнув руку і легко торкнувся моєї щоки своїми прохолодними пальцями. Це було так знайомо, але водночас... абсолютно чужо. Мені стало моторошно від його пальців на моїй шкірі. Я різко відштовхнула його руку, відчинила двері й вибігла з машини.

​Саша побіг за мною. Він наздогнав мене біля під'їзду і сильно, до болю в ребрах, обійняв. Від цих обіймів мені стало важко дихати, цей колись рідний запах тепер душив, а біль ставав тільки сильнішим. Я впиралася руками в його груди, намагаючись відіпхнути його, але він тримав міцно. Сльози випалювали очі, підкочували до самого горла, але я трималася з останніх сил, щоб не заплакати. Не перед ним. Голос зірвався на крик:

​— Чому ти все зіпсував? Чому?! Де ти був всі ці роки, коли я чекала тебе й здихала від цієї проклятої невідомості? Навіщо ти з'явився саме зараз, коли моє життя і так летить під три чорти?!

​— Заспокойся. Я поряд, — прошепотів він мені на вухо, сильніше пригортаючи до себе і гладячи по голові. Я чула, як скажено б’ється його серце.

​— Навіщо? Чому? — продовжувала запитувати я, ковтаючи гарячу образу, яка стояла в горлі. Меня хотілося вити від безсилля.

​Саша відсторонився і збентежено подивився в мої очі.

​— Пробач мені. Я тобі все поясню, але не зараз. Пробач.

​Йому теж було важко, я бачила це, але мені потрібна була правда. Прямо зараз, коли я повністю розбита!

​— Поясни мені, будь ласка! Не муч мене! Мені і так дико боляче, Сашо! — з надривом закричала я.

​— Не можу. Зараз не можу.

​Я з силою відіпхнула його і відійшла на кілька кроків назад, майже падаючи від емоційного безсилля.

​— Тоді йди. Дай мені спокій.

​Він схопив мене за руку і знову сильно притиснув до себе. Я затамувала подих, дивлячись у його скляні очі, в яких ховався якийсь страшний біль минулого.

​— Я не хотів цього. Обставини змусили мене так вчинити.

​— Які обставини?! — у повному відчаї запитала я, відчуваючи, як уся моя гордість тріщить по швах.

​Він лише глибоко зітхнув і промовчав.

​— Сашо. Скажи мені, будь ласка.

​Він повільно забрав руку, розвернувся і пішов до машини.

​— Ось так?! Ти знову просто йдеш і залишаєш мене одну?! — закричала я йому вслід на весь двір, зриваючи голос. — Боягуз! Втікаєш як маленький хлопчик! Егоїст! Я ненавиджу тебе!

​Він не обернувся. Я розвернулася і забігла в під’їзд. В очах усе пливло, мене просто розривало на шматки від люті, образи та цього безкінечного болю, який переслідував мене щодня.

Ледь дійшовши до своєї квартири, я відімкнула двері й переступила поріг. Навіть не вмикаючи світло, на автопілоті скинула туфлі й пройшла на кухню. Навпомацки відчинила верхню шафку, дістала пляшку коньяку і зробила кілька великих ковтків прямо з горла. Алкоголь гаряче розтікся по тілу. Я підійшла до вікна.

​Його машина все ще стояла біля дому. Саша оперся ліктями на неї, обійнявши голову руками. А потім він різко підняв голову і з усієї сили почав гримати кулаками по машині. Емоції взяли верх над ним. Це було так дивно, бо він завжди, попри все, тримав себе в руках. Він сів у машину, сильно грюкнув дверима, завів і поїхав.

​Я сіла на підлогу під вікно. Очі були абсолютно сухими — жодна сльоза так і не впала. А я ж була впевнена, що зараз мене просто розірве від істерики. Що я розридаюся від образи, від злості, від усього того болю, який Саша знову притягнув із собою. Я сиділа в темряві й чекала цих сліз через нього, але всередині була лише якась порожнеча. Жодної сльозинки.

​Вони обидва — і Діма, і Саша — вміли тільки робити мені боляче, кожен по-своєму шматуючи мою душу.

​Зараз, сидячи на підлозі, я розуміла одне: мені потрібна правда. Будь-яким способом. Просто щоб дізнатися, чому колись моє життя було зламане вперше, закрити ці кляті двері й отримати шанс жити далі. Без жодного з них.