Раді Вас бачити!

Катя не пам’ятала, як дісталася кабінету завідувача. Вона просто неслася коридором, напівзасохла кров на рукавах хірургічного костюма нагадувала про катастрофу, яку вона ледь не допустила. Вона увірвалася всередину, готова виплеснути все своє обурення, весь той отруйний коктейль із люті та страху, що кипів у неї всередині.

​— Вона не мала бути там! — випалила вона, ледь не вибивши двері. — Ви хоч розумієте, що там сталося?!

​Але замість звичного, по-батьківськи суворого обличчя завідувача, вона побачила іншого чоловіка. Єгор сидів у його кріслі, повільно гортаючи якісь папери. Він підняв погляд, і в його очах промайнуло щось схоже на переляк. Він не очікував побачити її такою: розпатланою, з плямами крові на обличчі, зі скажено розширеними зіницями — жінкою, чий професійний світ щойно розвалився на частини.

​— Катю… — почав він обережно, підводячись, але вона зупинила його різким, майже нервовим жестом.

​— В операційній була людина, яку я не затверджувала. Вона просто стояла і дивилася, як пацієнт вмирає. А потім вийшла, — її голос здригнувся. — Вона поводилася не як лікар. Вона поводилася як глядач, що чекає на фінал.

​Єгор важко втиснувся назад у спинку крісла, уникаючи її прямого погляду. Він здавався меншим, ніж був насправді, наче намагався сховатися від відповідальності, яка нависла над цією кімнатою.

​— Це Вероніка Саль, — тихо вимовив він. — Її перевели "зверху", Катю. Наказ прийшов прямо з міністерства, без права обговорення. Ми навіть не встигли провести повноцінну перевірку її послужного списку.

​Катя стиснула щелепи так сильно, що заболіли скроні.

​— Вона не була людиною в тій залі, Єгоре. Вона була програмою. Чіткі рухи, нульова емпатія, холодний розрахунок. Це не асистент, це… це сигнал до початку чогось страшного.

​— Що ти конкретно підозрюєш? — Єгор нарешті подивився на неї, і в його очах Катя побачила відблиск тієї ж тривоги, яку відчувала сама.

​— Нас готують, — голос Каті став тихим, майже шепотом. — До чогось масштабного. Але вони більше не діють ззовні. Вони вже тут. Вони проросли в нашу систему, як метастази.

​У цей самий час Вероні неквапливо крокувала довгими, стерильними коридорами лікарні. Вона не виглядала як людина, що щойно була в епіцентрі хірургічного скандалу. Її хода була бездоганною — ритмічною та впевненою. Вона вивчала все: де розташовані пости охорони, як під’єднані сервери до центрального вузла, хто з медперсоналу найбільш вразливий до маніпуляцій. У кишені її білосніжного халата відчувався холодний дотик металевого ключа-карти, якої в принципі не могло бути в жодного з працівників цього корпусу. В її смартфоні був список. Десятки імен. Деякі з них були перекреслені червоним шрифтом, ніби виконане завдання. А інші… інші ще чекали своєї черги.

​Тим часом Катя замкнулася у своєму кабінеті. Пальці тремтіли над клавіатурою, коли вона вводила код доступу до системи відеоспостереження. Вона повинна була побачити запис того, як Вероні заходила в операційну. Але коли папка відкрилася, екран спалахнув порожнечею.

​Відео відсутнє.

​Всі записи за сьогодні були стерті. Хтось професійно «зачистив» слід.

​Зневірившись, Катя відкрила інший архів — той, який зберігала в глибоко зашифрованій папці на прихованому диску. Кадри п’ятирічної давнини. Тієї ночі, коли Світлана зникла з палати без жодного звуку, залишивши лише порожнє ліжко.

​Катя натиснула кнопку «Play». Зернисте зображення затремтіло. Ось палата, ось тінь, що проковзує крізь двері. Жінка в хірургічній масці, чиї рухи були надто точними, щоб бути випадковими. Катя зупинила кадр. Вона наблизила зображення, хоча знала, що нічого не побачить. Але вона помилилася.

​З екрана на неї дивилися очі. Ті самі, які вона бачила сьогодні через скло операційної. Глибокі, темні, позбавлені будь-яких людських вагань.

​Катя повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як холод пробирається під шкіру. Вона прошепотіла в тишу порожнього кабінету:

​— Ти була тут вже тоді… Це ніколи не було просто лікарнею, чи не так?

​Вона ще не знала, що в цю хвилину за її спиною, у темному кутку кабінету, мерехтлива лампочка на датчику диму вперше за багато років змінила колір з зеленого на червоний. Вероні була вже поруч.

Серце калатало десь у горлі, перебиваючи звук системного кулера. Катя не відривала погляду від монітора, де в кадрі п’ятирічної давнини постать у масці завмерла над ліжком Світлани. Вона знала, що ці відео — єдиний доказ того, що минуле не вмерло. Але чому зараз? Чому саме сьогодні ці очі знову з’явилися в її операційній?

​Раптом екран комп’ютера здригнувся. Рядки коду почали бігти з такою швидкістю, що текст перетворився на суцільну сіру смугу.

​— Ні, ні, ні... тільки не знову, — Катя спробувала витягнути флешку, але та стала гарячою, як розпечений метал. Система не слухалася.

​З колонок комп’ютера пролунав короткий, майже музичний сигнал, за яким послідував спотворений голос, що не належав жодній людині — це був синтезований звук, який звучав так, ніби його пропустили через тисячі фільтрів.

​— Ти все ще шукаєш відповіді там, де залишилися лише привиди, Катерино, — прошепотіло «воно».

​Катя різко відкинулася від столу, перекинувши горнятко з кавою. Темна рідина розтеклася по білому халату, нагадуючи пляму крові, яку вона бачила сьогодні в залі. Кабінет здавався занадто тісним. Вона схопила телефон, щоб набрати Єгора, але екран видав помилку: «Мережа недоступна».

​Двері її кабінету повільно, зі скрипом, який пробирав до кісток, відчинилися. Там, у коридорі, не було нікого. Але на підлозі, прямо перед порогом, лежав клаптик паперу. Катя підійшла, дихаючи так гучно, що власне дихання здавалося їй громом. Вона підняла аркуш.

​Це був роздруківка з медичної карти. Карта Світлани. Тільки тепер там, де мала бути причина зникнення, чорним маркером було виведено: «Видалено згідно з протоколом "Вероні". Статус: Анульовано».

​Катя відчула, як світ навколо хитнувся. Вона зрозуміла: Вероні не просто прийшла в лікарню. Вона прийшла за архівом. Вона прийшла, щоб стерти не лише Світлану, а й будь-який слід, що пов’язував Катерину з тією ніччю.

​Вона вхопила свій робочий планшет і кинулася до виходу, забувши про все. Їй потрібно було знайти докази в реальному архіві — у підвалі, куди не доходив жоден Wi-Fi. Якщо цифрову історію можна видалити натисканням клавіші, то паперові носії — ні.

​Пробігаючи повз пост медсестри, вона побачила Вероні. Та спокійно наливала собі каву, не звертаючи уваги на хаос навколо. Вона зупинилася, почувши кроки Каті, і повільно повернула голову. У тьмяному світлі коридору її обличчя здавалося майже порцеляновим, позбавленим життя.

​— Не варто бігати, докторе, — сказала Вероні, і її голос був настільки спокійним, що це лякало більше за будь-який крик. — Ви просто витрачаєте ресурси. А в цій лікарні енергія тепер належить мені.

​Катя не зупинилася. Вона злетіла сходами вниз, у темряву підвальних приміщень, де в повітрі вічно стояв запах сирої землі та старих лікарняних карток. Вона знала: якщо вона не встигне знайти ту папку зараз, завтра її ім’я в цій лікарні теж викреслять.

​А за її спиною, у коридорі, Вероні знову торкнулася свого телефону. На екрані загорілося: «Об’єкт у зоні доступу. Почати процедуру очищення».