Раді Вас бачити!

Сьогодення

Срібна ложка ледь чутно цокнула об край порцелянової тарілки, з якої я повільно їла свій крем-суп. Я намагалася їсти дуже обережно, щоб не змазати свою червону помаду, але насправді її треба було здирати разом зі шкірою, щоб позбутися. Моя спина була рівною, плаття стриманим, підбори нижчі, ніж зазвичай, волосся зібране в обережний пучок. Колір моєї сукні ніби кричав про цноту і витонченість, але тільки мені в цій кімнаті була відома правда. На мені не було жодної зайвої деталі. Жодного натяку на ту Віку, яку сьогодні зранку трахав Олександр прямо на стільниці кухні замість сніданку. 

Колись я мріяла обідати і вечеряти в колі людей, які чогось досягли в житті. Людей, які пахли дорого, одягались дорого, і сміялись отим самим “сміхом мільйонерів”. Маленька Віка з села мені б не повірила. Ми сиділи в їдальні заміського маєтку Олександра. Тут все кричало розкішшю в кожній деталі, починаючи від дверей до сервірування столу, пахло дорогим вином та ледь відчутно – жасминовими парфумами його матері.

– Спробуй качку, Вікторіє, – м’яко промовила Олена Миколаївна. Вона виглядала як жінка, яка ніколи в житті не тримала в руках нічого важчого за келих шампанського. Я навіть трошки позаздрила. – Наш кухар готує її за особливим рецептом, який ми привезли з Провансу ще десять років тому. Дмитро тоді наполіг, щоб ми викупили цей рецепт у одного маленького ресторатора. Тепер жодна вечірка не відбувається без цього мʼяса, бо гості в захваті. 

Я усміхнулась, щоб показати своє захоплення і гарні манери, але чомусь відчувала себе так, ніби і досі не в своїй тарілці. 

– Дякую, Олено Миколаївно. У вашому домі все настільки вишукано, що я відчуваю себе, ніби в гостях у королівської родини. – я таки скуштувала шматочок мʼяса. – Смак справді неповторний.

Та більш за все мене вразив батько Олександра – Дмитро Іванович. Він був чоловіком уже з легкою сивиною на скронях, але виглядав доволі молодим на лице, якщо знаєш, що в нього є двадцяти семи річний син. Я б його назвала таким собі “шугар деді”. Гарна фізична форма і бездоганний костюм, зшитий на замовлення, звісно. Весь вечір він не зводив з мене очей. Я знаю, коли чоловіки дивляться на мене з бажанням, але тут був зовсім інший випадок. В

ін сканував мене, шукав в моїй поведінці щось, що могло б йому дати зрозуміти мене, дізнатись про мене більше. Це та категорія чоловіків, що не впускають на власну територію чужинців. Думаю, неспроста він така акула в нерухомості. Він точно знає з ким вести справи. А тут його єдиний син приводить на обід жінку знайомити з родиною, старшу за нього на пʼять років, натякаючи на те, що в нас з ним серйозні стосунки. Він відчуває від мене погрозу. Перевіряє, чи я гідна його родини. Впевнена, що в них навіть є сімейний герб і вивчений родовід до десятого коліна, в якому точно є якісь розкуркулені багаті селяни. Не буду брехати, таких “знатних осіб”, я бачила багато на вечірках “закритого типу”. Попри цікаві вподобання в ліжку, вони цінують власну родину понад усе і максимально приховують свої стрибки в гречку. 

– Отже, Вікторіє, – голос Дмитра Івановича був низьким і владним, як передбачалось. – Олександр каже, що ви робите неабиякі успіхи в кар’єрі. Рідко зустрінеш жінку, що вміє бути не лише вродливою, а й має розум. То чим саме ви зараз займаєтесь? 

Я відчула, як під столом Олександр злегка стиснув мою долоню. Його пальці були теплими та трохи вологими від хвилювання. Цей жест мав мене заспокоїти, але він лише підкреслив напругу, що зависла в кімнаті. Від того, як і що я скажу, багато чого залежало. Наприклад, любитимуть мене чи ненавидитимуть. 

– Батьку, Віка працює в «Гранд-Естейт», – швидко втрутився Олександр, випереджаючи мою відповідь. – Це найкраща рієлторська фірма в місті. Власне, ми з ними співпрацюємо вже два роки щодо здачі наших комерційних площ у центрі. Вікторія – їхній провідний експерт по елітному сегменту.. Вона знає про нерухомість більше, ніж будь-хто в цій країні.

Дмитро Іванович повільно кивнув, наче перетравлюючи почуте. Він примружив очі, роздивляючись мене ще більш уважно і по моїй спині пішов холодок. Я ніби була на екзамені. Хоча їх я востаннє здавала в 17 років, як закінчувала школу. 

– «Гранд-Естейт»... – задумливо повторив він. – Керівником там, здається, Філіпов? Знаю його. -- він кивнув. – Жорстка людина. На нього слабаки не працюють. Вікторіє, як вам вдалося закрити ту угоду з бізнес-центром на Набережній? Кажуть, там були складні переговори.

Я впевнено розправила серветку на колінах. Ця тема була моєю територією, тож з відповіддю не забарилася:

– Клієнт хотів знизити ціну за квадратний метр, апелюючи до інфляції. Мені довелося пояснити йому, що він купує не просто площу, а статус і стратегічне сусідство. Коли я показала йому план забудови району на наступні п'ять років, він підписав контракт без жодних правок. В нерухомості, як і в житті, Дмитре Івановичу, важливо бачити не те, що є зараз, а те, що буде завтра. А з урахуванням того, що це був проект в зручному місцерозташуванні, він зрозумів, що прибутки в майбутньому перекриють інфляцію, а ціна на нерухомість в тому районі зросте. Тож…

Батько Олександра ледь помітно усміхнувся.

– Розумно. Дуже розумно. Приємно бачити, що мій син обирає не лише серцем, а й розумом. Знаєте, Олександр завжди був занадто романтичним, – він кинув короткий погляд на сина. – А я вважаю, що жінка, яку обирає чоловік – це його репутація. Я весь час йому про це наголошую. Бачу, що він дослухався до моїх слів. 

– Ну, Дмитре, досить про бізнес! – втрутилася Олена Миколаївна. – Наш син привів до нас познайомитися з його дівчиною. І попри його романтичність, він раніше нас ні з ким не знайомив, тож гадаю, нам треба звернути вектор від роботи до справ сердечних. – його мати ласкаво, майже з любовʼю подивилась на мене. – Вікторіє, не слухайте його. Він навіть у відпустці на Мальдівах примушує мене обговорювати акції. Розкажіть краще, де ви виросли? Олександр казав, ви не з Києва?

Холод пробіг моєю спиною. Це було найнебезпечніше питання. Я зробила невеликий ковток води, щоб виграти час, опанувати себе і продумати свою відповідь. 

– Я виросла в невеликому селі на півдні, Олено Миколаївно. Там дуже гарна природа, але, на жаль, замало можливостей для амбітної дівчини. Тому одразу після навчання я вирішила підкорювати столицю.

– Сама? – знову вставив Дмитро Іванович, не зводячи очей. – Без підтримки? Без зв'язків? Без батьків? 

– Сама, – твердо відповіла я, дивлячись йому прямо в обличчя. – В селі ти змалечку вчишся виживати. Якщо я могла врятуватися від кабана, що загнав мене на сарай, чи від бика, що ледь мене не пробив рогами, то з акулами бізнесу я точно могла впоратись. Жартую. – Мене здивувало, як всі мене уважно слухали. Такого в моїй родині не прийнято. – Я намагаюсь сказати, що звикла покладатися тільки на власні сили. Це вчить цінувати те, що маєш, і ніколи не озиратися назад.

– Це похвально, – кивнув він. – Хоча я завжди з підозрою ставлюся до людей без минулого. Але ваша робота в «Гранд-Естейт» говорить сама за себе. Олександр сказав, ви разом вже пів року?

– Минуле в мене є, як і у всіх інших людей, але навряд вам буде цікаво слухати, як я виживала, працюючи офіціанткою, як працювала аніматором в паралонових костюмах в спекотний день, чи як роздавала листівки, поки не знайшла роботу, що була мені і цікава, і почала приносити дохід. Я просто не дуже люблю говорити про своє минуле, бо воно не дуже красиве і кольорове, як в інших людей, – розуміючи, що мої натяки більш, ніж прозорі, я опустила очі, а Саша почав рятувати мене від цього допиту. 

– Шість місяців і два дні. Ми разом півроку і два дні. І так, я рахую, – уточнив Олександр, і в його голосі було стільки ніжності, що мені на мить стало ніяково перед цими людьми.

– Час летить швидко, – зітхнула Олена Миколаївна. – Вікторіє, ви дуже пасуєте одне одному. Видно, що між вами дійсно є почуття. До речі, Олександр розповідав, що ви цікавитеся благодійністю. Наступного вівторка мій фонд проводить вечір для допомоги дитячим лікарням. Я була б дуже рада бачити вас серед гостей. Нам потрібні молоді, енергійні обличчя. Та й в нас з вами було б більше часу познайомитись поближче, якщо ви не проти? 

– Це буде честю для мене, – я схилила голову в знак подяки. – Я вважаю, що успіх має сенс тільки тоді, коли ти можеш ним поділитися. Особливо, якщо це маленькі люди, що хочуть жити. 

Вечір продовжувався. Ми говорили про оперу, про виставки, про стабільність ринку. Я просто ідеально трималась і витримала всі їхні питання. Відчуття було, ніби граю в теніс. Моя брехня була настільки професійною, що сама починала в неї вірити. Я майже забула про те, яким моє минуле було насправді і дійсно почала вписуватись в цей вищий світ. 

Коли ми перейшли до вітальні, тепле світло каміна заграло на золотих рамах картин, мати Саші вмикнула вініловий програвач, і поставила прекрасний запис джазової музики. Можу битись об заклад, що цьому програвачу десь років із тридцять, чи й то більше, і всі пластинки – оригінали, які старанно зберігались і колекціонувались роками. Олександр весь вечір виглядав трохи знервованим, хоча це приховував. Його долоні періодично стискалися в кулаки, а погляд постійно шукав моєї підтримки. Можливо, його стосунки з батьком були не дуже гладкими, тож я намагалась завжди підбадьорити його поглядом чи легкою посмішкою. 

Раптом він встав. Він випростався, поправив свій піджак від Tom Ford і взяв зі столу келих. Батьки уважно підняли на нього свої голови. Олена Миколаївна завмерла з чашкою в руках, а Дмитро Іванович відклав газету, яку щойно взяв.

– Я хотів би промовити тост, – голос Олександра трохи здригнувся, але він швидко взяв себе в руки. – Батьку, мамо... ви знаєте, як багато для мене значить наша родина. Ви вчили мене, що найважливіше в житті – це знайти людину, з якою захочеться будувати власну. Людину, яка не зрадить, яка буде підтримувати і наповнювати силою. Людину, в якій ти ніколи не будеш сумніватися. 

Він повернувся до мене. Його очі світилися таким коханням, що в мене перехопило подих від радості і важкого болю в грудях. Я відчувала себе останньою в світі злочинницею. Аферисткою. Брехухою. Але я кохала його, а ось це уже була правда. Єдина правда, яка мала значення. О небеса, невже той самий момент настав?

– Ці шість місяців були найкращими в моєму житті. Вікторіє, ти прийшла в мій світ і зробила з нього квітучі сади Семіраміди. Ти – жінка, про яку я навіть не смів мріяти. Ти чесна, сильна і неймовірно прекрасна.

Олександр повільно опустився на одне коліно прямо на ворсистий килим. Його рука залізла в кишеню піджака і витягла маленьку оксамитову коробочку. Коли він відкрив її, великий діамант у світлі каміна спалахнув так яскраво, що я на мить зажмурилась. 

– Я хочу, щоб ти була садівницею в саду моєї душі назавжди. 

Дмитро Іванович і Олена Миколаївна підвелися, спостерігаючи за цією сценою з затамованим подихом. Я бачила сльози на очах його матері і стримане обличчя батька. Вони наче б то прийняли мене. Я пройшла їхній іспит. Я перемогла. Перемогла своє життя. Це був мій найпрекрасніший момент. Моя коронація. Це був останній пазл, який склався. Олександр взяв мою руку в свою і нарешті спитав: 

– Вікторіє, перед обличчям моїх батьків і Бога, я питаю тебе: чи вийдеш ти за мене заміж? 

Я розплакалася. Але в моїй голові раптом пролунав давно забутий голос Алі і його слова: «Don’t cry, habibi».