Вересень розливався старим університетським подвір’ям запахом вологої бруківки, опалого листя каштанів і чиєїсь надто солодкої кави на винос.
Андрій сидів на мармуровому підвіконні другого поверху — у своєму звичному, майже невидимому для решти студентів куточку. Тут, за широкою масивною колоною головного корпусу, шум першого навчального дня перетворювався на далекий, приглушений гул. Він тримав у руках важкий том Фройда. Його цікавила психологія людини з самого малечку. І саме цю книгу він носив з собою перечитуючи кожну сторінку вже напевно, що в сотий раз. Він пробував зосередитися на друкованих рядках. Андрій ніколи не прагнув бути в центрі уваги: йому цілком вистачало власного спокою, чіткого розкладу та безпечної дистанції від навколишнього світу.
Але вся ця тиша розсипалася за одну мить.
Внизу, біля вхідних дверей, пролунав сміх. Не стриманий, дзвінкий, чистий, схожий на літню зливу, він миттєво перекрив гомін натовпу й змусив кількох людей мимоволі повернути голови.
Андрій відвів погляд від сторінки.
Вона увірвалася в хол так, ніби цей похмурий величний корпус щойно збудували виключно для неї. Яскрава, у яскраво-рожевому в’язаному светрі, який зухвало контрастував із сірими куртками навколо. Її хвилясте волосся було злегка розкуйовджене ранковим вітром, а в карих очах танцювали бісики.
Вона не просто йшла — вона тримала на собі весь простір.
Поруч із нею миттєво утворився щільний натовп друзів: хтось махав їй рукою з іншого кінця коридору, подруги наввипередки щось розповідали, хлопці ловили кожен її жест. А вона сміялася, активно жестикулювала, перехоплювала речі на ходу й ділилася цією шаленою енергією з кожним, хто опинявся поруч. Від неї віяло життям, святом і абсолютною, щирою впевненістю в тому, що світ навколо створений для радості.
Андрій завмер. Сторінка під його пальцями зім’ялася, але він цього навіть не відчув. Повітря в легенях раптом забракло, а серце пропустило удар. Він дивився на неї, не кліпаючи, вражений цим контрастом: наскільки вона була живою, теплою і безтурботною — і наскільки далекою від його власного затишного, мовчазного світу.
На коротку мить дівчина закинула голову, оглядаючи хол, і її погляд ковзнув угору — по сходах, по вікнах і просто на підвіконня біля колони.
Її очі на мить зустрілися з очима Андрія.
У хлопця перехопило подих. Час наче зупинився. Та вже за мить її погляд легко й байдуже ковзнув далі — крізь нього, крізь стіну, не зачепившись ні за потертий джинсовий піджак, ні за книгу в його руках. Хтось гукнув її на ім'я
— Софіє! — і вона вже розвернулася, обіймаючи когось із подруг.
Андрій повільно випустив повітря й знову глянув на розгорнуту книгу в руках. Рядки Фройда розпливалися, перетворюючись на безглуздий набір літер. Жодна складна теорія психоаналізу не могла пояснити, чому все його тихе, розмірене життя пішло шкереберть лише від одного чужого погляду.
І саме тієї миті він зрозумів, що його тихе, розмірене університетське життя щойно закінчилося.
