Спочатку:
На сторінку книги
Папка “ЛІТЕРАТУРА” залишилася на робочому столі.
Артур кілька разів думав її перейменувати.
На щось доросліше.
Професійніше.
Менш схоже на юнацьку спробу одразу зайняти весь континент.
Наприклад:
“Рукописи”.
Або:
“Проєкти”.
Або зовсім страшне:
“Авторський портфель”.
Але щоразу зупинявся.
Бо “ЛІТЕРАТУРА” була вже не мавзолеєм.
Не архівом невизнаного генія.
Не темною кімнатою, де три романи лежали й чекали, що світ випадково спіткнеться об їхню велич.
Тепер це була майстерня.
У майстернях теж буває безлад.
Там лежать інструменти, обрізки, старі версії, речі, які шкода викинути, і речі, які давно треба було викинути, але вони дивляться на автора з екрана так, ніби в них є спільна історія.
Артур відкрив папку.
Три романи були на місці.
Не переможені.
Не видані.
Не виправдані перед світом.
Просто написані.
І це вже мало вагу.
Поруч лежав четвертий.
Файл називався без “остаточний”, без “точно”, без “не_чіпати”.
Просто:
“Четвертий_роман”.
Артур подивився на назву й усміхнувся.
Вона ще могла змінитися.
Як і все, що справді живе.
На телефон прийшло повідомлення від Дениса:
“Ну що, авторський портфель уже купив?”
Артур відповів:
“Ні. Поки що майстерня.”
Денис набрав майже одразу:
“Головне — не зроби з неї музей.”
Артур не відповів.
Бо це було надто точне для Дениса.
Він відкрив файл четвертого роману.
На першій сторінці вже було кілька абзаців.
Деякі добрі.
Деякі самозакохані.
Один — майже геніальний, а отже, особливо підозрілий.
Артур перечитав його.
Зітхнув.
Видалив.
За вікном Київ займався своїми справами: шумів, поспішав, продавав каву, гортав стрічки, забував прочитане й іноді несподівано повертався до чужого речення через кілька днів.
Світ не став уважнішим.
Не став справедливішим.
Не став повільнішим.
Але Артур уже не вимагав, щоб світ спершу змінився, а тоді дозволив йому працювати.
Він поставив курсор у новому рядку.
І продовжив.
Кінець
