Раді Вас бачити!

Але і робота не принесла полегшення. Зазвичай вона мене рятує, тримає на плаву, ховаючи від власних думок, а сьогодні — навпаки. Я була розбита вщент. Кожна цифра на моніторі розпливалася, а в голові досі відлунював наш ранковий скандал.

​Клятий Діма. Він діяв на мене як вампір — висмоктував всі сили, позитив і повітря. Близько обіду я зрозуміла, що більше не витримую, і спустилася в буфет. Глюкоза та кофеїн мали бодай трохи повернути мене до тями.

​— Тобі теж життєво необхідний кофеїн? — звернулася я до Олі, яка також чекала на свою каву.

​— Привіт. Ага, — Оля розвернулася й уважно вп'ялася в мене поглядом. — Судячи з твого вигляду, ранок знову був пекельним. Ти на себе схожа.

​— Мені здається, я скоро взагалі зникну, — тихо кинула я, беручи каву та шматок тірамісу. — Краще не запитуй.

​Ми попрямували до кутового столика. За цей рік Оля стала моєю єдиною близькою людиною тут, вона допомогла мені влитися в колектив, і без її підтримки я б просто збожеволіла. Але навіть їй я боялася відкрити всю правду.

​— Слухай, у мене день народження післязавтра, — сказала я, гріючи пальці об гарячий стаканчик. — Хочу витягнути нашу команду в клуб. Як думаєш, хороша ідея?

​— Оу, круто! Нарешті ти виберешся зі своєї нори, — повеселішала Оля, але раптом її погляд змістився кудись мені за спину, а щоки спалахнули.

​Я озирнулася. У буфеті з’явився Віктор. Він помітив нас, тепло посміхнувся і кивнув. Оля миттєво опустила очі й закусила нижню губу. На це було боляче дивитися.

​— Довго ти ще збираєшся мучити себе й мовчати? — строго запитала я, нахиляючись ближче. — Зізнайся йому нарешті.

​— Ти з'їхала з глузду? — Оля округлила очі й ледь не впустила ложку. — Нізащо. Тим більше, ти ж сама бачиш — він цікавиться тільки тобою. 

​Шматок торта потрапив не в те горло. Я сильно закашлялася, відчуваючи, як до обличчя приливає гаряча кров.

​— Ви що, всі змовилися? — роздратовано сказала я, витираючи губи серветкою. — З чого ви взагалі взяли, що я йому подобаюся? Він просто привітний!

​— Хто всі? — здивувалася Оля.

​— Діма, — я вимовила його ім'я, і всередині все стислося. — Він упевнений, що в мене з Віктором роман. Майже кожного вечора влаштовує мені такі сцени ревнощів, що стіни дрижать.

​— Діма? Твій тихий, ввічливий Діма? — Оля щиро здивувалася. — Ніколи б не подумала. Він же порошинки з тебе здуває, коли забирає з роботи.

​Я гірко усміхнулася.

​— Звичайно, це на людях він ідеальний. А вдома... вдома його кохання перетворюється на божевілля. Він контролює кожен мій подих, кожен погляд. Я почуваюся ув’язненою у власній квартирі. Але найстрашніше, Олю... мені часом здається, що я сама не хочу з цієї клітки виходити. Що мені потрібен цей його хворобливий контроль, щоб почуватися живою.

​Оля збентежено замовкла, не знаючи, що відповісти на таку відвертість.

​— Чому ти мовчала раніше? — нарешті тихо запитала вона.

​— Не хотіла виносити цей бруд із хати. Там усе надто заплутано... Якось виберемо вечір, і я тобі все розкажу. А щодо Віктора — ти помиляєшся.

​Я швидко озирнулася. Вітя стояв у черзі біля каси, розмовляючи з кимось по телефону, тож у мене було кілька хвилин.

​— Ти йому подобаєшся. Він сам мені зізнався, але боїться зробити крок, бо впевнений, що ти до нього байдужа. Тому не вигадуй дурниць про мене.

​Оля мало не скрикнула від подиву, вчасно затиснувши рот долонею. В її очах спалахнула така шалена надія, що мені на мить стало заздрісно. Вона мала шанс на нормальне, просте й чисте кохання. Без катувань.

​— Чому він так вирішив? — зашепотіла вона. — Він же навіть не намагався підійти!

​— Хлопці двадцять першого століття — унікальні створіння, — я спробувала пожартувати, щоб розрядити атмосферу. — Роблять висновки на рівному місці й страждають. Зроби крок перша, бо так і до пенсії промовчите. На моєму дні народження в тебе буде ідеальний шанс. Не прогав його. Ви будете гарною парою.

​— Ти справді так думаєш? — в її голосі бриніла дитяча надія.

​Я лише впевнено кивнула.

​— Можна до вас? — пролунав над вухом голоси Віктора.

​— Звичайно, сідай, — я посунулася, звільняючи йому місце поруч.

​Він сів, і я побачила, як його погляд миттєво потеплішав, коли він подивився на Олю. Вони обоє сиділи червоні, ніякові, але між ними повітря буквально іскрило від ніжності. Простої, чистої ніжності. 

​Колись і ми з Дімою так починали. До того, як його кохання виросло до розмірів цунамі й почало зносити все на своєму шляху. Спогади про ті перші місяці змусили мене щиро посміхнутися. Може, я справді погарячкувала вранці? Може, це просто такий важкий період, і я зараз власноруч руйную те єдине, що мені дійсно потрібно.

​— Чого ти посміхаєшся? — вивела мене з думок Оля.

​— Нічого, — я кивнула. — Задумалася про своє.

​Після обіду робота пішла трохи легше. Під кінець робочого дня я зібрала сили і оголосила всьому відділу:

​— Друзі, у суботу ввечері чекаю всіх у нічному клубі «Адамант». У мене день народження, хочу відзначити його з вами.

​— О, супер! — відгукнулася Каріна, наш менеджер. — Нарешті повеселимося.

​— І скільки стукає нашій Насті? — з посмішкою запитав Віктор.

​— Двадцять три, — відповіла я, змушуючи себе виглядати безтурботною.

​— Відірвемося на повну, — підтримала Оля. — А то крім роботи вже світу білого не бачимо.

​— Я дуже рада, що ви прийдете, — щиро сказала я.

​— А як інакше? Ми ж команда, — Віктор підійшов і по-дружньому, міцно обійняв мене за плечі.​Оля ревниво підібгала губи й тут же відвела погляд. На це було майже боляче дивитися. Вона так відчайдушно хотіла бути на моєму місці, але через власну невпевненість продовжувала карати саму себе мовчанкою.

​Я м'яко відсторонилася від Віктора, підбадьорливо посміхнувшись подрузі. Якщо вона сама не наважиться поговорити з ним у суботу, я особисто підштовхну її до цього кроку. Мені щиро хотілося, щоб бодай хтось навколо мене був щасливим і мав шанс на нормальне, спокійне кохання — без таємниць, драми та вічного випалювання душі. 

*****

Коли я відчинила двері квартири, мені в очі кинулася пітьма. Я одразу зрозуміла, що Діма вже поїхав у Полтаву. Квартира здавалася абсолютно пустою й чужою. Я скинула туфлі, пішла в спальню і просто впала на ліжко. Морально я була виснажена вщент.

​Дивлячись у стелю, я відчула, як мене огортає важка самотність. І справа була зовсім не в сексі чи фізичному потязі. Мені просто не вистачало його поруч як людини. Нашої духовної близькості.

​Я згадала, як рік тому, коли Саша зник і я була повністю розбита, саме Діма повернув мене до життя. Він дбав про мене, терпів мої сльози, став моєю єдиною опорою. А сьогодні вранці я сама все зіпсувала своєю різкістю. Чи правильно я вчинила? Може, треба було поговорити спокійніше, а не кричати? На душі було дуже паршиво.

​Я взяла телефон і побачила повідомлення від Діми. Одне-єдине слово: «Пробач».

​Серце боляче стислося, а на очі знову навернулися сльози. Недовго думаючи, я набрала його номер. Після кількох гудків він підняв слухавку.

​— Алло, — тихо сказав він. Його голос був якимось глухим і зовсім не впевненим, як зазвичай.

​— Це ти мене пробач за різкість, — прошепотіла я, ковтаючи сльози. — Я не повинна була говорити тобі тих слів.

​— Настю, ти права. У всьому, — він важко зітхнув у слухавку. — Я егоїст. Я так сильно боюся тебе втратити, що просто втрачаю розум від цих ревнощів. Я хотів втримати тебе, а натомість сам все зіпсував і зробив тобі боляче.

​— Нам потрібно вирішити, що робити далі, — сльози вже щосили котилися по моїх щоках. — Продовжувати стосунки чи розійтися? Що буде краще для нас обох. Я не хочу, щоб ми зненавиділи одне одного.

​У телефоні повисла довга тиша. Було чути лише, як важко Діма дихає. Здавалося, вся його гордість і чоловіча броня зараз просто розсипалися.

​— Я панічно боюся втратити тебе, — його голос здригнувся, у ньому було стільки щирого болю, що мені стало страшно. — Без тебе... без твого тепла я просто ніхто. Я знову залишуся зовсім один.

​Від цих слів серце стислося в кулак. Якась частина мене, яка пам'ятала все те добре, що він для мене зробив, теж дуже боялася його втратити. Мені хотілося обійняти його просто зараз, попри всю нашу ранкову сварку.

​— Коли ти повернешся? — запитала я, витираючи обличчя.

​— Скоріш за все, у понеділок.

​— Тоді приїдеш — сядемо й спокійно поговоримо. Віч-на-віч.

​Діма знову замовк на кілька секунд, а потім тихо, але дуже твердо сказав:

​— Настю, я кохаю тебе. Усім серцем кохаю, що б не сталося. Я прийму будь-яке твоє рішення. Навіть якщо ти підеш, я все одно буду чекати на тебе. Ти в мене одна-єдина на всьому світі. І будеш нею завжди.

​— Я знаю, — тихо відповіла я.

​І після цього в слухавці пішли короткі гудки. Він поклав слухавку першим — не через істерику чи образу, а тому, що більше не міг стримувати емоцій і не хотів, щоб я чула, як він плаче. Вперше в житті я не сказала йому у відповідь «я теж кохаю». І від цього мені було найболяче. Не хотілося більше думати про це. Я пішла у ванну, набрала води, влила піну із запахом лаванди та лягла в теплу пінисту воду.

Цілу п’ятницю від Діми не було жодного дзвінка. Мої слова сприйняв буквально та вирішив не набридати. Так, мене засмучував цей факт, що його не буде на дні народження, але, на превеликий жаль, це було правильне рішення. Мені не хотілось робити йому боляче, тому що він мені не байдужий, але складність наших стосунків ставила перед вибором. Коли в ньому прокидається звір, стає лячно та хочеться вмить позбутися його. Почуття перетворюються на ненависть, гаряче полум’я кохання згасає та залишається лише присмак гарі, яка накопичується в моїй душі. Ось таке в нього кохання зі своїми недоліками, але ці недоліки схожі на божевілля.

Я вирішила, що остаточне рішення прийму після його приїзду. Можливо, він все зрозуміє та зміниться на краще. Хоча люди не змінюються, але надія залишається в серці. За цілий рік він вперше поїхав від мене на декілька днів, і я зрозуміла, що все ж таки якісь почуття залишилися. Тому що дуже скучила за ним. Заплуталася у своїх почуттях, як комаха в павутинні. Надіюсь, що зовсім скоро я розплутаюся та розправлю крила.

Суботнього ранку я прокинулася від вібрації телефона. На екрані світилося його фото. Кров миттєво, солодкою хвилею забурлила в тілі, змиваючи залишки сну. Наперекір усій логіці, усій образі — я безмежно за ним скучила.

​— Алло, — сонно прохрипіла я в слухавку, притискаючи телефон до вуха.

​— Кохана моя, вітаю тебе з днем народження, — його голос лився тихо, м'яко, огортаючи мене знайомим теплом. — Будь завжди такою красивою та ніжною. Про твоє щастя подбаю я... тільки подаруй мені шанс на наше майбутнє. Я кохаю тебе. Неймовірно сильно.

​— Дякую, сонце моє, — я щиро посміхнулася, потягнувшись у ліжку. — Чесно... я так скучила за тобою.

​— Невже? — у його голосі прокинулася слабка, здивована надія.

​— Так. Самотньо спати в ліжку, коли ніхто не обіймає й не цілує зранку.

​Я заплющила очі, згадуючи його дотики, і моє тіло миттєво зрадницьки відреагувало на ці думки. Хвиля млосної насолоди розлилася всередині, відгукуючись гарячим теплом між ногами. Він був за сотні кілометрів, але його низький ранковий голос усе одно діяв на мене як сп'яніння. Чому він має таку тваринну, магнетичну владу над моїм тілом — залишалося для мене нерозгаданою таємницею. 

​— Про що ти задумалася? — тихо запитав він.

​— Про тебе. Хочеться просто загорнутися в твої обійми й ніжитися так цілий день.

​— Пробач, що мене немає поруч, — голос Діми знову згас, налившись глибоким сумом. — Я не повинен був залишати тебе одну в твій день.

​— Не повинен, але... — я осіклася, не бажаючи знову повертатися до того бруду.

​— Я все розумію, Настю. Мої емоції, мої безглузді підозри перейшли всі межі. Пробач мене, будь ласка.

​У його словах було стільки щирої ласки й каяття, що хотілося забути все, пробачити йому кожен спалах люті. Саме таким — турботливим і вразливим — я його колись покохала. І, схоже, кохала досі, якщо серце так тонко відгукувалося на його ніжність.

​— Не будемо про погане, — спробував повеселішати Діма. — У моїй тумбочці лежить твій подарунок. Зазирни туди.

​Я увімкнула гучний зв'язок і поклала телефон на ліжко, звільняючи руки. Підвелася, відсунула шухляду й одразу побачила синю прямокутну коробочку. Коли я відкрила її, подих перехопило. На білому оксамиті виблискував тонкий золотий ланцюжок з кулоном у вигляді знаку нескінченності. Одна половина знаку була прикрашена дрібними діамантами.

​— Дякую... — мій голос затремтів. — Це дуже зворушливо, Дімо.

​— Моє кохання до тебе нескінченне, — тихо, але твердо вимовив він, і ця ніжність зараз здалася мені важкою, майже відчутною на дотик, ніби ланцюжок на моїй шиї. — Я завжди належатиму тобі. Попри те, який шлях ти обереш для нас у понеділок. — Приміряй його, будь ласка. Я почекаю. Хочу знати, що він на тобі. 

​Я підійшла до дзеркала і притулила прикрасу до шиї. Прохолодний метал торкнувся шкіри, і я затамувала подих.

Було божевіллям визнавати це, але мені подобалося. Мені до тремтіння, до слабкості в колінах подобалося це його хворобливе, абсолютне кохання. Подобалося знати, що я маю над ним таку дику, руйнівну владу, що від одного мого холодного слова його світ розлітається на друзки. Після всього болю й порожнечі минулого ця маніакальна відданість була найкращим наркотиком. Вона змушувала почуватися живою, потрібною до божевілля.

Але саме в цьому й ховалася моя особиста катастрофа.

Дивлячись на ланцюжок, я раптом чітко, до німого жаху в грудях усвідомила: це нескінченне кохання мене й уб'є. Воно було занадто великим. Занадто густим і всепоглинаючим. Діма любив мене так, що навколо нас не залишилося місця для повітря. У його всесвіті не було простору для моїх думок, моїх друзів, мого власного «я». Його почуття, від яких я так солодко танула, повільно й невблаганно стирали мене з лиця землі, перетворюючи на його слухняне красиве відображення.

Я повинна покинути його. І зробити це не тому, що розлюбила, а саме через те, як сильно він мене кохає. Якщо я не розірву це замкнуте коло зараз, якщо знову піддамся цій гріховній розкоші бути його одержимістю — від мене колишньої взагалі нічого не залишиться.

Я востаннє провела пальцем по дрібних діамантах, які злегка кололи шкіру, і повільно зняла ланцюжок. Руки трохи тремтіли, коли я ховала його назад у коробку. Наше майбутнє було занадто крихким, і зараз, переступаючи через власну слабкість, я просто намагалася врятувати те, що ще залишилося від моєї особистості. 

Я знову взяла телефон до рук 

— Дімо, мені так хочеться сказати, що все добре... але я не можу брехати тобі, — вже крізь сльози вимовила я в слухавку. — Мені важко, бо я знаю, як моє рішення тебе поранить. Але ти ж сам бачиш — усе змінилося. Стосунки охололи, а довіра дала тріщину. Я більше не можу жити у вічних підозрах, знаючи, що ні в чому не винна перед тобою. Я не хочу тебе втрачати, але й так жити теж не можу.

​— Тоді це все? — запитав він. Його голос став ледь чутним, ніби з нього живцем вирізали серце.

​— Ні. Приїдеш у понеділок, ми сядемо й спокійно поговоримо. Без криків і звинувачень. Щось мусить змінитися.

​— Дякую... Я зрозумів, — ледь чутно промовив він. — Мені пора йти на зустріч. Цілую тебе. З днем народження, рідна.

​Зв'язок обірвався. Глибоко вдихнувши, я закрила коробку й пішла в душ. Сьогодні свято, і я понад усе намагатимуся забути про неминучий понеділок. На мене чекав вечір із колегами — і сукня, яка мала стати моїм найкращим щитом від власних думок.