Раді Вас бачити!

Третій день Микита Соболєв відбував покарання, призначене деканом, і вже починав ненавидіти весь світ.

Допомога технічному персоналу університету, миття підлоги, перенесення меблів та інша корисна праця виявилися значно менш веселими, ніж здавалися зі сторони.

Хлопець чудово розумів, що тоді перегнув палицю.

Щоб помститися Шакірі, міг би хоча б дочекатися закінчення пар і придумати щось менш катастрофічне. Тоді й підлогу зараз не довелося б драїти, і Дорошенко отримала б по заслугах без втручання деканату…

— От же зараза! — пробурмотів він, ліниво водячи шваброю по підлозі спортзалу.

Повільні темпи роботи відверто натякали, що до вечора він звідси не вибереться. І це дратувало його ще сильніше, якщо згадати, що всі вихідні Максим провів зі шваброю в руках замість того, щоб відриватися на черговій вечірці. 

Тим часом Кирило після тренування з баскетболу навмисно не поспішав додому. 

Коли команда розійшлася, він ще довго збирав речі в роздягальні, без особливого успіху намагаючись викинути з голови події п'ятниці.

Той дурнуватий інцидент вперто не давав йому спокою.

Перед очима раз по раз виникала розгублена Кіра, яка до самого кінця пари сиділа неприродно тихо й дивилася кудись перед собою. А потім утекла з аудиторії так швидко, забувши навіть прихопити журнал групи.

Усі вихідні Кирило вперто переконував себе, що це була лише чергова витівка Соболя. Та ні злість, ні збентеження вперто не відступали, через що він став дратівливим і нервовим. 

Поправивши свої кучері, хлопець закинув рюкзак на плече й вийшов із роздягальні.

Його погляд одразу ковзнув до відчинених дверей спортзалу, де посеред порожнього приміщення похмуро блукав Соболь зі шваброю в руках.

Кирило зупинився у дверному проході, спостерігаючи, як друг полоще ганчірку у відрі.

— Бляха! — раптом пролунало на весь спортзал.

Микита примудрився облити водою свою колишню сорочку кольору фламінго, яку насилу вдалося врятувати після невдалого прання.

— У технічки подався, Соболю? — усміхнувся Кирило, спираючись плечем на одвірок і складаючи руки на грудях.

— Межа моїх мрій! — буркнув Микита. — Усі вихідні натирав вікна й дзеркала, а сьогодні на великій перерві мене відправили допомагати на кухню. Декан точно знає, як катувати студентів… І звідки в нього це? 

Розстебнувши ґудзики, він невдоволено стягнув мокру сорочку й повісив її на шведську стінку. Якщо пощастить, до кінця прибирання вона хоча б висохне. 

Кирило затримав на ньому погляд довше, коли перед очима опинилося підтягнуте, натреноване тіло друга. 

Соболь завжди був спортивним, але Кирило ніколи особливо над цим не замислювався. Та зараз, коли проміння призахідного сонця ковзало по його оголених плечах і грудях, відвести погляд виявилося несподівано важко. 

Власне усвідомлення змусило Лебединського напружитися.

— Ти зараз підлогу миєш чи влаштовуєш стриптиз? — пирхнув він. — Якщо друге, то треба було покликати старосту.

— Заздриш? — не озираючись, кинув Соболь, хапаючи швабру.

— А є чому? — закотив очі Кирило.

— Після п'ятниці Шакіра, мабуть, досі приходить до тями... 

Микита озирнувся через плече й розплився в самовдоволеній усмішці. 

— Бідолашна... Ти хоч раз пам'ятаєш, щоб вона прогулювала? Я сьогодні весь день голову ламаю й не можу пригадати. Навіть із температурою приповзе, аби тільки когось повиховувати. 

— Тобі яке діло до неї? — хитнув головою Кирило, не розуміючи його несподівано гарного настрою.

— Та бачив би ти її обличчя! — хмикнув Микита. — Думаю, тепер Шакіра сто разів подумає, перш ніж розкидатися звинуваченнями без доказів. 

— Або сто разів подумає, як тебе прибити, — знизав плечима Кирило.

— Теж варіант… — поморщився друг, і простогнавши у голос, таки взявся мити підлогу. — Слухай, а може, перевірити? 

Кирило глитнув, дивлячись на друга. 

— Що перевірити? 

— Наскільки наша староста насправді свята, — він знову зупинився, дещо задумавшись, а тоді сперся ліктем на держак швабри. — Мені ось стало цікаво, що з нею не так. Шакіра постійно поводиться так, ніби їй сімдесят років, а не двадцять. Це… дивно. Навіть на вечірках нашої групи ні разу її не бачив. 

Микита розминає спину, а тоді тягнеться руками вгору, смачно позіхаючи. 

Лебединський роздивляється друга, знаходячи його досить доречним у спортивному залі.

— Дорошено всього день немає на парах… — отямившись, відреагував хлопець. — А ти вже мариш. 

— Це не звичайний день. Він після п'ятниці, — уточнив хлопець. — Дивакувата Шакіра, правда? 

— Дивакувата в сенсі… приваблива? — осікся Лебединський, примруживши очі. 

Йому не сподобалась ця думка, яка паралізувала. Ділити свого друга з якоюсь дівчиною, та ще й зі старостою їх групи, яка докучала ще в школі? Нізащо. 

— У сенсі, що до кінця семестру можна її підколювати. Хоча... треба бути сліпим ідіотом, щоб не оцінити її принади.

Ось він — грім, що зненацька вдарив просто над головою Лебединського.

Кирило ошелешено втупився в друга. Навіть натягнута усмішка повільно сповзла з його обличчя.

Звісно, він не раз бачив, як Соболь залицяється до дівчат. Але Микита швидко втрачав інтерес, не затримувався надовго в жодних стосунках, постійно сварився зі своїми пасіями й зрештою повертався до звичного життя, у якому більшість часу проводив поруч із другом.

Тепер його увагу привернула староста. І все було б не так страшно, якби не роки, що пов'язували їх усіх ще зі шкільної парти. А знаючи характер Кіри, Соболь цілком міг захопитися ідеєю підкорити такий специфічний… Еверест.

— Серйозно? — скривився він. — Після всього, що вона нам влаштувала, ти ще її дупу оцінюєш?

— А що? Одне іншому не заважає, — знизав плечима Микита. 

— Вона зануда, — привів аргумент Лебединський. 

— Буває…

— Язиката, — знайшов другий аргумент, щоб нагадати, з ким він хоче зв'язатися. 

— Є таке, — легко погоджується Соболь. — Колюча, зараза, але тим і цікава. 

— Дорошенко нестерпна! — вже дещо нервово вигукнув Кирило, втрачаючи контроль. 

— Так. Настільки нестерпна, що часом аж бісить, — киває хлопець, розвеселившись.

— І ми все одно досі про неї говоримо, а ти тепер ще й повадився витріщатися на це бісове стерво?

Микита пирхнув.

— Я взагалі багато на кого витріщаюся!

Лебединський різко відвернувся й удав, що його страшенно зацікавило баскетбольне кільце на іншому кінці залу.

— Ну й дурень... — пробурмотів собі під ніс Кирило, усвідомивши, що ця розмова дратує його значно сильніше, ніж мала б.

— Ти знаєш Макса з групи гітаристів, що вчиться на маркетології? Того смазливого білявчика. Так от, перед новорічними святами на вечірці він казав, що хоче розкласти нашу Шакіру. Треба дізнатися подробиці. І якщо це правда... Уявляєш, який компромат? Вона в мене навшпиньках ходитиме!

Микита замислився.

Макса він бачив кілька днів тому, але той нічого такого не згадував.

Та й якщо подумати... Старосту натурально воротило від запаху тютюну. Варто було комусь закурити поруч, як вона починала кривитися і зеленіти, ніби її змушували дихати вихлопними газами. А Макс без цигарок не міг прожити й кількох годин…

— Чи, можливо, досить з неї? Врешті це ми її доводимо до сказу, а вона лише реагує як староста. Гей, Лебідь! Ти мене взагалі слухаєш?

Кирило здригнувся.

— Так, звісно.

Брехня. Він не почув і половини сказаного.

Кирило поспішно почав прокручувати в голові останні уривки розмови. Староста. Компромат. Досить з неї. І тільки тоді широко розкрив очі.

— Стривай... Що значить — досить з неї? Ти хочеш сказати...

— Може, запрошу її кудись. Суто заради перемир'я, — каже Микита, не особливо замислюючись над ідеєю.

— Перемир'я, — сухо повторив Кирило.

— Ну так. У кіно, наприклад. Красуні від цього швидко тануть. Можливо і цей айсберг нарешті перетвориться на воду.

Красуні?

Лебединський мало не вилаявся. 

— Це Шакіра, ідіоте. Вона швидше погодиться добровільно мити підлогу замість тебе, ніж піде на побачення, — роздратування друга вже не скрилося від Микити.

— Я вмію бути переконливим, — загадково посміхнувся Соболь. 

— Що ж, переконливий… Успіхів тобі, — Кирило відштохнувся від дверей, поправяючи рюкзак не плечі. — Мені вже час. 

Соболєв схилив голову, дивлячись, як його друг несподівано став сердитим і рвучко повернувся до виходу. 

— Чим тобі так не подобається Шакіра? — кинув він услід, змусивши Лебединського зупинитися.

Той озирнувся.

— А чим вона тобі подобається?

У спортзалі запала дивна тиша.

Соболь насупився.

Сказати, що йому подобалася староста, він не міг. Кіра, як і раніше, дратувала його своїми повчаннями, впертістю і звичкою сунути носа не у свої справи. Жодних романтичних почуттів до Дорошенко він теж за собою не помічав.

Але після тієї п'ятниці щось змінилося.

Він згадав збентежену Кіру, яка вперше за багато років не знайшла, що відповісти. Її палаючі щоки, широко розкриті очі й той безпорадний погляд вперто не йшли з голови.

Кирило ж, навпаки, відчув, як лють накочує новою хвилею.

Він не міг бути до кінця відвертим із другом. Вони завжди проводили час разом, розуміли одне одного без слів і залишалися на одному боці в будь-яких дурницях. Та попри все Кирило не міг розповісти про власні почуття й пояснити, чому ця розмова викликає таке роздратування.

Тепер між ними все частіше виникала Дорошенко. Від цієї думки хотілося скривитися.

— Ось тобі і відповідь, — розвів руками Кирило. — Ти просто хочеш отримати трофей, не більше. Черговий спортивний інтерес. Тиждень-два — і тобі стане нудно.

Він говорив це так впевнено, ніби намагався переконати не Микиту, а самого себе. 

Розвернувшись, хлопець попрямував до виходу. Але як же його бісило те, з якою усмішкою Соболь про неї говорив!

Двері спортзалу грюкнули.

— Багато ти знаєш... — похитав головою Микита.

Потім задумливо подивився на зачинені двері й насупився.

Від нього не вислизнуло, що Лебідь сьогодні дивний. Наче нервує. Навіть із викладачем примудрився посперечатися. А тепер ще й ця розмова...

На мить Микиті здалося, що справа була зовсім не в старості. Але ця думка видалася настільки безглуздою, що він одразу її відкинув.

Повна дурня! Якби Кирила справді щось турбувало, він би давно висловив усе йому в обличчя, як було це завжди.