— Марку! — закричала Злата, помітивши, як він нахиляється над колодязем.
Хлопець навіть не озирнувся.
— Ти що, здурів?! — Вона схопила його за плече й добряче струснула. — Отямся! Воно ж спеціально тебе заманює!
Марко кліпнув і різко випростався.
— Що?.. Я ж просто…
Він глянув на чорну воду між дошками й одразу відсахнувся.
— От же ж тварюка! — Марко зі злості вдарив долонею по дереву. — Та пішло воно!
— Давайте вже закриємо цю кляту діру! — вигукнула Ярина.
— Третя дошка! — Тарас озирнувся в бік сараю. — Без неї не перекриємо! Марку, за мною!
Хлопці кинулися до навісу. За кілька секунд вони вже тягли назад останню дошку.
— Швидше, хлопці! — підганяла їх Злата.
— Блін, ми не вміємо літати! — огризнувся Марко, перехоплюючи слизьке дерево.
Вони опустили дошку біля колодязя. Тарас допомагав здоровою рукою, намагаючись зайвий раз не рухати травмованим зап'ястям.
— Так, спочатку ці дві посунемо ближче! — скомандував він. — А третю покладемо збоку, щоб усе перекрити!
Марко схопився за край першої дошки. Злата з Яриною взялися за другу, і всі разом посунули їх по кам'яному бортику.
Дерево зі скреготом терлося об камінь.
— Є! Тепер останню! — вигукнула Ярина.
Вони підхопили третю дошку й обережно поклали її впоперек незакритої частини колодязя. Вона лягла трохи навскіс, залишивши вузьку щілину між собою та сусідньою дошкою.
— Марку, штовхай до мене! Ще трохи! — Злата вчепилася в край дерева.
Марко вперся обома руками й наляг усією вагою.
Дошка повільно посунулася.
І саме тоді з темряви під нею долинув тихенький дитячий голос:
«Ви ж усе одно повернетеся».
Марко аж сіпнувся.
— Ні хріна подібного! — гаркнув він і щосили штовхнув дошку.
Та зі скреготом стала впритул до сусідньої.
Отвір нарешті був перекритий усіма трьома дошками.
Знизу щось вдарило.
БУМ!
Дерево здригнулося, одна дошка навіть трохи підскочила, але всі три залишилися на місці.
Після удару знизу все стихло.
Ні голосів, ні плескоту води. Навіть старий дерев'яний воріт більше не скрипів.
Злата подивилася на дошки, очікуючи, що їх знову підкине. Але нічого не відбувалося.
Десь за деревами шумів вітер. Із боку села долинуло собаче гавкання.
— Це все?.. — тихо перепитала Ярина.
— Не знаю, — видихнув Тарас. — І перевіряти не збираюся.
Марко опустився просто на мокру траву.
— Я зараз здохну… Серйозно, народ, у мене вже навіть сил боятися немає.
Злата сіла поруч, відчуваючи, як тремтять руки. Ярина теж опустилася на землю, обережно витягнувши ногу з-під себе. Тарас тримав травмоване зап'ястя біля грудей і раз у раз поглядав на дошки.
Усі четверо були мокрі, перемазані багнюкою, із подряпаними руками й збитими колінами.
Але живі.
— Так, підйом, — нарешті сказала Злата, глянувши на годинник. — Якщо пропустимо останній автобус, я вас тут ночувати залишу. Разом із вашими привидами!
— О, ні! — Марко насилу звівся на ноги. — Я краще пішки до міста попруся, ніж ще хоч хвилину тут залишуся!
Хвилин за двадцять вони вже стояли на автобусній зупинці.
Марко обтрушував засохлу багнюку з джинсів, Ярина розглядала подряпані долоні, а Злата раз у раз перевіряла дорогу, виглядаючи жовтий «Богдан».
Тарас стояв трохи осторонь, сховавши постраждалу руку в кишеню куртки.
Із магазину вийшла пані Галина з пакетом продуктів. Помітивши четвірку, вона зупинилася.
— О, повернулися… — Жінка оглянула їх із голови до ніг. — Господи, діти, де ж вас так вимазало?
Тарас підійшов до неї.
— Пані Галино, послухайте… Ми там колодязь дошками накрили. Але вони просто лежать зверху. Треба, щоб хтось їх нормально закріпив. Цвяхами, чи що… А ще краще взагалі все забетонувати.
Жінка перестала шарудіти пакетом.
— То правда, значить, усе, що люди кажуть? — тихо спитала вона. — Воно досі там?
Тарас глянув на друзів, а потім знову на пані Галину.
— Правда. І туди краще нікого не пускати. Особливо дітей.
Пані Галина перехрестилася.
— Господи, помилуй… Скажу чоловікам. Завтра ж поговорю.
— Тільки нехай обережно, — додала Злата. — І не ходять туди поодинці.
Жінка кивнула, міцніше притиснувши пакет до себе.
З-за повороту нарешті вигулькнув знайомий жовтий автобус.
— Нарешті наш красень! — Марко аж пожвавішав. — Ніколи не думав, що так радітиму цьому роздовбаному кориту!
«Богдан» загальмував біля зупинки, і друзі один за одним забралися всередину.
Злата впала на сидіння біля вікна й нарешті трохи розслабила плечі. Ярина вмостилася поруч, Марко одразу відкинув голову на спинку сидіння, а Тарас сів навпроти, обережно поклавши рюкзак собі на коліна.
Автобус рушив.
За вікном пропливли останні сільські хати, паркани й темні городи. Далі почався ліс.
Злата дістала телефон. Хотіла написати в їхній чат, що всі вибралися, але передумала й прибрала його назад.
Вони знову повертаються додому вчотирьох.
І цього разу їй зовсім не хотілося перевіряти, що про це думає П'ятий.
А Тарас тим часом дістав свій смартфон і відкрив галерею.
Відео з колодязя все ще було там.
До Тараса вони завалилися всі разом. Розходитися по домівках після того, що сталося біля колодязя, нікому особливо не хотілося.
У кімнаті було тепло. На столі горіла лампа, біля комп'ютера валялися навушники, зарядки й порожня банка з-під енергетика. Звичайна кімната, звичайний вечір. І після того клятого села навіть це здавалося неймовірним щастям.
Ярина вмостилася на ліжку, підібгавши ноги. Марко сидів просто на підлозі, спершись спиною об шафу, а Злата притягнула до комп'ютерного столу ще один стілець.
У кожного була чашка гарячого чаю, тільки от пити його ніхто особливо не поспішав.
Тарас сидів за комп'ютером і переглядав записи з телефонів. На моніторі знову з'явилися стара хата, завалений паркан і колодязь посеред зарослого подвір'я.
— Так, одразу домовляємося, — озвалася Злата, дивлячись на екран. — Ніяких адрес і координат! І щоб навіть приблизно не можна було зрозуміти, де це.
— Та ми ж наче вже домовлялися, — буркнув Марко.
— От і чудово! Тарасе, заблюр назву села на зупинці. І розмову з пані Галиною теж виріж. Не вистачало ще, щоб якісь школярі надивилися наших відосів і поперлися туди пригод шукати!
Вона глянула на друзів.
— Ми сьогодні ледве звідти вибралися. Я не хочу, щоб через наше відео хтось іще поліз до того колодязя.
Марко, який зазвичай першим заводив розмови про хайп і мільйони переглядів, цього разу навіть не сперечався.
Він сидів на підлозі, підтягнувши коліна до грудей, і мовчки крутив у руках чашку з уже холодним чаєм.
— Залишимо початок і ті голоси з колодязя, — нарешті озвався він. — Цього вистачить, щоб народ цегли відклав. А все інше краще взагалі не показувати.
— От і я про те, — кивнула Злата.
Тарас тим часом монтував відео. Вирізав зайві шматки, переглядав окремі кадри, час від часу повертався на кілька секунд назад.
Раптом він перестав клацати мишкою.
— Ем… Народ, а це ще що таке?
— Тільки не кажи, що знову якась містична фігня, — Ярина підвелася з ліжка й підійшла до столу. — Я сьогодні вже свою норму виконала.
— Та ви просто гляньте!
Тарас розгорнув відео на весь екран, перемотав трохи назад і натиснув на паузу.
— Ось. Бачите?
На екрані завмер кадр, знятий за секунду до того, як із колодязя вискочила бліда рука й схопила Тараса.
У чорній воді, гладенькій, наче дзеркало, відображалися постаті біля кам'яного зрубу.
Злата придивилася.
Тарас. Марко. Ярина. Вона сама.
І ще хтось.
— Стоп… — Марко подався ближче до монітора. — А це хто, бляха?!
Просто за спиною Тараса виднілася висока темна постать. Обриси розпливалися, обличчя неможливо було розгледіти. Вона схилилася над хлопцем так близько, ніби теж намагалася зазирнути в його телефон.
— Нас же четверо було… — Ярина нахилилася до екрана. — Звідки там п'ятий?!
— Я нікого за спиною не бачив, — Тарас обернувся до друзів. — Ви ж поруч стояли! Хоч хтось помітив щось?!
— Та ні! — Злата похитала головою. — Там узагалі нікого більше не було!
Марко мовчки дивився на темний силует. Потім повільно відставив чашку на підлогу.
— Народ… Це ж не може бути випадковістю, так? Знову п'ятеро. Як на тій фотці біля квартири…
— Стривайте, — перебив його Тарас. — Це ще не все.
Він прокрутив запис майже до самого кінця.
На екрані стало темно. Після того як вони витягли Тараса, телефон залишився висіти в нього на шнурку, і камера ще якийсь час продовжувала записувати. Зображення майже не було — лише зрідка миготіла земля, чиїсь ноги та шматки темного неба.
— Ось тут, — Тарас зупинив перемотування. — Це вже після того, як ми дошками колодязь закрили.
Він додав гучності.
— Тільки слухайте уважно.
Тарас викрутив гучність колонок майже на максимум і запустив запис.
Спочатку було чути лише їхнє важке дихання, чиїсь кроки по мокрій траві й шум вітру. Десь на задньому плані Марко щось бурмотів, але слів було не розібрати.
А потім пролунав шепіт.
«Я ж попереджав».
Злата аж здригнулася.
Голос був зовсім близько. Не приглушений, як із колодязя, і без жодного відлуння. Наче хтось нахилився просто до мікрофона й тихенько вимовив ці три слова.
— Стоп… — Ярина схопила Тараса за плече. — Ще раз увімкни!
Він перемотав кілька секунд назад.
«Я ж попереджав».
— Ви це теж чули?.. — Марко озирнувся на друзів.
— Та чули ми! — Злата мимоволі глянула за спину, на прочинені двері кімнати. — Але хто це сказав?!
— Не знаю, — Тарас сидів, утупившись у монітор. — Тільки це точно не з колодязя. Звук надто близько. Наче хтось стояв просто біля мене.
Злата знову подивилася на кадр із п'ятою постаттю.
— Тарасе… А якщо він справді був там? Поруч із нами. Увесь цей час…
Саме тоді на столі завібрував Златин телефон.
Вона глянула на екран і відчула, як усередині все похололо.
«Четверо придурків».
Нове повідомлення від «Користувача».
«Він навчився говорити вашими голосами».
— Та ти знущаєшся?! — Злата схопила телефон. — Народ, цей тип знову написав!
— Що там?! — Марко одразу підсунувся ближче.
Злата розвернула до них екран, а тоді швидко набрала відповідь:
«Хто він?! І хто ти, трясця, такий?! Ти був там?!»
Надіслано.
Дві галочки.
Прочитано.
— Ну?! — Вона втупилася в екран. — Давай, відповідай! Хоч раз нормально поясни, що відбувається!
Але «Користувач» більше нічого не написав.
— От же ж гад! — Злата сердито відклала телефон. — Як попереджати, так він перший, а як спитати щось конкретне — одразу в кущі!
Тарас майже не слухав. Він сидів перед монітором, знову й знову прокручуючи останні секунди запису.
«Я ж попереджав».
— Стривайте… — Він нахмурився. — Я десь уже це чув.
— Та ми всі це щойно разів десять слухали! — буркнула Ярина.
— Ні, раніше! Ще до колодязя! — Тарас згорнув відеоредактор і почав шукати потрібну папку. — Бляха, де ж воно…
За кілька секунд на екрані з'явилася назва:
«Квартира 45. Биті файли»
— Ти серйозно зараз? — Марко випростався. — Знову та квартира?!
— Тихо, дай знайду! — Тарас відкрив один із пошкоджених записів. — Пам'ятаєте, я казав, що майже все відео звідти накрилося? Там суцільні перешкоди, але дещо зі звуку вдалося витягнути. Ось цей шматок… Ми тоді ще перед дверима стояли.
— І що там? — Злата підсунула стілець ближче.
— Зараз почуєте.
Тарас натиснув на відтворення.
Із колонок поліз неприємний тріск. Потім зашипіло так, що Ярина скривилася.
— Фу, зроби тихіше!
Тарас потягнувся до регулятора гучності, але раптом крізь перешкоди почувся шепіт.
«Я ж попереджав».
Марко повільно повернув голову до друзів.
— Ні… Ви жартуєте?
Тарас нічого не відповів. Він зупинив запис, відкрив поруч відео з колодязя й увімкнув той самий момент.
«Я ж попереджав».
Потім знову запис із квартири.
«Я ж попереджав».
Голос був однаковий. Навіть те, як невідомий ледь розтягував останнє слово.
— Це ж він… — Ярина обхопила себе руками. — Той самий голос!
— Ага, — Тарас відкинувся на спинку крісла. — І він був там ще тоді. Перед квартирою.
— Але ж ми нікого не бачили! — Марко схопився з підлоги. — Ні в під'їзді, ні біля того довбаного колодязя! Тільки на записах! Як це взагалі можливо?!
Злата мовчки подивилася на монітор.
Перед очима знову стояла фотографія біля дверей №45. Четверо друзів і висока темна постать між ними.
А сьогодні вони побачили майже те саме у відображенні чорної води.
— Тобто він був із нами обидва рази, — нарешті сказала вона.
— Схоже на те, — обізвався Тарас.
— І цей П'ятий знає, хто він такий?
Тарас глянув на її телефон, що лежав на столі.
— Мабуть. Але чомусь не хоче казати.
Марко нервово засміявся.
— Офігенно! У нас, виходить, є якийсь невидимий псих, який тягається за нами по всіх дірках, і ще один псих у Телеграмі, який про все знає, але нічого не пояснює!
— А ти впевнений, що їх двоє? — раптом уточнила Ярина.
Марко перестав усміхатися.
Злата повільно повернулася до подруги.
— Ярино…
— А що? — Та знизала плечима, хоча голос помітно здригнувся. — Ми жодного разу не бачили П'ятого. І не знаємо, хто стояв за нами. А раптом…
— Не треба, — тихо перебив її Марко.
— Чого?
Він глянув на телефон Злати.
— Бо я зараз дуже сподіваюся, що ти помиляєшся.
Перша історія - Квартира між поверхами
Третя історія – Магазин останніх покупок
