Але це не було відлуння. Відлуння згасає, розсіюється, стає тихішим. Цей же звук був спресований, гучний і... спотворений.
«Є-є-є-є... хт-о-о-о... ж-и-и-в-и-и-й...»
Колодязь відповів голосом Марка, але з огидною, розтягнутою інтонацією. Ніби хтось сидів там, на дні, і відверто з нього глузував, передражнюючи кожну літеру.
Тарас аж сіпнувся й мало не випустив стабілізатор із рук.
— Окей… Фізика офіційно вийшла з чату! Звук не може так спотворюватися. Це ж просто неможливо…
Він замовк на півслові.
Із колодязя знову долинув голос.
Тільки цього разу жодного протяжного виття чи дивного відлуння. Слова прозвучали чітко, голосно, наче хтось говорив просто поруч із ними.
І це був голос Тараса. Його власний голос, навіть з тією самою напруженою інтонацією.
«Не чіпай мотузку, Марку!»
Усі троє разом обернулися до Тараса.
Хлопець стояв за кілька метрів від них, блідий як полотно, щільно зімкнувши губи. Він похитав головою, переводячи розгублений погляд з одного друга на іншого.
— Я… я нічого не казав, — нарешті видавив із себе.
Марко позадкував від колодязя, не зводячи очей із Тараса, і раптом послизнувся на мокрій траві. Його повело вбік. Намагаючись утримати рівновагу, хлопець машинально простягнув руку до старого дерев'яного ворота, з якого звисав обривок мотузки.
Тарас помітив це й аж підскочив.
— Не чіпай мотузку, Марку!
Марко миттю відсмикнув руку від ворота.
— Стоп… — витріщився на Тараса. — Ти ж щойно сказав те саме!
— Що? — Тарас розгублено глянув на нього.
— Те саме, що з колодязя було! Слово в слово, бляха!
Злата теж це помітила. Навіть інтонація збіглася. Той самий голос, той самий переляканий вигук.
— Тарасе, ти ж не збирався цього казати? — запитала вона.
— Та звідки я знав, що цей придурок за мотузку схопиться?! — Тарас нервово провів долонею по обличчю.
Злата знову подивилася на колодязь.
— Тобто воно не просто повторює за нами… — пробурмотіла. — Воно сказало це раніше за тебе.
Тарас зупинив запис і взявся гарячково гортати відео назад.
— Ні, ви тільки гляньте! — Він підсунув телефон друзям. — Ось тут голос із колодязя. Бачите час? А ось тут, рівно через п'ять секунд, я кажу те саме! Слово в слово!
Він ще раз увімкнув обидва фрагменти, ніби досі не міг повірити власним вухам.
— Це ж неможливо… — Тарас похитав головою. — Воно не просто повторює за нами. Воно якимось чином знає, що ми скажемо наперед!
— Офігіти… — Марко витер спітнілі долоні об джинси. — У цієї криниці що, преміумпідписка на спойлери?!
Він спробував засміятися, але вийшло якось жалюгідно.
— Ні, серйозно, народ! Це ж якийсь довбаний баг у реальності! Такого просто не може бути!
— Ніякий це не баг! — обурилася Злата. — Це вже взагалі ні в які ворота не лізе! Ви ж пам'ятаєте, що пані Галина казала? Щоб ми не відповідали, коли почуємо голоси, і…
Договорити вона не встигла.
Із колодязя знову долинув голос. Цього разу жіночий, різкий, майже схожий на крик:
«Ярино, не підходь ближче!»
Злата завмерла.
Це ж її голос! Точнісінько її! Тільки вона нічого такого не казала.
— Що за… — Ярина нахилила голову, прислухаючись. — Злато, це ж ти?
Але Злата дивилася не на подругу, а на її ноги. Ярина вже стояла зовсім близько до краю й потроху нахилялася вперед, намагаючись розгледіти, звідки йде звук.
— Ярино, не підходь ближче! — закричала Злата.
І тієї ж миті Яринин кросівок просковзнувся на мокрій траві.
— А-а-а!
Дівчину повело вбік. Вона замахала руками, намагаючись за щось ухопитися, але під ногами була лише слизька земля, а за спиною — відкритий колодязь.
Злата встигла схопити Ярину за куртку й щосили смикнула на себе.
Обидві гепнулися на мокру траву. Ярина боляче вдарилася ліктем об землю, а Злата ще кілька секунд не відпускала її куртку.
— Ти ціла?! — видихнула вона.
— Та… здається, так, — Ярина обережно сіла й глянула на колодязь. — Бляха, я ж ледь туди не звалилася!
Злата хотіла щось відповісти, але раптом згадала власний крик.
«Ярино, не підходь ближче!»
Вона вимовила точнісінько те, що за кілька секунд до цього пролунало з колодязя. Навіть інтонація була та сама.
— Народ, ви розумієте, що відбувається?! — Тарас уже відступив на кілька метрів від кам'яного зрубу. — Воно ніби наперед знає, що ми скажемо! А потім стається якась фігня, і ми реально це говоримо!
— Тобто воно нас змушує? — Марко глянув на нього.
— Та я звідки знаю?! Може, спеціально підлаштовує все так, щоб ми повторювали ці слова! Ви ж бачили, що сталося з Яриною? Це якась пастка!
— Усе, досить! — Ярина підвелася, обтрусила мокрі джинси й помацала забитий лікоть. — Я більше нічого перевіряти не збираюся! Познімали, послухали, мало не вбилися… Дякую, мені вистачило! Валимо звідси!
Вони вже розвернулися до поваленого паркану, коли подвір'ям потягнуло крижаним холодом. Запах застояної води став таким сильним, що Марко закашлявся, затуливши ніс рукавом.
А потім із колодязя знову долинув голос.
Тільки цього разу він нікого не передражнював і не повторював чиїхось майбутніх слів.
«Маріку, чого мовчиш?»
Жіночий, трохи втомлений голос. І знайома хрипота наприкінці фрази.
Марко застиг.
— Ні… — пробурмотів він.
Злата одразу глянула на нього. Хлопець стояв, утупившись у колодязь, і навіть не намагався віджартуватися.
— Марку? — покликала вона.
Він похитав головою.
— Це… це вона.
— Твоя мама? — Тарас теж озирнувся на колодязь. — Чувак, ти ж розумієш, що це черговий фокус? Не слухай його…
— Ні! — Марко аж сіпнувся. — Ви не розумієте! Це та сама тварюка з квартири сорок п'ять! Вона точно так само до мене зверталася! І голос той самий, і хрипота ця… Я його ніколи не забуду!
Злата похолола.
Вона згадала той під'їзд, двері між поверхами й повідомлення, яке вони отримали, щойно вибралися з квартири:
«А тепер перевірте, хто з вас приніс його додому».
Тоді вони так і не зрозуміли, що це означало.
А вчора П'ятий знову написав їм:
«Не всі голоси там належать мертвим».
— Стривайте… — Злата схопила Марка за плече. — А якщо воно справді за нами пішло?
— Що? — Тарас насупився.
— Та згадайте останнє повідомлення після тієї квартири! Про те, що хтось із нас приніс його додому! А тепер цей колодязь говорить голосом Маркової мами. Точніше, тієї тварюки, яка нею прикидалася!
— Думаєш, це одне й те саме? — тихо запитала Ярина.
— Я не знаю! Але П'ятий явно щось про це знає. Інакше звідки він узагалі дізнався про колодязь?
Марко вже відкрив рота, щоб відповісти, але з глибини долинув дивний звук.
Плюх…
Наче хтось опустив руку у воду.
Злата повернулася до колодязя. На камінні, яке ще хвилину тому було сухим, з'явилися темні мокрі плями.
А потім вона побачила воду.
Та швидко піднімалася з темряви, дедалі вище, заливаючи стару кам'яну кладку зсередини.
Сонце вже сховалося за деревами, і на подвір'ї швидко сутеніло. Під лісом стало особливо темно, а від землі тягнуло холодом. Злата глянула на годинник і невдоволено вилаялася собі під ніс. Вони й так затрималися довше, ніж збиралися.
— Усе, народ, валимо! — поправила рюкзак на плечах. — Нам ще до зупинки добиратися, а тут скоро хоч око виколи. Швидко, поки зовсім не стемніло!
Цього разу ніхто не сперечався.
Вони вже попрямували до поваленого паркану, коли за спинами почувся тихий плач.
З колодязя.
Хтось схлипував, час від часу заходячись кашлем. Ніби намагався щось сказати, але ніяк не міг віддихатися.
А потім раптом закричав:
«Допоможіть! Я тут!»
Злата різко обернулася.
Голос був Тарасів.
Вона одразу глянула на друга. Той стояв поруч із Яриною, тримаючи телефон обома руками, і розгублено дивився на колодязь.
— Це ж… — Марко перевів погляд із Тараса на кам'яне кільце. — Чувак, це знову ти!
Тарас похитав головою.
— Але я ж мовчу…
Стало реально моторошно. З ними знову затіяли гру.
— Ні, ну це вже зовсім не смішно… — Тарас розгублено глянув на друзів. — Ви ж розумієте, що це означає? Якщо воно знову говорить наперед, то…
— Та стій ти! — перебив його Марко. — Зараз перевіримо, хто там так розкричався!
Він дістав потужний ліхтарик, увімкнув його й спрямував промінь у колодязь.
Світло ковзнуло по мокрому камінню, опустилося нижче й нарешті дісталося води.
— Твою ж… — Марко аж подався вперед. — Народ, там хтось є!
Унизу, посеред брудної води, борсалася людська постать. Хтось відчайдушно розмахував руками, намагаючись утриматися на поверхні.
— Де?! — Тарас кинувся до Марка.
Але щойно той знову навів промінь на воду, постать зникла. І вода навіть затихла.
— Я ж бачив! — Марко повернувся до друзів. — Там реально хтось був! Руки, голова… Воно у воді барахталося!
— Дай сюди! — Тарас забрав у нього ліхтарик.
— Тарасе, не підходь! — одразу попередила Злата.
— Та я ж не стрибати збираюся! Треба хоча б перевірити, чи там справді людина!
Він наблизився до кам'яного бортика й посвітив униз. З такої відстані все одно майже нічого не було видно.
Тарас поклав вільну руку на край колодязя й нахилився, намагаючись роздивитися темну воду.
Глибоко під водою щось світилося.
Тарас примружився й нахилив ліхтарик трохи нижче.
Телефон.
На дні колодязя виднівся смартфон із увімкненим екраном. І Тарас упізнав його майже одразу. Та сама модель, той самий скол на кутику захисного скла.
— Що за чортівня?.. — машинально перевірив кишеню куртки.
Його телефон був на місці.
І тут із колодязя знову долинув його власний голос. Цього разу тихий, майже пошепки:
«Подивися на мене».
— Що?.. — Тарас нахилився ще трохи, намагаючись розгледіти, що ховається під водою.
Раптом щось із гучним хлюпанням вирвалося з колодязя.
Тарас навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Довгі бліді пальці обхопили його зап'ястя й так сильно стиснули, що хлопець скрикнув від болю.
— А-а-а! Відпусти!
Він рвонув руку назад, але щось із шаленою силою потягнуло його вниз.
Тарас врізався грудьми в кам'яний бортик. Повітря вибило з легень, і ноги раптом відірвалися від землі.
Ще трохи — і він полетить у колодязь.
— ТАРАСЕ!
Марко кинувся до нього й в останню мить ухопив за куртку та лямку рюкзака.
— Тримайся, чуєш?! Тільки не відпускай край!
Він уперся ногами в мокру землю й щосили потягнув друга назад. Але Тараса продовжувало тягнути в колодязь, і Маркові довелося вчепитися ще міцніше, щоб самому не полетіти слідом.
— Тримай його! — закричала Ярина, підбігаючи до хлопців.
Вона вчепилася в Тарасову іншу руку й потягнула на себе. Злата тим часом обхопила Марка за пояс, уперлася ногами в мокру землю й щосили смикнула назад.
— ТЯГНІТЬ! — Марко вже зривав голос. — Бляха, воно його не відпускає!
Тарас намагався допомогти, але його тіло вже наполовину звисало над колодязем. Пальці ковзали по мокрому камінню, а та бліда рука досі стискала його зап'ястя.
— Я не можу… — прохрипів він. — Воно тягне!
Раптом із глибини долинув такий гучний плескіт, що Злата мимоволі глянула на колодязь.
На внутрішній стінці щось рухалося.
Спочатку вона помітила лише мокрі смуги на камінні. Вони з'являлися одна за одною, дедалі вище, ніби хтось проводив по стінках величезними брудними пальцями.
— Марку… — Злата відчула, як похололи руки. — Там ще щось лізе!
З колодязя знову хлюпнуло. Мокрі сліди вже дісталися майже до самого краю.
І хоч би як Злата вдивлялася в темряву, вона так і не могла розгледіти, що саме їх залишає.
