Раді Вас бачити!

Тиждень після інциденту в їдальні минув на диво спокійно. Лише хлопці продовжували нескінченно сперечатися між собою, хто саме був винуватцем катастрофи з посудом.

Пара з основ журналістики була останньою в п'ятницю. 

Заходячи до аудиторії, Кіра відчула справжнє полегшення. Попереду чекали вихідні, а це означало цілих два дні без нескінченних повідомлень у чаті групи, без питань викладачів і без необхідності витягувати когось із чергової халепи. Особливо двох конкретних ідіотів за її спиною.

— Глянь-но, здається, наша Шакіра втомилася… — долинуло позаду, і хлопці змовницьки переглянулися.

— Еге ж! Все ж таки ми погано вчинили… Може, варто підняти нашій зануді настрій? Підкинемо їй ще тисячу в кишеню. Нехай купить собі блокнот для скарг, новий щоденник або що там ще люблять старости, — єхидно запропонував Микита. 

Після кількох днів відпрацювання на кухні він уже знав справжню вартість розбитого посуду. І вона була значно меншою за дві тисячі гривень. В рази меншою!

— Навіщо, Міку? У нас особлива староста. Вона вважає цілком нормальним обкрадати своїх чесних і порядних одногрупників. Якщо їй потрібні гроші — могла просто попросити, а не вигадувати казки про вартість розбитого посуду, — не менш театрально підтримав його Кирило.

І нікому ж не поскаржишся… Бо варто лише згадати ту історію — деканат швидко знайде їм нове покарання, а цю бісову дівчинку з білявими кучерями ще й похвалять за відповідальність і вручать черговий німб.

— Не старайтеся. Мене совість зовсім не мучить. Було б чудово, якби ви косячили так щодня, — не обертаючись, відгукнулася Кіра, дістаючи з сумки ноутбук і блокнот з нотатками. — Хоча, якщо чесно, я тоді навіть замало з вас взяла. 

— Та ти просто...

Спалах обурення Лебединського перервав прихід викладачки.

До аудиторії зайшла пані Поліщук — одна з небагатьох викладачок, яких студенти справді любили. Принаймні до того моменту, поки не наставав час заліків. 

Пара почалася доволі мирно. Викладачка захоплено повторювала тему про роль медіа у формуванні громадської думки, але дуже швидко, як це часто буває, перейшла до власних спогадів.

Тепер вона з натхненням розповідала про журналістську конференцію, яку відвідала багато років тому, і вкотре згадувала свою коротку зустріч із Дональдом Трампом.

Підперши голову рукою, Кіра слухала впіввуха, старанно зображаючи зацікавленість.

Позаду неї вже почали перешіптуватися двоє головних лих другого курсу:

— Чуєш? Знову завелася про свого Дональда, — прошепотів Кирило. — Як думаєш, колишні бізнесмени й телеведучі бувають геями? Я сьогодні заради науки гуглив. Він постійно ходить то в синій, то в червоній краватці й усміхається так, ніби приховує щось дуже цікаве. Як на мене, доказів уже достатньо для журналістського розслідування. 

Соболєв тихо пирхнув.

— Думаєш, наша викладачка згадує його з поваги до гомосексуалістів? — скептично уточнив Микита.

— Це її право. Цікаво, як вона відреагувала б, якби дізналася про його таємні вподобання? — Кирило кивнув у бік викладачки, яка мрійливо сиділа за кафедрою, продовжуючи свою історію, а тоді уважно подивився на реакцію свого друга. 

— Лебединський, він не гей. Ти тільки подивися, який в неї погляд… Точно щось було. 

— От і мовчала б. Він же страшний, — скривився Кирило. — Для всіх!

— О, здається, я щойно знайшов головного голубка в нашій компанії, — не втримався Соболєв від жарту.

Хлопець миттєво повернувся до нього, підозріло звузивши очі.

— Це ти зараз про що? 

Які там медіа, коли навіть Кіра мимоволі нашорошила вуха. Суперечки Соболєва й Лебединського завжди були значно цікавішими за будь-яку лекцію. 

— А що? У тебе бездоганний смак в одязі, вічно укладене волосся, та й знання всіх можливих зачісок і брендів, відраза до лисіючих чоловіків із брюхом та твоя надто вже тонка душевна організація, Лебединський. А ще ти любиш фруктове пиво. Вирок очевидний — ти гей, дорогенький, — урочисто підсумував Микита, підступно посміхаючись.

Кирило зблід і обурено витріщився на друга. 

Староста вже закушувала щоку зсередини, аби тільки не розсміятися на всю аудиторію.

— Я тобі зараз язик у шлунок заштовхаю за такі жарти, Соболю! — прогарчав Кирило. — Ти на себе подивися! Від мене не відходиш ні на крок, а остання дівчина, яку бачили поруч із тобою, кричала так, наче ти довів її до нервового зриву. І, якщо не помиляюся, до своєї кімнати ти її так і не довів! А що скажеш на це?

З виразом щирої огиди він смикнув двома пальцями рожевий рукав сорочки друга.

Кіра прикриває рота кулаком. Таких одкровень від нерозлучних голубків вона точно не очікувала. Та як же приємно було слухати їхнє воркування!

— Сорочку випадково виправ разом із червоними шортами, — спокійно пояснив Соболєв, поправляючи рукав. — А та дівчина, як виявилося, панічно боїться собак. Так верещала, що мій бідолашний Марс ще кілька днів відходив від тієї істерички. 

Він на мить задумався й усміхнувся.

— Але навіть тут ти проколовся! Сам визнав, що я вів її до кімнати явно не для гри в твістер. А от щодо твоєї натуральності досі є питання...

— Ти просто жалюгідний кретин!

Не стримавшись, Кіра все ж повернулася до них.

— Припиніть уже базікати... — серйозно почала староста.

Один хлопець закотив очі, інший невдоволено цокнув язиком. Вони надто добре знали цей тон, який зазвичай віщував кількахвилинну лекцію про їхню безнадійність як членів суспільства. 

— Усі й так знають, що Лебединський у нас головний голубок. Тож так, Кирюсю, на це звання ти не просто претендуєш — давно його отримав. 

Говорила вона тихо, але кожне слово прозвучало напрочуд чітко.

Кирило мало не захлинувся від обурення. Натомість Микита не втримався і коротко розреготався на всю аудиторію.

На щастя, викладачка була настільки захоплена власною історією, що навіть не звернула уваги на джерело шуму.

— А ти чого регочеш, Соболю? — Кіра вже й сама ледь стримувала сміх. — Від свого дружка ти недалеко втік. Обоє ви — дятли, які надто багато часу проводять разом. А тепер замовкніть і слухайте лекцію. 

Обидва хлопці дивилися на неї однаково невдоволено. Та якщо Кирило лише насупився, то Микита ледь стримувався. Судячи з того, як скрипнули його зуби, ненадовго.

— Ти зовсім втратила орієнтири, Дорошенко? — пробурчав Микита, уже подумки складаючи план помсти.

— Давненько. І що далі? — поцікавилася Кіра. — Даси мені поносити свою сорочку по старій дружбі і приймеш у ваш клуб голубків? — вона округлила очі, наче згадала щось страшне. — Ой, точно! В тебе ж там черга. Кирюсю, після тебе можна записатися?

Кіра вже не стримувала хихотіння, притримуючись думки, що після інциденту в понеділок хлопці чесно заслужили трохи страждань.

— І що далі?.. — зовсім тихо перепитав Соболєв, але староста вже відвернулась. 

Цього разу його тон не сподобався навіть Кирилові. А побачивши, як руки друга повільно стискаються в кулаки, він лише приречено зітхнув. 

Зараз щось буде…