Скляні двері салону краси «Mon Amour» відчинилися з м’яким переливом латунного дзвіночка, і Софія зайшла всередину так, ніби нарешті виринула на поверхню після затяжного занурення в каламутну воду.
Тут світ був зовсім іншим. Університетський пил, важкий запах бібліотечного паперу та отруйні слова батька залишилися за порогом цього затишного салону. Натомість її охопило м’яке розсіяне світло круглих дзеркал, тихий лаунж із прихованих динаміків і дорогий, п'янкий аромат олій апельсинового цвіту, свіжомеленої арабіки та лаку для волосся. Дівчата-адміністраторки в пастельно-рожевих костюмах сміялися біля рецепції, десь на задньому плані монотонно й заспокійливо шумів фен, а в манікюрній зоні виблискували сотні акуратних скляних пляшечок.
Це було королівство її мами. Простір краси, легкості й абсолютної гармонії, де ніхто не вимагав знати різницю між гносеологією та емпіризмом.
— Олено Сергіївно, я ж казала, що персиковий відтінок підійде до вашого кольоротипу набагато краще за холодний нюд, — долинав із глибини зали знайомий мелодійний голос.
Софія пройшла повз білі колони до кабінету спа-процедур, звідки щойно вийшла Аліна Лук’яненко. Попри те, що мама була повноправною власницею салону, вона ніколи не цуралася практики. За фахом Аліна була дипломованим масажистом-реабілітологом із золотими руками. Її клієнтки записувалися на місяці наперед, і коли в салоні траплявся шалений наплив відвідувачів або хтось із персоналу раптово хворів, мама без вагань заходила в кабінет сама. Для неї це був не просто бізнес — це було справжнє мистецтво повертати людям легкість і знімати біль.
Мама виглядала бездоганно — як і завжди. Зручний, але неймовірно елегантний шовковий костюм кольору шампанського під тонким робочим халатом, ідеальна укладка, яка трималася попри робочий день, і погляд теплих очей, навколо яких під час усмішки збиралися крихітні промінчики. Здавалося, вона мала магічний імунітет до старіння і стресу.
Побачивши доньку, Аліна миттєво зчитала вираз її обличчя: напружені плечі, стиснуті кулачки в кишенях і ту саму вперту складку між бровами.
— Так, дівчатка, зробіть паузу, — кинула Аліна помічницям і підійшла до Софії, розкриваючи обійми.
— Іди сюди, сонечко. Що він знову накоїв?
Софія просто впала в мамині руки, зарившись носом у шовк її плеча, що пахло цитрусовим парфумом. Усе напруження, яке вона так відчайдушно стримувала перед університетськими друзями та на подвір’ї, тріснуло, залишаючи по собі гірку втому.
— Він нестерпний, мамо, — глухо видихнула Софія. — Чесно. Він просто не-стерп-ний. Він затримав мене після пари лише для того, щоб сказати, що я легковажна, нічого не варта і що моє місце на подіумі, а не на його «великому й фундаментальному» факультеті.
Аліна лише тихо зітхнула, погладжуючи доньку по волоссю. Вона не стала перепитувати чи дивуватися — за двадцять років шлюбу з професором філософії вона вивчила його репертуар напам'ять.
— Заходь, — мама підштовхнула її до свого кабінету, щільно зачинивши двері.
Вона клацнула кнопкою на кавомашині й вказала Софії на широке, неймовірно м’яке шкіряне крісло:
— Сідай у крісло й давай руки.
Софія слухняно опустилася в крісло, відчуваючи, як кожен м'яз в тілі нарешті розслабляється. Аліна дістала баночку з лавандовим кремом, сіла поруч на кругле крісельце й впевненими, сильними та водночас ніжними рухами професійного масажиста почала розминати напружені долоні й передпліччя доньки. Вона безпомилково знаходила кожну спазмовану точку, відганяючи фізичний біль так само легко, як розганяла душевні тривоги.
— Віктор залишається Віктором, — спокійно заговорила мати, не відриваючись від масажу. — Його світ звузився до розмірів його кафедри та старих фоліантів. Він вважає, що якщо ти не цитуєш Канта уві сні, то витрачаєш життя даремно. А ще… його просто дратує, що ти схожа на мене.
— Дратує? — перепитала Софія, заплющуючи очі від неймовірного кайфу, коли вправні пальці мами остаточно зняли спазм біля зап’ястя.
— Звісно. Він любить усе контролювати й розкладати по поличках, а ти — жива, яскрава й непередбачувана. Ти смієшся там, де він вважає за потрібне зберігати гробову тишу. І найголовніше: він бачить, що люди тягнуться до тебе просто так, за твоє тепло, а не тому, що бояться отримати двійку на заліку.
Софія гірко всміхнулася:
— Він сказав, що ти забиваєш собі голову масками й лаками, і я виросту такою ж порожньою, якщо не візьмуся за розум.
Аліна навіть не моргнула. Навпаки, на її губах з'явилася та сама фірмова іронічна усмішка, яку Софія так любила.
— Люба моя, ця «порожня справа з лаками» та масажами минулого місяця оплатила йому рідкісне видання німецького трактату вісімнадцятого століття, на яке він молиться у своєму кабінеті. І наш ремонт, до речі, теж. Твій батько може скільки завгодно зневажати красивий бізнес, але коли треба їхати на симпозіум у Відень — він чомусь користується карткою мого салону, а не своїми філософськими доводами.
Софія пирхнула, а за мить уже дзвінко, від душі розсміялася. Уся важкість, увесь бруд образ, що накопичилися за день, раптом випарувалися, поступившись місцем рятівному почуттю гумору.
— Боже, мамо, ти неймовірна.
— Я просто реалістка, Софійко, — Аліна підморгнула й подала їй порцелянову філіжанку з ароматною кавою та дрібкою кориці. — Не дозволяй йому гасити твоє світло. Якщо він хоче бачити перед собою старанну студентку — добре, ти здаси йому все, на що він чекає, бо ти в мене розумниця. Але ніколи не дозволяй йому змусити тебе почуватися недостатньо хорошою. Домовилися?
— Домовилися, — Софія зробила ковток, відчуваючи, як тепло розливається всередині.
Вона сиділа в затишному напівтемному кабінеті маминого салону, пила каву й думала про те, що завтра почнеться новий день. І вона обов'язково витримає цей навчальний рік — наперекір усім вимогам батька. Навіть якщо для цього їй доведеться зубрити ночами те, що здавалося абсолютно незбагненним.
