Старий роздовбаний жовтий «Богдан» так підскакував на сільських вибоїнах, що пасажирів раз у раз підкидало на сидіннях. Злата вже двічі боляче вдарилася плечем об вікно й тепер намагалася триматися подалі від скла.
За вікном тягнулися сірі поля, голі дерева й похилені паркани. Подекуди виднілися старі хати з порожніми подвір'ями. Небо затягнуло темними хмарами, а на склі почали з'являтися перші краплі дощу. І чого їх знову понесло в таку глушину?
— Так, народ, офіційна заява! — Марко вчепився в поручень переднього сидіння, коли автобус укотре підкинуло на ямі. — Якщо ми сьогодні виживемо, наступне розслідування буде в ресторані з безкоштовною піцою! Ну або хоча б на закинутому пивзаводі. Бо з мене вже досить усякої стрьомної нерухомості!
Злата, що сиділа поруч із Марком, жувала гумку й дивилася у вікно, навіть голови не повернула.
— Якщо з того колодязя тебе знову мама покличе, а ти туди попрешся – клянусь, я тебе до першого ж дерева прив'яжу! І залишу там до ранку!
— Та хай одразу в колодязь стрибає, чого ти! — зареготала Ярина із заднього сидіння. — Уявляєте заголовок? «ТікТокер стрибнув у колодязь до Самари Морган і не повернувся». Мільйон переглядів за добу, сто відсотків!
— Блін, дуже смішно, — буркнув Марко. — Самі будете в той колодязь кричати! Я сьогодні тільки знімаю й морально підтримую. З безпечної відстані, бажано кілометрів із двох!
Тарас, не звертаючи уваги на їхню перепалку, зосереджено свайпав карту на телефоні.
— Так, народ, слухайте сюди! — Він збільшив карту двома пальцями. — Від зупинки до тієї хати десь півтора кілометра. Зв'язок там, судячи з усього, так собі, тому я взяв два павербанки. Останній автобус назад — о вісімнадцятій тридцять. Не встигнемо — будемо шукати, хто нас пустить переночувати. Або спати під кущем, кому як пощастить!
— Угу, дякую, дуже надихнув! — буркнув Марко.
— Коротше, план такий, — продовжив Тарас. — Доходимо до хати, знімаємо все, поки світло, перевіряємо, що там за приколи з голосами, і назад. До темряви навіть близько не затримуємося! І ніхто нікуди сам не лізе, ясно?
Коли автобус нарешті зупинився, Марко першим вискочив надвір.
— Фух! Ще десять хвилин цього атракціону, і я б свою каву назад повернув!
Злата спустилася слідом, поправила рюкзак на плечі й озирнулася.
Село виявилося невеликим. Уздовж вузької дороги тягнулися старі хати, більшість із шиферними дахами та дерев'яними парканами, які давно просилися під ремонт. Десь за огорожею кудкудакали кури, з одного подвір'я долинало гавкання собаки. Біля хвіртки сусіднього будинку стояв іржавий велосипед, а трохи далі якийсь дід у старій куртці згрібав мокре листя.
Пахло димом із печей, сирою землею й гноєм. Після дощу на дорозі залишилися калюжі, і Марко, не дивлячись під ноги, одразу вліз у найбільшу.
— Та йоб твою… — відскочив, розглядаючи брудний кросівок. — Шикарно! Ми ще до колодязя не дійшли, а мене вже це село ненавидить!
Ярина пирснула зі сміху.
— Та нормально, Марку. Тепер хоч видно, що ти не просто на прогулянку вибрався!
Злата тим часом розглядала дорогу, що вела далі між хатами. За останніми городами вже виднівся ліс. Голі дерева стояли щільною темною смугою, а над ними повільно насувалися низькі хмари.
На зупинці більше нікого не залишилося. «Богдан» загуркотів, випустив клуб сизого диму й покотив назад, підскакуючи на ямах.
Злата провела його поглядом.
Наступний автобус сюди приїде аж увечері. І дуже хотілося вірити, що на той час вони вже спокійно стоятимуть на цій самій зупинці й чекатимуть на нього всі вчотирьох.
Біля єдиного працюючого магазину на всю вулицю вони натрапили на місцеву бабусю. Пані Галина — так вона представилася, коли Марко зі своєю фірмовою посмішкою запитав дорогу до «тієї самої старої хати біля лісу».
Почувши, куди вони зібралися, літня жінка перестала перераховувати дріб'язок у гаманці. Усмішка з її обличчя зникла, а погляд став настороженим.
— А вам, діточки, у місті пригод бракує чи просто життя набридло? — буркнула вона, пильно роздивляючись четвірку. — Туди вже років зо три ніхто не ходить. Навіть алкаші наші той двір стороною обходять!
— Ми просто для відео, бабусю. Місцевий фольклор вивчаємо, — пояснив Тарас, дістаючи блокнот, ніби справжній журналіст. — Кажуть, там акустика цікава.
Пані Галина гірко всміхнулася, оголивши кілька золотих коронок.
— Акустика... Колись нормальна хата була. Жили люди, воду з тієї криниці брали щодня. А потім почалося. То одне примариться, то інше. Дід Микола, покійний, божився, що чув, як його мати звідти кличе, а вона ще за царя Гороха вмерла. Потім сліди почали з'являтися.
— Які сліди? — напружилася Ярина.
— А такі. Мокрі. Від криниці і до самих дверей хати. А на вулиці літо, сухо, ні краплі дощу цілий місяць. Ніби хтось виліз із води і пішов у дім. А потім той хлопак міський приїхав, друзі його підбили уночі до криниці піти... Пішов покурити до зрубу. Тільки ліхтарик його зранку і знайшли в траві.
Жінка важко зітхнула і поправила хустку.
— Криницю ту дошками забили, важкими, дубовими. Але ж час іде, дерево згнило, обвалилося всередину. Тепер воно знову відкрите.
Злата мимоволі зіщулилася. Згадалися двері квартири №45, темний коридор і той голос, який кликав Марка з темряви.
Пані Галина раптом вчепилася в рукав Маркового світшота. Так міцно, що хлопець аж перестав усміхатися.
— Ви мене послухайте, блогери, і добре запам'ятайте! Якщо вже претеся до тієї криниці, то хоч дурниць не наробіть. Почуєте, що хтось звідти на ім'я кличе, — мовчіть! Ні слова, чуєте? Хай хоч голосом рідної матері гукає — не озивайтеся!
Марко глянув на її руку, яка досі стискала його рукав, але промовчав.
— І ще одне, — додала пані Галина вже тихіше. — Якщо почуєте звідти свій власний голос… навіть не думайте перевіряти, що воно таке. Кидайте все й тікайте щодуху. І не озирайтеся!
Марко обережно вивільнив рукав із пальців пані Галини й проковтнув клубок у горлі. Решта теж мовчали. Навіть Тарас цього разу не поспішав зі своїми поясненнями про акустику.
Коли вони залишили останні сільські хати позаду й попрямували до лісу, Тарас нарешті озвався:
— Слухайте, ну це ж звичайний зіпсований телефон! У селах такі історії роками переказують, і кожен щось своє додає. Зник хлопець, може, п'яний був, упав кудись або взагалі утік. А тепер усі розповідають про голоси з колодязя.
— Угу, — Злата глянула на нього. — А з тією квартирою що було? Теж місцеві байки? Ти сам бачив, що там коїлося. І П'ятий не просто так написав про голоси. Він щось знає про цей колодязь.
— От саме тому й треба перевірити, — вперся Тарас. — Але без геройства. Ми ж домовилися.
— Домовилися, — буркнув Марко. — Якщо хтось почне кликати, я перший звідти звалю. Можете навіть не розраховувати, що я вас чекатиму!
— Та ми вже зрозуміли, герой, — хмикнула Ярина.
Злата поправила лямку рюкзака й подивилася вперед. За городами починалася вузька ґрунтова дорога, що вела просто до лісу. Після дощу земля розкисла, і доводилося раз у раз обходити калюжі.
Вона ще раз згадала попередження пані Галини.
«Якщо почуєте свій власний голос…»
— Головне, щоб ніхто з вас не надумав відповідати, — сказала Злата. — Навіть заради приколу. Особливо ти, Марку!
— Та чого знову я?!
— А ти сам як думаєш?
Стара хата показалася за деревами, щойно вони вийшли на невелику галявину. Колись тут, мабуть, було звичайне доглянуте подвір'я, але тепер від нього мало що залишилося. Паркан завалився набік, хвіртка лежала просто в бур'янах, а крізь дірявий дах місцями стирчали почорнілі крокви. У вибитих вікнах виднілася лише темрява.
— Ого… — протягнула Ярина. — Тут реально років сто ніхто не прибирав.
Але Злата майже не звернула уваги на будинок.
Посеред подвір'я стояв колодязь.
Широке кам'яне кільце поросло мохом, дерев'яний воріт почорнів від дощів, а з нього звисав обірваний шматок товстої мотузки. Навколо у високій пожовклій траві валялися напівзгнивші дубові дошки.
Злата одразу згадала слова пані Галини. Колись цими дошками колодязь забили, але з часом вони прогнили й провалилися.
Тепер над ним не було нічого.
Тарас мовчки дістав стабілізатор, закріпив телефон і ввімкнув запис. Ярина відійшла трохи вбік, наводячи камеру свого смартфона на хату, а потім на колодязь, вибираючи кращий ракурс.
— Виглядає достатньо кріпово, — пробурмотів Марко, засунувши руки в кишені куртки. — Ну що, заглянемо, хто там живе? Сподіваюся, хоч оренду платить, бо місце явно не люкс.
Хлопець попрямував до колодязя, але Злата встигла схопити його за каптур.
— Ей, пригальмуй! Ти куди поперся? Не підходь так близько до краю!
— Та я просто глянути хотів! — Марко обернувся до неї. — Можеш не переживати, стрибати я не збираюся!
— От і не треба. Звідси дивитися будемо.
Злата відпустила його каптур і сама наблизилася до колодязя, уважно придивляючись до старої кам'яної кладки. Місцями каміння вже повипадало, а між рештою стирчали корені й жмутки моху.
Біля колодязя майже не відчувався вітер. Зате тхнуло так, що Злата скривилася.
Запах нагадував воду у вазі з квітами, яку не міняли кілька тижнів. Тільки набагато сильніший. Від нього аж нудило.
— Фу, бляха… — Вона затулила ніс рукавом. — Ви теж це відчуваєте?
Злата зупинилася приблизно за метр від краю й посвітила ліхтариком униз. Промінь ковзнув по вологому камінню й загубився десь у темряві. Ні дна, ні навіть відблиску води.
— Ей, народ… Ану гляньте сюди! — покликала Ярина з іншого боку колодязя. — Це ще що за хрінь?
Злата обійшла кам'яне кільце, а Тарас одразу навів камеру туди, куди показувала подруга.
На внутрішній стінці виднілися глибокі подряпини. Кілька довгих борозен ішли майже паралельно, зверху вниз. Злата придивилася уважніше. На сліди від ланцюга чи якогось інструмента це зовсім не скидалося.
Таке враження, ніби хтось дряпав камінь нігтями, щосили намагаючись за нього втриматися.
— Йолки палки… — Ярина скривилася. — Ви теж подумали про те саме?
Злата нічого не відповіла. Вона щойно помітила дещо між двома найглибшими борознами.
У вологому моху застрягло пасмо темного сплутаного волосся. Воно так міцно заплуталося між камінцями, що навіть не ворушилося від вітру.
Златі стало недобре. Вона ще раз глянула на пасмо волосся, що застрягло між подряпинами, і відвернулася.
— Так, усе, народ. Зняли, що хотіли, і валимо звідси. Мені тут взагалі не подобається.
— Ей, почекай! — Марко спробував усміхнутися. — Ми ж навіть акустику не перевірили! Тарас он пів дороги про неї розповідав.
— Марку, тільки не починай…
— Та я просто гукну! Що тут такого? — Він повернувся до колодязя. — Ми ж за цим і приїхали, хіба ні?
Не чекаючи відповіді, Марко склав долоні рупором, трохи нахилився вперед і крикнув у темряву:
— Е-е-ей! Є хто живий?!
— Ти дебіл?! — Злата аж підскочила. — Тобі бабця що сказала?!
Марко випростався й розвів руками.
— Та не психуй! Я ж нікого на ім'я не кликав!
Злата вже відкрила рота, щоб висловити йому все, що думає, але раптом замовкла.
Із колодязя долинув звук.
