Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

— Давай! Ще трохи! — закричав Марко.

Вони смикнули всі разом, щосили впираючись ногами в землю.

На мить здалося, що нічого не вийде. Тараса продовжувало тягнути вниз, а Марко вже сам ледве тримався на ногах.

Та раптом щось відпустило.

Усі четверо повалилися на мокру траву. Ярина боляче вдарилася спиною, Злата приземлилася просто на Марка, а Тарас, щойно опинившись на землі, відразу почав відповзати від колодязя.

— Тарасе! Ти як?! — Злата підповзла до нього.

Хлопець голосно дихав і мовчки роздивлявся свою руку.

— Чувак, ти цілий? — Марко присів поруч. — Воно тебе не поранило?

Тарас повільно закотив рукав куртки.

На зап'ясті темніли п'ять довгих смуг, схожих на сліди від брудних пальців. Вони були майже чорні, ніби хтось вимазав руку мазутом. Але найдивніше — відбитки здавалися набагато більшими, ніж могли б залишити звичайні людські пальці.

— Ви це бачите?.. — Ярина нахилилася ближче.

Тарас спробував розтерти одну зі смуг великим пальцем, але нічого не змінилося.

— Воно… — Хлопець ковтнув повітря й притиснув руку до грудей. — Воно льодяне. Я досі пальців майже не відчуваю…

Але з колодязем коїлося щось неймовірне.

Звідти раптом долинули голоси. Спочатку кілька, а за мить уже здавалося, що на дні зібрався цілий натовп. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось кликав на допомогу. Голоси накладалися один на одного, і розібрати окремі слова ставало дедалі важче.

Злата раптом упізнала голос їхнього однокласника. А слідом почула жіночий плач, схожий на той, що лунав із колодязя раніше.

І тут крізь цей галас прорізався Марків голос:

«Біжимо!»

— Що за… — Марко витріщився на колодязь.

«Воно близько!» — закричав звідти Тарасів голос.

Справжній Тарас сидів на землі поруч із ними й навіть рота не відкривав.

— Та замовкни вже! — не витримала Ярина, дивлячись у бік колодязя.

Старий дерев'яний воріт раптом заскрипів і повільно провернувся.

Раз. Другий.

А потім закрутився так швидко, що обривок мотузки почав хльостати по дереву. Знизу долинало гучне булькання й плескіт. Вода вирувала, розбризкуючись на кам'яні стінки.

Злата затулила вуха долонями, але голоси все одно було чути.

Вона відчайдушно намагалася зрозуміти, що відбувається. Чому колодязь повторює їхні слова ще до того, як вони самі їх вимовлять? І навіщо постійно намагається змусити їх озватися?

Згадалося, як Марко відповів на мамин голос у квартирі №45. Тоді все й почалося.

А тут, біля колодязя, вона сама крикнула Ярині не підходити ближче. Точнісінько тими словами, які щойно почула з глибини.

Злата опустила руки й подивилася на друзів.

А що, як саме цього воно від них і домагається?

— Народ! — закричала Злата, намагаючись перекрити галас із колодязя. — Не повторюйте за ним! Що б воно не казало, чуєте?! Нічого не повторюйте!

— Злато, ти про що?! — Ярина саме намагалася підвестися з мокрої трави.

— Та згадайте, що було з Тарасом! І зі мною, коли ти мало не впала! Воно спочатку говорить нашими голосами, а потім ми самі повторюємо ці слова!

— І що?! — Марко допоміг Тарасові сісти рівніше. — Як це взагалі пов'язано?!

— Я не знаю як! Але щоразу після цього щось стається! Наче воно спеціально підлаштовує все так, щоб ми сказали те саме! Тому просто не повторюйте за ним, ясно?!

І раптом усе стихло.

Дерев'яний воріт перестав крутитися. Зник плескіт води, обірвалися крики й сміх. Ще секунду тому біля колодязя стояв такий галас, що вони ледве чули одне одного, а тепер Злата виразно почула, як Марко важко дихає поруч.

— Що це зараз було?.. — прошепотіла Ярина.

Із колодязя пролунав крик.

Один-єдиний. Настільки гучний і відчайдушний, що Злата мимоволі здригнулася.

«Відпусти мене!»

Ярина різко замовкла.

Це був її голос.

Ярина навіть не встигла нічого сказати.

Стара мотузка, що валялася біля колодязя, раптом заворушилася. Один із її кінців різко злетів із землі й обвився навколо дівочої щиколотки.

— А-а-а!

Ярину смикнуло так сильно, що вона впала на живіт. Долоні проїхалися по мокрій землі, обдираючи шкіру об дрібне каміння.

— Та що за хрінь?! — закричав Марко.

Мотузка натягнулася й потягнула Ярину просто до колодязя.

Дівчина відчайдушно чіплялася за траву, але та виривалася з корінням, а ноги вже ковзали по багнюці. До краю колодязя залишалося зовсім небагато.

Ярина відкрила рота, збираючись закричати, щоб її відпустили.

І тут згадала голос із колодязя.

«Відпусти мене!»

— Ярино, не кажи цього! — Злата кинулася до неї й ухопила за куртку. — Чуєш?! Кричи що завгодно, тільки не ті самі слова!

— Злато, тримай її! — Марко вже біг до них.

Ярина вп'ялася пальцями в мокру траву. Мотузка боляче стискала ногу, а колодязь був уже зовсім поруч.

Відпусти мене!

Ці слова так і просилися з язика. Вона ледве стримувалася, щоб не закричати їх якомога гучніше.

Але замість цього Ярина з усієї сили загорлала:

— ПІШЛО ТИ НАХЕР, ОПУДАЛО ВОДЯНЕ!

Мотузка смикнулася востаннє.

І раптом ослабла.

Ярина відчула, як щось зісковзнуло з її щиколотки. Мотузка впала в траву й більше не ворушилася.

— Тягни її! — крикнув Марко.

Вони зі Златою відтягли Ярину подалі від колодязя. Дівчина перевернулася на спину, важко дихаючи, й одразу потягнулася до ноги. На шкірі залишився глибокий червоний слід.

— Воно… відпустило, — видихнула вона.

І тієї ж миті з колодязя долинув вереск.

Не людський. Ні на чий голос не схожий.

Від нього аж у вухах задзвеніло. Марко зігнувся, затуливши голову руками, а Злата мимоволі притиснула Ярину до себе.

Вереск, що ставав дедалі голоснішим, перейшов у пронизливий скрегіт.

А на землі біля їхніх ніг лежала звичайна стара мотузка, яка ще кілька секунд тому намагалася затягнути Ярину в колодязь.

Нелюдський вереск урвався так само раптово, як і почався. Замість нього з колодязя долинуло важке булькотіння. Земля під ногами злегка затремтіла.

— Та ну його… — видихнув Марко, задкуючи від зрубу.

Усередині колодязя стрімко піднімалася вода. Вона вже підступала майже до самого краю, густа, чорна, неприродно темна — наче в колодязі була не вода, а якась брудна рідка смола.

Марко вже хотів відсунутися ще далі, але раптом завмер.

Під поверхнею щось рухалося.

Спочатку йому здалося, що це просто світло так ламається у вирі. Та за мить із темряви почали проступати бліді плями. Вони крутилися у чорній воді, піднімалися ближче, набували форми.

Обличчя.

Чоловічі. Жіночі. Старі. Зовсім молоді.

Вони скупчувалися під самою поверхнею, мов під тонким склом. Хтось роззявляв рота в німому крику. Хтось дивився виряченими очима. Хтось ніби бився зсередини, намагаючись вирватися нагору.

У Марка всередині все похололо.

— Злато… — хрипко покликав він, навіть не озираючись. — Злато, не дивись…

Але було вже пізно.

Одне з облич підпливло ближче за інші.

Воно не кричало. Не билося у воді. Просто дивилося прямо на Марка.

І посміхалося.

Широко. Неприродно. Так, що кутики губ натягували шкіру мало не до вилиць.

У Марка перехопило подих.

Цю посмішку він уже бачив.

Саме так усміхався його двійник у квартирі сорок п’ять.

— Воно тут… — Марко позадкував, не зводячи очей із колодязя. — Злато, це воно! Та сама тварюка з квартири!

— Марку, відійди звідти! — Злата схопила його за куртку й потягнула до себе.

— Стривайте! — раптом вигукнув Тарас. — Ми ж не можемо просто піти й залишити цю хрінь відкритою! А якщо завтра сюди якась дитина прийде?!

— І що ти пропонуєш?! — Ярина досі не могла вгамувати тремтіння. — Залити його бетоном?!

— Та хоч чимось накрити! — Тарас озирнувся на подвір'я. — Он біля сараю якісь дошки лежать! Може, знайдемо щось підходяще!

— Тарасе, ти серйозно?! — Марко глянув на колодязь, де досі вирувала чорна вода. — А якщо воно звідти вилізе, поки ми тут у будівельників граємо?!

— То краще залишити все як є?! Давайте швидше!

Вони кинулися до старого сараю.

Під похиленим навісом валялися поламані ящики, шматки шиферу й кілька довгих дощок. Частина вже прогнила, але три товсті дошки, притулені до стіни, на вигляд були ще досить міцними.

— О, ось ці! — Тарас ухопив одну за край. — Допоможіть витягнути!

Марко взявся з іншого боку, і вони разом витягли дошку з-під навісу.

— Та вона важить як пів автобуса! — прохрипів Марко. — Ми це все до колодязя хоч донесемо?!

— Донесемо! — Тарас перехопив дошку зручніше. — Покладемо їх упоперек, одну біля одної. Хоч отвір закриємо, поки місцеві нормально його не заб'ють!

— А якщо воно їх знизу виб'є? — запитала Ярина.

Тарас на секунду замовк.

— Не знаю, Ярино! Але треба хоч щось зробити!

Тарас із Марком підхопили першу дошку й потягли її до колодязя. Злата та Ярина несли другу, раз у раз перехоплюючи її, щоб не впустити на мокру землю.

І тут із колодязя знову долинули голоси.

Спочатку хтось тихо схлипував, потім почувся чоловічий крик. За кілька секунд голосів стало стільки, що вони вже майже не розрізняли слів.

Аж раптом Злата почула:

«Злато, доню, не залишай мене тут!»

Вона мало не випустила дошку.

Мамин голос.

Той самий, який вона чула вдома сотні разів.

«Тарасе, допоможи! Я ж тут помру!»

«Ярино, дитино, ну озвися!»

— Тільки не відповідайте! — крикнула Злата. — Що б воно там не верзло, мовчіть!

— Та ми й не збираємося! — Марко перехопив дошку зручніше. — Давайте вже закриємо цю кляту діру!

Вони дісталися колодязя й обережно поклали першу дошку впоперек кам'яного кільця. Вона перекрила частину отвору, хоча з обох боків ще залишалося чимало вільного місця.

— Тримай свій край! — гукнув Тарас. — Ще трохи посунь до себе!

Марко послухався, намагаючись не дивитися на чорну воду, що хлюпала просто під дошкою.

Злата з Яриною піднесли другу.

— Обережно, пальці! — попередила Ярина.

Вони вклали її поряд із першою, залишивши між дошками вузьку щілину.

І саме тоді голоси обірвалися.

Так раптово, що всі четверо мимоволі завмерли.

Навіть вода перестала хлюпати.

— Чого це воно?.. — почав Марко.

Але з колодязя вже заговорили знову.

Цього разу лише один голос. Чоловічий, спокійний, зовсім незнайомий.

«Хочете знати, хто такий П'ятий?»

Тарас повільно підняв голову.

«Хочете, я назву його ім'я?»

Марко завмер, досі тримаючи край другої дошки.

— Га?.. — Він глянув на Тараса, а потім знову на колодязь.

Ім'я П'ятого.

Того самого невідомого, який з'явився в їхньому чаті, надсилав моторошні фотографії й знав про них те, чого знати просто не міг.

Вони вже стільки часу ламали голову, хто він такий. А тепер хтось пропонував просто взяти й назвати його ім'я.

Марко мимоволі опустив погляд у щілину між дошками. Чорна вода стояла вже майже під самим краєм.

І звідти знову пролунав тихий чоловічий голос:

«Я скажу тобі, Марку. Тільки нахилися ближче. Він набагато ближче, ніж ти думаєш…»

Марко трохи подався вперед, намагаючись розчути останні слова.

Ксенія Терра
Відповідь із колодязя

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!