Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Дзвінок з останньої пари пролунав як сигнал про капітуляцію, і Софія видихнула так важко, ніби щойно перепливла басейн із густим бетоном.

— Якщо професор Лук’яненко ще хоч раз скаже слово «онтологія», я вистрибну у вікно, — простогнала Юля, закидаючи пухнастий рожевий пенал у свій шоппер. — Чесно. Це просто катування першого вересня!

— Не вистрибнеш, вікна на першому поверсі заґратовані, — незворушно сказала Віра, педантично закриваючи тонкий матовий ноут. — І взагалі, лекція була змістовною. Якби ви не обирали відтінок помади всю другу половину лекції, почули б, що тести будуть саме за цим матеріалом.

— Дівчата, благаю, припиніть душнити, — скривилася Соломія, поправляючи перед дзеркалом ідеально вирівняне каре. — Ми вижили. Це треба відсвяткувати в «Аромі» холодним матча-лате й найбільшим круасаном. Софі, ти з нами?

Софія механічно кивнула, натягуючи на одне плече ремінь своєї шкіряної сумки. Губи автоматично склалися у фірмову легку усмішку — бездоганну, теплу, від якої всі довкола завжди були в захваті. Але за цим фасадом усередині все стискалося в тугий, холодний вузол.

«Онтологія», «першооснова буття», «категорії мислення»… Їй навіть не треба було ходити на лекції, щоб чути це. Вона чула ці терміни все своє життя за сніданком, обідом і вечерею.

— Софіє, затримайтеся на хвилину. 

Голос, що пролунав від викладацького столу, змусив її спину заніміти.

Подруги співчутливо перезирнулися. 

— Ми чекаємо на ґанку, — тихо шепнула Мія й легко стиснула її лікоть. — Не давай йому розхитувати тобі нерви з першого ж дня.

Двері аудиторії зачинилися за останніми студентами. У великому, порожньому приміщенні з високими стелями запала важка, гнітюча тиша. Залишилися тільки запах старого паркету, крейди та її батько.

Віктор Сергійович методично складав конспекти у свій потертий шкіряний портфель. Ідеально випрасувана сорочка, суворий погляд поверх окулярів у тонкій оправі й жодного натяку на те, що дівчина перед ним — його єдина донька. На кафедрі він був легендою, строгим і безкомпромісним професором філософії, якого боялися всі курси. Удома він був точно таким самим.

— Ти знову не уважно слухала, — не вітаючись і не підводячи очей, мовив він. Його голос звучав сухо й монотонно. — Я бачив, як ти крутилася всю другу половину лекції. Сподіваюся, ти розумієш, що твоє прізвище в журналі й на кафедрі не дають тобі жодних привілеїв? Навпаки. Від тебе очікують більшого.

— Я слухала, тату, — якомога спокійніше відповіла Софія, ховаючи пальці в кишені джинсових штанях, аби він не помітив, як вони тремтять. — І конспектувала.

— На «задовільно»? — він нарешті підвів на неї важкий, оцінювальний погляд. — Твоя мати може дозволити собі жити легковажно й забивати голову кольорами лаків та масками для обличчя. У неї свій бізнес, їй не потрібні глибокі знання. Але ти вчишся на моєму факультеті. Ти повинна мати фундаментальну базу, а не просто виблискувати посмішкою в коридорах.

Кожне його слово падало, як важкий камінь. Завжди одне й те саме. Вічна зневага до маминої успішної справи — розкішної мережі салонів краси, де панували затишок, краса і турбота, — і вічний тиск на неї. Він наче навмисно вимагав від Софії неможливого, щоб зайвий раз довести її «недосконалість».

— Я стараюся, — тихо, але дзвінко відрізала Софія, розправляючи плечі. Показувати слабкість перед ним було табу. — І я складу твій іспит сама. Без поблажок.

— Побачимо це на зимовій сесії, Софіє, — сухо кинув він, застібаючи портфель. — Можеш іти. 

Софія розвернулася і вийшла з аудиторії, ледь стримуючись, щоб не грюкнути дубовими дверима.

У коридорі вона зробила глибокий вдих, притиснувши долоню до грудей, де несамовито калатало серце. Очі запекло від сліз образи, але вона люто зморгнула їх. Нізащо. Вона не заплаче в цих стінах. Вона струснула волоссям і начепила на обличчя свою найкращу, сяючу посмішку.

На подвір’ї було шумно й тепло. Сонце заливало площу золотом, студенти гуртувалися біля входу, сміялися, обговорювали плани на вечір.

— Софі! Ну нарешті! — гукнула Юля, махаючи рукою від кованих воріт. Поруч стояли Соломія та Віра, тримаючи в руках яскраві стаканчики зі свіжими напоями.

Софія зійшла широкими сходами, відчуваючи на собі десятки зацікавлених, захоплених поглядів однокурсників і старшокурсників, які проводжали її очима. Вона відчувала цю увагу шкірою, купалася в ній, як у теплій воді. Весь цей галасливий світ крутився навколо, визнавав її красу, легкість і лідерство. Тут вона була королевою.

І тільки тут, серед натовпу, сміху подруг і нескінченного руху, біль від батькових слів нарешті тьмянів і відступав на другий план. Вона пірнула в цей гамір, навіть не підозрюючи, що за її сяйвом криється дещо більше — і що чийсь погляд бачить її зовсім інакше.

Віккі Грант
Той, кого я не помічала

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!