Раді Вас бачити!

Минуло лише кілька тижнів після завершення зимових канікул, а староста групи факультету журналістики вже почувалася так, ніби семестр тривав щонайменше пів року.

Кіра Дорошенко була саме тією студенткою, яку любили кураторка, викладачі й навіть деканат. Відповідальна, розсудлива, вимоглива до себе та інших. Іноді надто вперта, але це лише додавало їй особливого шарму.

Коли вже через місяць після початку першого курсу кураторка запропонувала їй стати старостою групи, Кіра не вагалася. Відтоді на її плечі лягли організаційні питання, нескінченні повідомлення в студентському чаті, списки відвідуваності та проблеми всієї групи.

Особливо двох її головних проблем — Микити Соболєва і Кирила Лебединського…

Ця парочка була окремим видом стихійного лиха. Ходили всюди разом — на пари, в їдальню, на студентські заходи і, як підозрювала Кіра, навіть до туалету. Вони зривали лекції своїми геніальними ідеями, сперечалися з викладачами заради спортивного інтересу та регулярно опинялися в кабінеті декана.

З відповідальністю у них були свої рахунки, хоча навчання це не стосувалося — вчилися хлопці напрочуд добре.

Якось кураторка попросила їх купити чай і торт, щоб відсвяткувати першу успішно складену сесію. У результаті хлопці повернулися з чипсами, енергетиками, гострими жуйками та упаковкою мармеладу у формі черепів.

Дівчина тоді навіть не розсердилася. Вона заздалегідь передбачила такий розвиток подій і ще зранку купила торт та чай сама.

Найприємнішим бонусом стали обличчя Соболєва й Лебединського, коли вони зрозуміли, що їхній план довести старосту до сказу провалився ще до того, як встиг розпочатися. 

Кіра давно засвоїла просту істину: якщо маєш справу із Соболєвим і Лебединським, до катастрофи потрібно готуватися заздалегідь.

Ще зі школи вона навчилася триматися від цих двох голубків подалі, не бажаючи вкотре ставати мішенню для їхніх дурнуватих жартів.

Колись їй здавалося, що після випускного доля нарешті змилувалася над нею. Але ні. Соболєв і Лебединський вступили до того самого університету. На той самий факультет. У ту саму групу.

Така концентрація невезіння в одному місці мала б заборонятися законом…

Похмуро переглядаючи список присутніх у телефоні, дівчина прямувала коридором університету. 

Після канікул студенти ще не до кінця повернулися до навчального ритму. Хтось запізнювався, хтось досипав на лекціях, а хтось узагалі зникав у невідомому напрямку. А ще сьогодні було підозріло тихо. 

Передчуття Кіру майже ніколи не підводило.

Соболєв і Лебединський вже кілька тижнів відпрацьовували дисциплінарне покарання в студентській їдальні після чергової витівки наприкінці сесії.

Хлопці запустили в університетський чат фейкову новину про скасування всіх іспитів. Паніка тривала менше доби, але цього вистачило, щоб їхні прізвища назавжди запам'ятали геть усі викладачі.

За задумом деканату, фізична праця мала сприяти їхньому перевихованню. За версією самих хлопців — вони стали жертвами цензури та переслідування за свободу слова. 

Тому, коли Кіра вирішила перевірити, чи не розвалили вони випадково ще й їдальню, вона навіть не здивувалася, почувши гучний гуркіт битого посуду ще до того, як переступила поріг.

За мить усередині пролунав чийсь крик. Потім ще один, але вже вереск. І староста одразу зрозуміла: перевиховання знову зазнало нищівної поразки.

— Стояти! — викрикнула вона з порогу. 

Хлопці завмерли, але Микита все ж встиг схопити Кирила за шию, притягнути до себе боком і скуйовдити кулаком його кучеряве волосся. Другою рукою він продовжував душити друга в обіймах, не даючи вирватися.

— О, Шакіра з перевіркою прийшла! У нас усе під контролем... майже, — розсміявся хлопець.

Кіра рішуче рушила до них, окинувши поглядом розбиті тарілки і розкидані підноси за їхніми спинами.

— Не смикайся, красунчику! — продовжив Микита, ще міцніше притискаючи до себе друга.

За кілька секунд Кирило таки вирвався й відступив убік, почервонілий від нестачі повітря.

— Ти ще потанцюєш у мене, Соболь! — проігнорувавши старосту, він погрозливо ткнув пальцем у груди друга.

— Ви що влаштували, ідіоти?! — прошипіла Кіра. — Ви обіцяли, що відпрацюєте це покарання без пригод! Обоє обіцяли! Що тут сталося?

Від злості її щоки вкрилися рум'янцем.

— Не панікуй, Шакіро, зараз усе владнаємо, — відмахнувся Микита, запихаючи руки в кишені джинсів. — Це дрібниці. А ось Лебединський сьогодні сам платитиме за свої витівки!

— Я ще й винен?! — обурився Кирило. — Це ти облив мене цією гидкою манною кашею!

Він показав пляму на темному светрі, поверх якої досі виднілися білі сліди.

— Випадково! — обурився вже другий. 

— Замовкли обоє, — гримнула староста. — Ви просто парочка кретинів, яка методично псує мені життя. І від вас двох до кінця семестру я більше не хочу чути навіть звуку!

На галас із кухні вибігла завідувачка їдальні. Побачивши побитий посуд і двох студентів, яких деканат відправив сюди на перевиховання, жінка схопилася за голову.

— Та ви що, знову?!

Хвилин п'ять Кіра витратила на те, щоб вислухати скарги завідувачки їдальні, вибачитися за двох бовдурів і пообіцяти відшкодувати вартість побитого посуду та завданої моральної шкоди. Щоправда, моральну шкоду вона збиралася компенсувати не завідувачці, а собі.

Коли староста повернулася із кухні, більшість студентів уже розійшлися на пари, а нерозлучники з похмурими обличчями мовчки збирали уламки своєї чергової катастрофи без особливого натхнення. 

— Отже, так. По тисячі гривень з кожного. І інцидент буде вичерпаний, — суворо заявила староста, схрестивши руки на грудях. — Знаючи вас, якщо віддати компенсацію напряму, ви ще дорогою примудритеся влаштувати якийсь апокаліпсис.

Кіра, звісно, лукавила, але була майже впевнена, що план спрацює. Тому вимогливо простягнула долоню.

— По тисячі? — незадоволено випалив Кирило. — Та за такі гроші вони мають назвати на мою честь новий набір тарілок! Шакіро, ти взагалі з ними говорила чи грала в гру «хто дасть більше»?

— Припини мене так називати, самозакоханий голубку, — пирхнула дівчина. — І між іншим, якщо я розповім декану про всі ваші подвиги за останній місяць, ми пограємо в іншу гру. Називається «відрахування». Як думаєш, хто вилетить першим?

— Та ну тебе... І досить вже твоїх жартів про голубків, — невдоволено буркнув Кирило. — Міку, позичиш тисячу? Я сьогодні без грошей. 

Соболєв важко зітхнув.

— Колись ти мене розориш…

Хлопець дістав гроші з кишені й простягнув їх старості. Кіра швидко перерахувала купюри.

Дві тисячі гривень. Ідеальна компенсація за зіпсований день!

— Прибирайте, дятли… — усміхнулася Кіра, запихаючи гроші до передньої кишені джинсів.

— Це теж був натяк на геїв? — примружився Кирило, пропалюючи спину старости поглядом.

— Ти завжди дивовижно тонко мене розумів, Кирюсю, — проспівала дівчина.

— Ми ще поговоримо з тобою окремо! — сердито процідив Лебединський.

— Чекаю з нетерпінням.

— Стерво! — хором кинули хлопці їй услід.