Раді Вас бачити!

14 років тому



Світло в нашому номері вимкнене, тільки вузька смужка з коридору розрізає підлогу на дві частини. Я лежу на підлозі, притиснувшись щокою до холодного мармуру, бо ліжко здається мені розпеченою лавою. Пʼятдесятиградусна спека в Дубаї, то вам не жарти. А вінтелятор виявився занадто слабким, щоб полегшити мені життя. Кожен необережний рух тіла нагадує мені про Алі. Я вдихаю сухе повітря і в носі знову запах його парфумів, який, здається, в’ївся мені під шкіру, бо ніяке мило його не бере. Двері відчиняються, і в номер заходить Катя. Вона мугикає якусь пісеньку, вмикає світло, а я заплющую очі від пекучого болю на сітківці. Я досі намагалась усвідомити те, що зі мною сьогодні відбулося і не знала, що буде далі. 

– Вік, ти чого на підлозі розляглася? Вставай, – вона кидає на крісло кілька паперових пакетів з логотипами дорогих бутиків. Звідки в неї взялися гроші? – Я тут подумала... Ми не можемо просто так сидіти і чекати рейсу додому. У нас є ще тиждень. Тиждень в Дубаї, де гроші просто літають у повітрі.

Я повільно сідаю, обхопивши коліна руками. Так сильно сховатися від світу, мені не кортіло ніколи. 

– Я хочу додому, Кать. Я вже назароблялася. Давай просто поїдемо. Хочу до мами. 

Катя підходить до мене, сідає навпочіпки і бере моє обличчя в свої долоні. Її пальці пахнуть сигаретами, а від шиї віє солодким містом для тіла. Чи то вона вже в торвогому центрі напшикалася пробниками, я не знаю, але від цього запаху мене злегка занудило. 

– Слухай мене уважно, мала. Ти не уявляєш, як тобі пощастило! Я тобі казала, що перший раз паскудний у всіх, тож не треба сильно робити з цього трагедію. Памʼятаєш, ти сама говорила, що краще за таке мати якусь компенсацію. І ти її отримала! Тож досить себе жаліти.

– Мені було дуже боляче. Я взагалі не розумію, навіщо жінки займаються сексом, ще й добровільно.

– Ох, моя мила. Повір. Перші кілька разів боляче, а потім приємно. Тобі точно сподобається. А як ні. То хоча б можеш зарубити на цьому багато бабла.

– Що? 

– Ти зараз унікальна, Вік. Ти ще не зрозуміла цього? Такі юні, цнотливі дівчата, як ти – дефіцитний товар. Розумієш? Твій організм ще не зрозумів, що сталося. В тебе все там болить, бо все злегка розрівано. Тому і кров, а ще твоя вагіна зараз маленька і туга. Це буде тривати протягом кількох днів, поки тіло не відновиться. Вважай, золота жила! Дивись, я до тебе торкаюсь, а ти вся тремтиш, як листочок від вітру. Будь-який чоловік повірить та клястиметься на Корані, що він був в тебе першим. 

– Що ти говориш? – я дивлюся на неї, не вірячи своїм вухам. – Я вже не цнотлива. Ти ж сама бачила ту пляму крові на ліжку. Алі бачив. Я бачила. 

– Алі вже в своєму палаці зі своїми дружинами, йому не до тебе, – вона відмахується, ніби це дрібниця. – А пляму ми зробимо знову. Я вже все дізналася. Є такі штучки... капсули. Вставляєш – і вуаля, «перша шлюбна ніч» за розкладом. А так, як в тебе там все зараз туге, то по відчуттям ніякий чоловік не здогадається, шо його надурили! Вік, ти зрозумій: наступного разу, через місяць чи рік, ти продаси себе за сотню доларів як звичайна шльондра. А зараз, поки ти ще після першого разу, ми можемо взяти ще вісім, а то й десять тисяч. 

Мені стає нудотно. Я відчуваю, як блювотиння піднімається до горла. Тож відвертаюсь від Каті, в надії, що вона зникне з-перед моїх очей. 

– Я не можу. Мені боляче. Мені просто боляче ходити, Кать. Сидіти боляче. Як можна це зробити з собою ще раз? 

– Біль мине, а квартира в Києві сама себе не купить, – її голос стає суворим, як у якоїсь старої вчительки. – Подумай про маму. Ти хочеш, щоб вона все життя в лікарні за копійки судна виносила? Чи хочеш привезти їй пачку грошей і сказати: «Мамо, ми багаті»? Десять тисяч – це добре. Але двадцять – це вже непоганий такий депозит. Твоя мати буде збирати ці гроші, ти потім зможеш купити собі квартиру в місті і почати нове життя. Твоя мати зможе не тримати корову, а купувати молоко в магазині. Твій брат не буде ходити в секонді. Ти будеш скупляти брендові речі і жити красиво! Потерпиш ще два-три рази. Подумай про це, як похід до стоматолога. Неприємно, але треба. Зате, який гарний результат! 

Вона встає і витягає з пакета новий пеньюар. Цього разу не білий, а ніжно-блакитний.

– Сьогодні о десятій. Чоловік з Кувейту. Він солідний, любить тихих. Я сказала, що ти – донька професора з України, яка потрапила в біду. Ціна – сім тисяч. Три – мені, чотири – тобі. Згодна?

Чотири тисячі доларів. Тридцять дві тисячі гривень. За одну годину. Мама заробляє дві тисячі на місяць. Це півтора роки її життя. Один мій вечір дорівнює півтора рокам її принижень на роботі.

– Добре, – мій голос невпевнений і грухий. – Але ти даси мені якесь заспокійливе та знеболювальне, бо я просто не знаю, як це витримати. Після моїх слів Катя почесала голову, а потім радісно сказала: 

– Знеболювальне! Точно. Зараз, – вона копирсалась в своїй сумці і дістала звідти якийсь кульочок з таблетками. Я ковтнула одну з них, навіть не питаючи, що це. В мене була підозра, що ніяке це не знеболювальне, але терпіти в мене не стало сил. Вибір був не великий. 

О десятій я знову стояла перед дзеркалом, але в іншій мережі готелів, в іншому номері, але знову в дуже приємному, вишуканому і чистому. За кілька хвилин мав підійти черговий чоловік, тож треба було приготуватися. Катя одягнула на руку медичну перчатку і сама вставила мені ту маленьку желатинову кульку всередину. Вона холодна і слизька. Я відчувала себе якимось контейнером, який заповнюють товаром перед відправкою. Та коли вона закінчила, дія таблетки розпочалася і мені стало байдуже на все. Мозок чарівним дивом вимкнувся і я могла просто розслабитися. Я лежала на ліжку і не збиралася навіть вставати, аби наша маленька брехня не була викрита. Тож просто чекала, допоки чергова угода не буде закрита. 

Двері прочинилися. Він зайшов. Кувейтець виявляється низьким, охайним чоловіком, що важко і голосно дихав. Мені стало ніяково, ми обоє мовчали. Але перший досвід показав, що чоловіки приходять сюди не за розмовами. Він довго мив руки у ванній, а я не рухаючись, вчепилась пальцями в ковдру. Коли він вийшов, він навіть не подивився мені в очі. Можливо, це такий стиль в чоловіків зі сходу. Та звідки мені знати, як я ще добу тому була цнотлива. Він просто підходить і починає розв’язувати стрічки на моєму пеньюарі. 

Прелюдії в цих краях, здається, нікого не цікавлять взагалі, адже і цей чоловік не робить нічого для мого комфорту. Лише провів своїми маленькими пальцями по моїх грудях. Коли він починає, біль від Алі повертається з такою силою, що я ледь не втрачаю свідомість. Таблетка точно була не знеболювальна, а може, вона просто не здатна цей біль вгамувати. Відчуття, наче роздирали рану, яка тільки-но почала затягуватися. Я кричу, і мені не треба прикидатися. Я ридаю від справжнього, дикого болю, який пронизує все тіло, як і в перший раз. Хто ж мені не повірить? 

– Oh, virgin... so tight... – хрипить він мені у вухо, і я відчуваю запах жуйки з його рота, в купі з запахом тютюну. 

Він вірить. Він вірить кожному моєму схлипу. Він бачить кров, яка витікає з розчавленої капсули, і це збуджує його ще більше. А я просто дивлюся на стелю і молюся, щоб це закінчилося. Я уявляю, як ці чотири тисячі доларів перетворюються на нові пластикові вікна вдома, на нове пальто для мами, на моє навчання в університеті. Чому б мені не вступити в університет? Так, я не супер розумна, але ж я можу тепер за навчання заплатити, якщо бюджетних місць мало. 

Я починаю створювати в своїй альтернативну реальність, до якої не доходить біль. Починаю будувати в кутку свідомості якесь затишне, спокійне, щасливе місце, де не буде нікого, окрім мене. Я вилітаю думками зі свого тіла і поринаю у теплі спогади про дім. Добре. Отак добре. Це моє тіло займається сексом з незнайомим потним дядькою, а я зараз вдома в Семенівці і спокійно розглядаю метелика на кульбабі, лежачи в траві. Таки Катя дала мені правильну пігулку. Щось та вона зробила, бо я припинила плакати, бо я перестала відчувати біль. А може, я дійсно його вже не відчувала? 

Коли він іде, він залишає на столі пачку грошей. Я лежу нерухомо, відчуваючи, як шовк пеньюара піді мною прилипає до спини. Я повертаюсь в реальність і відчуваю себе розірваною на шматки. Знову. 

Катя заходить через п’ять хвилин. Вона не питає, як я, а одразу біжить до грошей.

– Ого! Дивись, він залишив більше. Мабуть, ти йому дуже сподобалася, мала. Вісім тисяч! Твої – чотири, як і домовлялися.

Вона кладе мені на коліна стопку соток. Я дивлюся на них, і вони здаються мені брудними. Мені хочеться вимити руки, вимити тіло, вимити шию від цього смердючого запаху. 

– Завтра о другій дня – німець, – Катя вже гортає щось у своєму телефоні. – Він хоче «чисту слов’янку». Обіцяє п’ять тисяч. Віка, якщо так піде далі, ми до кінця тижня купимо тобі квартиру. 

– Я ненавиджу тебе, – тихо кажу я, не піднімаючи голови.

Катя зупиняється, дивиться на мене зверху вниз і раптом спокійно усміхається. 

– Ненавидиш. Але гроші бери. Завтра ти скажеш мені «дякую», коли ми підемо в торговий центр і ти зможеш купити собі все, що захочеш. Біль минає, Вікторіє. А бідність – ні. Якщо ти, звісно, нічого не зробиш. Ну сама порахуй, які в тебе були шанси? Крутити коровам хвости? Ти просто не розумієш своєї удачі. Через тиждень ти поїдеш додому і побачиш, звідки приїхала. Ставлю тищу баксів, що ти повернешся зі мною назад, ще й перша попереду бігтимеш до літака! 

Вона виходить, а я залишаюся з грошима. Я перераховую їх. Сто... двісті... триста... тисяча… З кожною купюрою я відчуваю, як всередині мене щось кам’яніє. Страх зникає. Біль притуплюється. На їхнє місце приходить холодний, розсудливий цинізм. Якщо моє тіло – це єдине, що має цінність у цьому світі, то я буду продавати його дорого, поки в мене є можливість. Я встаю, іду до дзеркала і стираю сльози. Що ж. Завтра о другій. Німець. П’ять тисяч. Треба буде знову зразково приготуватися до зустрічі і дійсно випити якогось знеболювального, бо інакше підсяду на ту дрянь, що підсунула мені сьогодні Катя. Я може була й не найрозумніша, та починала складати пазли докупи. 

Так, я розуміла, що це були брудні гроші. Але вони мені давались легко, швидко і жодна душа не знала, звідки я їх взяла, окрім, Каті. Здається, я зрозуміла правила цієї гри. Моє тіло – це інвестиція в моє майбутнє. Дізнатися б, що краще робити з грошима, аби вони не пропадали просто так. Куди їх складати, щоб нас не ограбили? Відвезти мамі? Треба добряче подумати. Мені не хотілося займатися цими фокусами все життя. Та й у краси і молодості є свій термін придатності, а цей час я мала використати з користю. Я витерла сльозу, і більше не плакала після сексу. В моєму житті зʼявилася мета. Тож я просто пішла в душ і ретельно з себе змила все, що на мені залишив той чоловік. Більше мені не було страшно. Я замкнула номер, не бажаючи сьогодні більше бачити Катю і спати на тому кривому ліжку в нашій кімнаті. 

Я лягла на збіса зручне “king size bed”, притиснувши до грудей конверт з грошима. “Біль проходить, а бідність – ні”. Я тримала біля серця ліки від бідності. Це була моя перша перемога в житті, яке хотіло розчавити мене собою за безцінь.