Раді Вас бачити!

Артурові було тридцять три роки — вік, у якому Ісус уже встиг виконати свою місію, а Артур усе ще не міг добитися, щоб бодай хтось прочитав перші тридцять сторінок його роману.

Він ставився до цього без релігійного трагізму, але з певною статистичною образою.

Бо три романи — це не жарт.

Це не “я колись щось починав”.

Це не файл на робочому столі під назвою “Книга_ідея_нова_точно_потім”.

Це три завершені тексти. З початком, серединою, фіналом, персонажами, конфліктами, редагуванням, нічними сумнівами й кавою, після якої серце починає працювати в режимі аварійної сирени.

Три романи лежали в ноутбуці в окремій папці.

Папка називалася:

“ЛІТЕРАТУРА”.

Усередині були ще три папки:

“Роман 1. Фінал”

“Роман 2. Фінал”

“Роман 3. Фінал”

У кожній — кілька файлів:

“остаточний”,

“остаточний_2”,

“точно_остаточний”,

“не_чіпати”,

“не_чіпати_виправлений”,

“версія_після_безсонної_ночі”.

Артур знав: якби археологи майбутнього колись знайшли його ноутбук, вони вирішили б, що давні українські письменники ховали рукописи у священних лабіринтах, аби слабкі духом не дісталися до фінальної версії.

Проблема була не в тому, що Артур не писав.

Проблема починалася там, де текст мав зустрітися з читачем.

— Так, звісно, скинь, почитаю на вихідних, — казали друзі, знайомі, колеги, колишні однокурсники й одна дівчина, з якою Артур майже пішов на побачення, але замість цього надіслав їй рукопис.

Після цієї фрази людина не зникала повністю. Ні. Вона могла лайкати його фото зі спортзалу, коментувати сторіс про каву, вітати з днем народження, просити контакт хорошого стоматолога.

Але коли йшлося про роман, у неї раптово відкривалася делікатна форма амнезії.

— Ти читав? — питав Артур за два тижні.

— Почав, — казала людина.

“Почав” у сучасній культурі означало все що завгодно: відкрив файл, побачив кількість сторінок, злякався, закрив файл, пішов дивитися відео, де чоловік за двадцять секунд пояснює історію Римської імперії на прикладі піци.

— І як?

— Дуже атмосферно.

Артур ненавидів слово “атмосферно”.

Це був рятувальний круг для тих, хто нічого не прочитав, але хотів залишитися порядною людиною. “Атмосферно” означало: я не знаю, про що текст, але вірю, що там щось є.

В офісі Артур працював менеджером у компанії, яка продавала корпоративні рішення для бізнесу. Що саме вирішували ці рішення, до кінця не розумів ніхто, крім відділу продажів, але вони говорили про це так упевнено, що клієнти часом купували ще до першого запитання.

Щодня Артур писав листи, презентації, комерційні пропозиції та короткі тексти для сайту. Йому платили за те, щоб він переконував людей у цінності продукту, який мав сорок сім функцій, із яких реально працювали дванадцять, а потрібні були три.

Увечері він повертався додому й писав романи, у яких працювало все, але платити за це ніхто не хотів.

У цьому була певна несправедливість.

Майже елегантна.

— Ти занадто серйозно до цього ставишся, — сказав якось Денис, коли вони пили каву на офісній кухні.

Денис був із тих людей, які вважали себе практичними, бо ніколи не мали мрії довшої за термін розстрочки на телефон.

— До чого саме? — спитав Артур.

— До письменництва. Зараз так не працює. Треба простіше.

— Простіше — це як?

— Короткі тексти. Пости. Відео. Особистий бренд. Люди мають бачити автора.

— Я хочу, щоб вони бачили текст.

Денис подивився на нього з жалем людини, яка щойно зустріла монаха в супермаркеті.

— Артуре, текст сам себе не продасть.

— А що продає текст?

— Автор.

— Тобто я маю стати рекламою до власної книжки?

— Саме так.

Артур відпив каву.

— Колись письменники були голосом епохи.

— Були, — погодився Денис. — А тепер епоха хоче, щоб голос умів монтувати Reels.

Артур не відповів.

Найгірше в деяких дурницях — це їхня практична користь.

Після роботи він ішов у спортзал.

Спортзал був місцем, де світ поводився чесніше, ніж література. Якщо ти підняв штангу — вона піднялася. Якщо пробіг десять кілометрів — додаток показував десять кілометрів. Якщо займався три місяці — тіло змінювалося.

З романами все було інакше.

Ти міг три роки переписувати сцени, викидати зайві діалоги, міняти фінал, шліфувати фразу до блиску, а потім почути:

— Скинь, почитаю на вихідних.

І все.

Тіло Артура реагувало на дисципліну.

Світ — ні.

У тридцять три він мав спортивну статуру, нормальну роботу, гарну усмішку, непоганий гардероб і три романи, соціальне життя яких було скромнішим, ніж у кактуса на підвіконні.

Жінки звертали на нього увагу.

Він це бачив.

Не тому, що був самозакоханим, а тому, що мав очі.

Іноді йому навіть здавалося, що варто зупинитися. Познайомитися з нормальною жінкою. Одружитися. Народити дітей. Трьох. Він чомусь завжди думав саме про трьох. Можливо, тому що три романи вже були, і десь у глибині душі Артур вважав, що життя має любити симетрію.

Але потім повертався додому, відкривав ноутбук — і знову писав.

Бо мрія була нахабною.

Вона не просила часу.

Вона його забирала.

Одного вечора, після чергового повідомлення “ще не добрався, але точно почитаю”, Артур відкрив файл першого роману й довго дивився на першу сторінку.

Текст був хороший.

Він це відчував.

Не “геніальний”.

Не “шедевральний”.

Не “літературна подія року, яку дурне людство ще не заслужило”.

Артур не був ідіотом. Він розумів, що будь-який текст можна покращити. Але він також знав різницю між сирим рукописом і твором, у який вкладено роки роботи.

Це був твір.

А справжні речі мають неприємну властивість: вони починають вимагати справедливості.

Артур відкрив браузер і набрав:

“де опублікувати свій роман безкоштовно”

Першими випали платформи для авторів-початківців.

Банери обіцяли:

“Тут вас почують!”

“Станьте частиною творчої спільноти!”

“Публікуйте, читайте, отримуйте відгуки!”

Артур зареєструвався на одній із платформ.

Нікнейм ArthurWriter уже був зайнятий.

Arthur_Author — теж.

Arthur_Real_Author — теж.

Після п’ятої спроби система запропонувала:

Arthur_384729

— Дякую, — сказав Артур монітору. — Саме так я й бачив своє входження в літературу.

Він завантажив перший розділ роману, додав опис, жанр, теги, обкладинку, яку швидко зібрав у безкоштовному сервісі, і натиснув “Опублікувати”.

На екрані з’явилося повідомлення:

“Вітаємо! Ваш твір тепер доступний читачам.”

Артур відчув легке хвилювання.

Так, ніби випустив у небо голуба.

За годину голуб повернувся з першим коментарем.

“Цікаво! Заходьте і до мене. Буду рада взаємній підтримці!”

Артур кліпнув.

Потім з’явився другий:

“Гарний стиль! Лайк від мене. Якщо не складно, оцініть мій роман ‘Темний поцілунок дракона’.”

Третій був особливо теплий:

“Дуже глибоко. Видно, що автор має душу. Чекатиму взаємності.”

Артур відкрив статистику.

Середній час читання: 18 секунд.

Розділ містив двадцять сім тисяч знаків.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Або в мене аудиторія з надлюдською швидкістю читання, — сказав він уголос, — або я потрапив у клуб літературного обміну речовин.

Наступні два дні підтвердили друге.

Платформа жила за простим законом: усі дуже всіх підтримували, але ніхто не ризикував зайти так далеко, як друга сторінка.

Там панувала доброзичливість ярмарку, де кожен продавець купує в сусіда повітря, аби той потім купив у нього туман.

— Ваш текст неймовірний!

— Дякую! Ваш теж!

— Ви читали?

— Ні, але відчувається енергетика.

Артур намагався чесно читати чужі твори.

Вистачило його ненадовго.

Перший роман починався фразою:

“Вона бігла темним лісом, не знаючи, що її доля вже давно написана кров’ю на сторінках вічності”.

Другий — майже так само, тільки біг уже чоловік, ліс був проклятий, а кров належала прадавньому ордену.

Третій мав назву “Серце альфа-вампіра” і починався з посвяти:

“Усім, хто вірить у справжнє кохання і безсмертну пристрасть”.

Артур закрив ноутбук.

— Я не маю нічого проти вампірів, — сказав він сам собі. — Але чому всі вони такі емоційно залежні?

Через тиждень його роман мав сорок три лайки, двадцять сім коментарів і жодної ознаки того, що хтось дочитав хоча б перший розділ.

Найчесніший коментар залишив користувач із ніком Поет_Без_Меж:

“Поки не читав, але бачу потенціал.”

Артур навіть поставив йому лайк.

За чесність.

Потім закрив платформу й довго сидів перед першою сторінкою роману.

Йому вже не хотілося сваритися з читачами.

Читачів там майже не було.

Була спільнота людей, які однаково боялися бути непоміченими й тому обмінювалися видимістю, як дрібними монетами.

Артур зрозумів неприємну річ: написати текст — ще не означає знайти людину, яка справді сяде й прочитає.

Це була не поразка.

Але це вже було завдання.

Він відкрив нову вкладку.

Курсор блимав у пошуковому рядку.

Артур кілька секунд вагався, потім набрав:

“як зрозуміти чи мій роман справді хороший”

Пошуковик видав форуми, курси, поради, списки помилок, відео з обличчями людей, які обіцяли навчити писати бестселери за шість тижнів.

Артур подивився на все це й закрив вкладку.

Йому раптом не захотілося ще однієї спільноти, ще одного курсу, ще одного незнайомця, який пояснюватиме, як правильно бути автором, не прочитавши жодного його речення.

Він встав, узяв ноутбук і вийшов із квартири.

Надворі вже темніло. Київ світився вікнами, фарами, вивісками кав’ярень і тією байдужою вечірньою красою, яка завжди трохи дратує людину, якщо в неї всередині все не так красиво.

Артур зайшов у кав’ярню біля метро, сів біля вікна й замовив каву та круасан, який не збирався їсти.

Йому потрібне було місце, де можна зробити дурницю й удавати, що це робочий процес.

Він відкрив ноутбук.

На екрані знову була перша сторінка його роману.

Текст мовчав.

Платформа мовчала.

Друзі мовчали.

Світ, як завжди, був зайнятий собою.

Артур відкрив нову вкладку.

Якщо люди не читають, подумав він, можливо, варто почати з машини.

Принаймні машина не скаже “атмосферно”.

І не попросить взаємності.