Спочатку:
На сторінку книги
Ця збірка почалася з простого питання: а що, якби привиди теж мали власну бюрократію? Не страшну, а цілком повсякденну. Таку, де мертвий листоноша досі ходить на звичну ходку, бо робота нікуди не поділася, а пенсійного фонду для нього не передбачено. Де напівпривид — це не містична категорія, а трудова: працюєш наполовину — і отримуєш наполовину.
Далі запитання множилися. Хто веде облік усього, що починається і закінчується? І що, якщо цей хтось — зовсім не злий? Якщо він просто страшенно втомився за триста років безперервної праці, і єдина його проблема полягає в тому, що один-єдиний рядок не зводиться, через що руйнується взагалі все?
Я хотів написати страшні історії. Натомість вийшли історії про людей, які бояться. А згодом виявилося, що це одна й та сама книга, бо найкраща містика — зовсім не про те, що за дверима хтось є. Вона про те, що ми й так знаємо: за дверима хтось є, але все одно ставимо на підвіконня гарячу чашку. Не для себе.
Тут є кілька правил, яких я намагався дотримуватися. По-перше: страх у цих історіях ніколи не буває марним. Він завжди виявляється турботою, яку хтось просто не зміг назвати іншим ім'ям. По-друге: ніхто не перемагає темряву грубою силою. Тут перемагають узваром, прощенням, листом, доставленим із сорокарічним запізненням, і гостем, якого просто посадили за спільний стіл. Це не сентиментальність, це чиста механіка: у цьому світі сила рахує, а людяність — не підлягає обліку. Саме тому її неможливо вкрасти.
І по-третє: кіт тут завжди правий. Це не жарт і не сюжетний прийом. Це спостереження.
Читайте під свічкою. Бажано — під дванадцятьма. Тринадцяту ставити не обов'язково, але якщо таки поставите — знайте: вона прийде не випадково. Вона прийде як запрошена.
