Спочатку:
На сторінку книги
Таяна
Двері з тихим стукотом закрилися відразу, тільки-но я покинула кабінет короля. І я тут же повільно перевела подих, щоб впоратися з гнівом, що рвався назовні.
Не вийшло. Зовсім.
Сноб! Дар мій йому не подобається! Що з моїм даром не так-то? Шарлатанство?! Так проповідники і храми більше обманюють людей за гроші, ніж всі провидиці світу.
Мені було страшенно прикро мить тому вислуховувати ці насмішки з вуст короля. І найгірше, що відповісти йому так, як просилося на язик, було б небезпечно для здоров'я і життя. Тому довелося мовчки проковтнути обурення і несправедливу образу.
А я, між іншим, дипломований магістр першого ступеня... І взагалі! Скромність для нього важлива? Вгадати, хто піде першою?! Добре! Я доведу, що прорікання – теж магічний дар.
– Терра Соулей, – пролунав зовсім поруч чоловічий голос. Та так несподівано, що я не просто здригнулася, а підскочила на місці і ледь не вилаялася тими самими словами, що колись чула в порту. Підозрюю, що ці стіни ще не чули нічого подібного з вуст юної тери. – Її величність чекає вас в своїх покоях.
– Так, – відповіла я, впоравшись з емоціями. – Звісно.
Розібратися б ще куди йти. Тут без карти не обійтися. Де б її роздобути тільки?! Навіть провидиця заблукала б в цих коридорах. Здається, прийшла я з правого крила, а королева зустріла мене, з'явившись з лівого? Цікаво її покої десь там же?
Я розгублено глянула в коридор, після на чоловіка. Невисокий світловолосий слуга підбадьорливо посміхнувся і додав:
– Я проведу вас.
– Це буде дуже доречно.
В покоях королеви Торрії було досить тепло і шумно.
Фрейліни щебетали, обговорюючи наречених. Мабуть, з дозволу самої королеви. Або завдяки хвилинці вседозволеності через її відсутність в кімнаті. Навряд вони наважилися висловити свою думку про майбутню дружину короля за власною ініціативою.
– Терра Аберсвейт занадто юна для нашого короля, – зазначила пані середніх років з помітною сивиною у волоссі і п'яльцями в руках. – І навряд чи вона готова подарувати нашому правителю сильного спадкоємця.
– Вас послухати, то сильних спадкоємців здатні дарувати тільки тери в... віці. – не погодилася з нею молода худорлява дівчина, виглядаючи у вікно. – І... Чим похилішого, тим краще. У такому випадку, ви б привели на світ справжнього силача, велетня.
– Ви невитравні! Боюся уявити, як ваші батьки вас виховували. – влізла в розмову друга дама того самого «дітородного» віку поворушивши вугілля в каміні і кутаючись в пухову хустку.
– Втіштеся тим, що вони намагалися! – хмикнула молода фрейліна. – І взагалі. Нашому королеві швидше цікаве полювання на виплодків темряви, ніж наречені. Чули, як він розправився з крижаним демоном в будинку вдови Шульц? – з мрійливим придихом запитала дівчина.
У мене від цієї новини волосся заворушилося. Демон. Крижаний демон. Чи може бути, що моє видіння було про його появу? Чи це просто збіг?
– Кхем! – голосно відкашлялась я, привертаючи загальну увагу. – Хорошої роботи.
І всі фрейліни вмить зігнулися над вишиванням, немов тільки згадали про свої обов'язки.
– Ласкаво просимо до палацу! – посміхнулася все та ж молода терра, що недавно нещадно шпинила старших дам. – Ми вже чули про нову розпорядницею. Ну... що вам побажати – терпіння і залізних нервів!
– Семая! – тут же шикнула на неї до цього моменту абсолютно байдужа до всього терра в темно-синій сукні і з книгою в руках. – Тобі варто трохи притримати язика. Навіть блазні часом набридають королям.
Дівчина відкрила рот і тут же закрила його. Явно передумав суперечити дамі, що так легко вказала їй на місце.
– Терра Соулей, раді вітати вас у палаці, – відклавши книгу, піднялася з місця терра. – Мене звуть Ніая Келей. І якщо вам знадобиться допомога, ви можете звертатися до будь-кого з нас. Всі ми хвилюємося про долю королівства і нашого короля. І бажаємо йому відшукати найкращу партію.
«Амінь!» – ледь не зірвалося з язика, але я вчасно його прикусила і, посміхнувшись, подякувала террі за проявлену участь.
– Її величність бажала мене бачити, – після належних розшаркувань, нагадала я. – Негайно.
– Вона розбирає кореспонденцію в кабінеті, – кивнула на двері Ніая Келей. – Я доповім.
Мить і вона зникла за дверима. Щоб ще через мить повернутися і повідомити, що королева готова мене прийняти.
– Ну, як все пройшло? – як тільки ми залишилися в кабінеті наодинці, схопилася з місця королева.
Так, що навіть згадувати не хотілося. Але що вже.
– Думаю, що його величність ще не усвідомив, як йому зі мною пощастило. – скривилася я, похнюпившись. – І навряд чи я встигну його переконати в своїй винятковій цінності для корони.
– Все так погано? – зітхнувши, уточнила Торрія.
– Та не настільки, звичайно. Але я повинна тепер вгадати, хто покине відбір першим.
– Ну для ворожки це не така вже й проблема, правда?
Угу. Якщо сама ворожка вміє викликати видіння...
Я відвела погляд і завмерла. На стіні просто над невеликим диваном висіла величезна картина. Пейзаж. Пустеля і храм. Нічого особливого якби...
– Це що? – забувши тему нашої розмови, запитала я.
– Що? – не зовсім розуміючи, що саме мене насторожило, уточнила королева і перевела погляд на картину. – А! Покинутий храм в пісках Хасамархі. Чоловік подарував мені цю картину, знаючи, як я часом ностальгую по цих місцях. Дивне місце... Я родом з цих країв. Подейкують, що тепер його облюбували окультисти... А що не так?
Все було так. Точно так, як в видінні. Величезний білий птах з лапами лева біля входу в храм, храмові шпилі.
– Мармур всередині храму! Підлога. Вона якого кольору?
– Чорного, – напружено відповіла королева. – Ти щось бачила?
Бачила! Ось тільки що саме? І чи варто воно того, щоб про це розповідати кому-небудь? З іншого боку, його величність все одно вважає мене шарлатанкою і швидше за все не повірить. Він і так піднімає мене на сміх. Але хоч її величність ставиться до моїх видінь серйозно. Та й що я втрачу, якщо розповім все королеві.
– Не знаю точно. Але я бачила це місце. Пісок. І відчувала, що це щось... погане, темне. Там трапиться щось жахливе, ваша величносте.
Немов спалах, в свідомості майнув неясний образ: чоловік, або не чоловік, старий в рваному лахмітті і з патлами, що звалялись.
Прокляття! Так хто ж це такий може бути? Може знову який-небудь демон?
Королева стиснула губи, насупилася. Коротко уточнила:
– Коли?
Біс його знає!
– Я точно не можу сказати! – розвела я руками. – Хоча... червоне сонце торкнулося шпиля. Ось тут…
Я показала на картині.
– Червоне сонце... Це буває раз на рік в цій місцевості. І цей день... – її величність нервово стиснула пальці і видихнула. – За тиждень!
Чомусь у мене від її тону і слів похолоділи пальці. Що такого може трапиться в цьому богами забутому місці?
– Мені треба поговорити з сином. Прямо зараз. А ти... візьмись за свої прямі обов'язки. Можеш взяти в помічниці дві моїх фрейліни. Вони все одно з глузду сходять від нудьги і будуть щасливі, отримати привід для пліток першими.
– Дякую, ваша величносте, – вклонилася я, із зусиллям відвернувшись від пейзажу. Та й то мені здавалося, з цієї картини за мною хтось підглядає. Моторошне відчуття. – Допомога придворних дам буде вельми доречна.
Особливо, якщо вони в курсі всіх пліток.
