Спочатку:
На сторінку книги
Бюро незручних справ «Північ і Ворон» відчинялося тоді, коли нормальні контори вже давно сиділи вдома біля грубки. Це не була наша примха. Просто люди, які мають незручні справи, приходять із ними переважно вночі. Вдень людина ще вірить собі, що тінь у кутку кімнати — це одвірок, а шепіт під підлогою — це мрії. О третій ночі вона вже не вірить, і тоді вона йде до нас.
Контора містилася на вулиці Яружній, у будинку, який колись був м'ясною лавкою, потім молитовним домом, потім складом соління, і чомусь після цього зупинився. Вивіска на ньому висіла криво, і я її спеціально не виправляла. Рівна вивіска приваблює зайвих людей.
Я, Ярина Вдовиченко, тримала це бюро. Офіційно я знахарка. Неофіційно я не визнаю жодної магії, поки та сама не сяде мені навпроти і не попросить чаю. Наразі я вела книги обліку, пила узвар і чекала, коли мій помічник повернеться з перевірки однієї адреси.
Еск прийшов через стіну. Не через двері, зверніть увагу. Двері він принципово відчиняв сам, бо казав, що це останнє, що йому лишилося від людини. Через стіни він ходив, бо ліньки. Еск був наполовину привидом і не знав, якою саме половиною. Він мав тіло, коли хотів, і не мав його, коли не хотів сильніше. Він офіційно значився моїм «помічником з ескалації», що звучало солідніше, ніж «напівмертвий ескаватор», як його називала сусідка Параня.
Ще він боявся сходів. Не питайте. Я сама не знаю. Він сходами спускався годинами і робив це з обличчям людини, яка йде на страту, тому ми, коли можна, переїжджали на перший поверх.
— Є заявка, — сказав він, лягаючи не на стілець, а трохи поза стільцем, на повітря, яке з нудьги прийняло форму стільця. — З ринку. Городина.
— Городина — не заявка. Городина — це овочі.
— Городина, яку щовечора хтось переставляє.
Я відклала узвар. У нашій справі є заявки дурні, а є заявки, які тільки прикидаються дурними. Переставлена городина мала запах другої категорії.
— Хто заявник?
— Пані Мокрина. Торговка. Каже, що кладе гарбузи рядком, а вранці вони лежать квадратом.
Я довго дивилася на нього.
— Квадратом?
— Чотири по чотири. І сімнадцятого жовтня було чотири по чотири. Вона порахувала.
Мені стало трохи холодно, і я не знаю чому. Гарбузи квадратом — це безглуздо. Безглуздя в нашій роботі — найгірша ознака. Небезпека хоче чогось, небезпека має плани. Безглуздя не хоче нічого. Безглуздя просто є, і воно не годується логікою.
— Ладно, — сказала я. — Збирайся.
— Я вже зібраний. Я весь час зібраний. Я не маю гардероба.
Ринок до Дня Тінейних ярмарків готувався ще з вересня, тож о шостій вечора він лише починав затихати. Пані Мокрина зустріла нас біля своїх рядів, із жменькою гарбузів на плечі як талісманом, і одразу заговорила, бо мала в запасі сорок років базарного красномовства й не збиралася витрачати їх на привітання.
— Ось, дивіться, ось! Ось тут була гряда по стінці. А вранці — ось.
Показала квадрат. Дійсно — чотири по чотири. Гарбузи лежали щільно, рівно, як викладені на вітрину, і кожен черевиком донизу. Гарбузи не мають черевиків. Гарбузи мають догори ніс, криво і по-селянськи. Ці лежали як солдати.
— Хто ще працює на ринку? — спитала я.
— Ніхто не працює вночі. Собака. Кіт рудий. І я не рахую кота, бо кіт переставляє городину тільки для власної забави, і то рибу.
— А собака?
— Пес старий. Він тут сорок років. Він більше не бачить, але ще гавкає. На ніч його Василь Миколайович замкнув у коморі.
— Василь Миколайович замкнув старого собаку в коморі? — повторила я повільно.
— А що йому, відчиняти? Пес нічого не зробить.
Я подивилася на Еска. Еск дивився на гарбузи і робив обличчям те, що робить людина, яка бачить щось, про що не хоче говорити при клієнті.
— Пані Мокрино, — сказав Еск раптом, і його голос став трохи іншим, тихішим. — Ви коли городину прибираєте, ви свічку залишаєте?
— Завжди, — з подивом відказала вона. — То ж День Тіней іде. Свічка біля ваги — для прохожих душ. Традиція.
— І свічка цілу ніч горить?
— Звісно. Хто ж її гасить.
Еск подивився на мене. Я подивилася на пані Мокрину. Свічка біля ваги горіла. Я дивилася на вагу. Біля неї на залізному кованому гачку висіла товста воскова свічка — звичайна базарна, і на ній були видно воскові натікання: довгі, рівні, семиденні.
Тільки от горіла вона вгору. А натікало вниз. Свічкового воску так не буває: віск натікає донизу від вогню. Ці натікання йшли догори, від денця свічки до ґнота, ніби свічка горіла з ніг.
— Пані Мокрино, — сказала я. — Ціна на гарбузи сьогодні яка?
— Та що тобі, свічка цікавить чи гарбузи? П'ятнадцять грошей кілограм.
— А вчора?
— Вчора — десять.
І тут у дальньому кінці ринку, де стояли порожні ряди зеленника, щось переступило. Не пройшло. Переступило. Я не знаю, як ще описати звук, коли щось важке і терпляче переносить вагу з однієї ноги на другу в будівлі, де нікого нема.
Старий пес у коморі загавкав. Раз. Тихо. Без люті. Так гавкають, коли не страшно, а треба по посаді повідомити: here's someone, я на місці.
— Еске, — сказала я.
— Чую.
— Ти йди і подивись.
— Я не ходжу на зеленник. Там сходи в підвал.
— У підвал зеленника ніхто тебе не кличе. Просто подивись, хто там стоїть.
Еск попрямував уздовж рядів так, як ходять привиди: не озираючись, бо озиратися нема куди, коли ти сам і є те, на що озираються. Я лишилася з пані Мокриною, і ми обидві дивилися, як він іде. Я бачила, як його ступні на певному кроці перестають торкатися землі, і як у дальньому кінці ринку, під дахом зеленника, у темряві під стріхою, повільно, дуже повільно, повертається до нас щось велике і терпляче.
Воно не вийшло з темряви. Воно спостерігало. Воно мало звичку спостерігати, і я впізнала цю звичку, хоча в житті ніколи не бачила нічого подібного. Це була звичка того, хто рахує.
— Тринадцять днів до свята, — сказала пані Мокрина раптом, тихо. — Тринадцять.
— Звідки ви знаєте, що тринадцять?
— Та всім відомо. На День Тінейного ярмарку — ярмарок перевертнів, і на ньому тринадцять пір року. Тринадцять днів, тринадцять свічок на подвір'ї...
— Стоп, — сказала я. — Дванадцять свічок. На День Тіней традиційно дванадцять свічок на подвір'ї.
— Та воно так і було, — відказала вона неспокійно. — Дванадцять. Всім відомо — дванадцять.
— А ви щойно сказали «тринадцять».
Пані Мокрина замовкла. Постояла. Потім витерла руки об фартух — що вона робила не від бруду, а від думки — і сказала найстрашніше, що мені колись казали клієнти, і казала вона це абсолютно буденно:
— Та я не казала. Воно в мене в голові лежало. Я ж не рахувала. Воно саме туди прийшло.
Еск повернувся із зеленника через хвилину. Він ішов швидко, що для нього було дуже показово, і обличчя в нього було таке, якого я не бачила з того дня, коли ми знайшли його наполовину.
— Там нікого, — сказав він. — Там гарбузи.
— Що гарбузи?
— Там на зеленнику лежать гарбузи. Квадратом. Чотири по чотири. Пані Мокрина каже, що не клала.
Ми подивилися на пані Мокрину. Вона схитнула головою:
— Не клала.
— І скільки їх там?
Еск подивився на мене, і я зрозуміла, що він не хоче цього казати, і що треба, щоб він це сказав.
— Шістнадцять, — промовив Еск. — А завтра, думаєш, скільки їх буде?
Я не відповіла. Я не мала відповіді. Але в мене в голові, сама, без прохання, лежала цифра, яку я ніколи не рахувала і яку не просила мені підказувати.
Двадцять п'ять.
Бюро незручних справ «Північ і Ворон» у ту нігтьову пору пізно заперло двері. Еск замикав, я ставила свічку на підвіконня, як робила щовечора, і свічка горіла рівно, як годиться горіти свічці. О третій ночі я прокинулася від того, що кімната стала тихою. Занадто тихою, як буває, коли щось перестало бути.
Свічка на підвіконні догоріла. Я її так не ставила. Я поставила нову.
На підвіконні, на дошці, де я веду облік заявок, крейдою, якою я не писала, стояла цифра.
Двадцять п'ять.
Та принаймні підписався. Так я подумала тоді. Наївно подумала. Це був не підпис. Це було запрошення, і воно тільки починало приходити.
