Раді Вас бачити!

В операційній панувала тиша, але вона була не тією професійною тишею, що супроводжує граничну концентрацію хірургів. Це була мертва, липка тиша, від якої холонуло в грудях — затишшя перед катастрофічним вибухом. Катерина стояла над розкритим тілом пацієнта, і кожен її м'яз був натягнутий, як струна. У руках — скальпель, який став майже продовженням її власного тіла, а під яскравими лампами пульсувала яскравіша за все інше кров. Вона била струменем, не даючи жодного шансу на перепочинок, заливаючи стерильне поле багряним хаосом. Але медсестра, яка ще хвилину тому була впевненою опорою, не рухалася. Вона застигла, мов манекен у вітрині.

​— Там артерія, чорт забирай! Ти сліпа?! Чому стоїш?! — голос Катерини зірвався на крик, переходячи на хрипкий фальцет. Її пальці вже втомилися стискати перебиту судину, рука починала німіти від напруги. Вона чекала на затискач, на ватний тампон, на будь-яку реакцію, але в палаті панував сюрреалістичний спокій. Асистентка повільно перевела погляд на Катю — і в цих очах не було ані краплі професійного страху, ані звичного хвилювання за пацієнта. Там була порожнеча.

​— Так мало бути, — холодно, майже механічно кинула вона. Розвернулася на підборах і без поспіху вийшла із зали, навіть не глянувши на монітори, де показники пацієнта летіли в прірву.

​У ту ж секунду десь під стелею розірвав повітря пронизливий сигнал тривоги. "Код червоний". Важкі герметичні двері операційної з гуркотом заблокувалися, відрізаючи Катерину від решти світу. Вона залишилася одна. Вона стискала артерію пальцями, відчуваючи теплий, липкий потік, що повільно забирав сили. Вона не могла ні пришити судину самотужки, ні вийти — система безпеки перетворила операційну на пастку. Кров витікала з пацієнта, наче час, який невблаганно спливав, і його вже було не зупинити.

​Через скло, крізь пелену поту і паніки, Катерина зустрілася з поглядом. Чужі. Темні. Глибокі очі, що не кліпали, спостерігаючи за її агонією. Це була Вероні. Нова лікарка, яка з’явилася в клініці ніби нізвідки, переведена з-за кордону зі статусом "недоторканої". Ніхто не бачив її диплома, ніхто не знав, де вона працювала раніше, але в коридорах шепотілися, що вона знала всі протоколи, всі таємні маршрути і — найголовніше — усі слабкі місця їхньої системи.

​— Як вона взагалі потрапила в операційну?! — Катя ледь не задихалася, намагаючись однією рукою обробити краї рани. — Я її не затверджувала! Вона не мала допуску до цього кейсу!

​— А хто сказав, що ти тут головна? — голос Олени, завідувачки, пролунав через переговорний пристрій, спокійний і цинічний, наче вона обговорювала меню на обід. — Це був тест, Катю. Базовий рівень для виживання. Хочеш грати проти системи — доведи, що ти здатна вижити, коли на кону твоя власна ліцензія.

​У кутку зали на великому моніторі, куди виводилися дані пацієнта, раптом щось спалахнуло яскраво-зеленим світлом. Файл. Назва: "VeroniProtocol_Zero". Катя не встигла прочитати рядок коду — екран здригнувся і почав заповнюватися помилками. Все потонуло в тривожному гулі. Пацієнта, дивом, вдалося стабілізувати, але лікарня... лікарня вже була приречена. В цей день в їхню мережу запустили вірус, який мав зруйнувати все. Ім’я йому було — Вероні.

​...Катя намагалася вирівняти дихання, але повітря в операційній стало важким, наче з нього викачали весь кисень. Раптом освітлення в залі змінилося: яскраві хірургічні лампи почали ледь помітно мерехтіти, видаючи низький, вібруючий звук. Це не було схоже на збій електромережі — це нагадувало чийсь пульс.

​Вона кинула погляд на монітор пацієнта, і її кров холонула в жилах. Крива, що позначала серцевий ритм, замість звичних піків почала малювати дивний, ламаний візерунок, який складався у повторювану комбінацію символів.

​— Олено, тут щось не так! Монітори видають помилку, я не бачу тиску! — крикнула Катя в інтерком, але у відповідь почула лише шурхіт.

​А потім, крізь цей шум, пробився інший голос. Не Олени. Тихий, з ледь помітним акцентом, який здавався надто близьким — ніби хтось стояв безпосередньо за спиною Каті, хоча вона була в залі сама.

​— Дихайте глибше, докторе, — прошепотів голос прямо в динаміки операційної. — Ви так швидко втрачаєте контроль. Це лише початок розтину вашої ідеальної системи.

​Катерина обернулася. За склом, там, де хвилину тому стояла Вероні, тепер була порожнеча. Але на склі, прямо навпроти її обличчя, з’явився слід. Це був відбиток руки, залишений зсередини палати — там, де нікого, крім Каті, не було. І цей відбиток був зроблений кров’ю.

​— Як ти це зробила? — прошепотіла Катя, відчуваючи, як по спині пробіг табун мурашок.

​Пацієнт на столі здригнувся — короткий, мимовільний спазм м’язів, який не мав би статися під глибоким наркозом. Його очі різко розплющилися, але в них не було нічого, крім темряви. Він не дивився на неї, він дивився кудись крізь неї — туди, де в кутку зали, в самому темному місці, почала формуватися тінь, що не належала жодному предмету в кімнаті.

​Катя зрозуміла: Вероні не просто зламала комп’ютери. Вона зламала самі закони того, що дозволено в цій лікарні. І тепер, поки двері заблоковані, Катерина мала не просто врятувати життя пацієнту. Вона мала вижити в кімнаті, де самі стіни почали перетворюватися на частину чийогось божевільного експерименту.

Катерина відсахнулася від монітора, ледь не впустивши затискач у відкриту порожнину пацієнта. Руки тремтіли так, що метал дзенькнув об край столу — звук, який у цій тиші пролунав як постріл.

​— Олено, до біса твої ігри! — випалила вона в інтерком, і голос її, нарешті, вирвався на волю, хрипкий від люті та адреналіну. — Тут пацієнт на столі, в нього серце ледь не зупинилося через твій "тест"! Що це за хрінь на екрані? Який ще протокол “Зеро”?

​У відповідь пролунав короткий смішок. Олена навіть не намагалася приховати роздратування.

​— Не звалюй свою істерику на мої методи, Катю. Ти занадто довго трималася за старі інструкції, час навчитися працювати в умовах невизначеності. Якщо ти не можеш витягнути цей кейс — просто відійди від столу і дивись, як це робить майстер.

​— Майстер?! — Катя ледь не задихнулася. — Ця Вероні навіть не торкнулася пацієнта! Вона просто ввела нас у стан хаосу! Ви хоч розумієте, що зараз буде, коли прийде перевірка?

​— Перевірки більше не буде, — голос Олени раптом став крижаним, майже механічним, наче вона сама читала текст з екрана. — Система синхронізується з Вероні. Тепер вона — головний алгоритм цієї клініки.

​Катерина знову глянула на пацієнта. Його монітор раптово ожив, але замість звичних показників там висвітилося лише одне слово: «ОЧИЩЕННЯ».

​— Ти збожеволіла... — прошепотіла Катя, відчуваючи, як за стіною операційної починається якийсь дивний, гучний гул — ніби вентиляція намагалася висмоктати все повітря з приміщення. — Вероні — це не лікар. Це щось, що вбиває нас зсередини.

​— Це еволюція, — відрізала Олена. — Або ти працюєш за новим протоколом, або стаєш частиною статистики, яку ми сьогодні спишемо. Вибір за тобою, докторе.

​Зв’язок обірвався. У залі раптово згасло основне світло, залишивши Катю лише в тьмяному, червоному аварійному підсвічуванні. Вона залишилася одна — з пацієнтом, чиє серце знову почало битися в дивному, рваному ритмі, і з усвідомленням того, що двері не відчиняться, поки гра, яку нав'язала Вероні, не завершиться.

​Катя зробила глибокий вдих, витираючи спітнілий лоб тильною стороною долоні, і знову вчепилася в скальпель. Вона не знала, чи зможе вийти з цієї зали живою, але вона точно знала одне: вона не дозволить цій клініці перетворити її на маріонетку.

​— Ну що ж, — прошепотіла вона в порожнечу, дивлячись на відображення в темному склі. — Давай пограємо.

​За склом, десь у темряві коридору, знову почулися кроки. Повільні, впевнені. Вероні поверталася, щоб побачити фінал.