Раді Вас бачити!

Ви любили сестру, а не мене. Чому?

Ніч у маєтку Вальмонтів не закінчувалася навіть тоді, коли за вікнами світлішало небо.

Аделаїда стояла посеред своєї спальні, стискаючи в руках лист, написаний її власним почерком десять років тому. Папір уже встиг нагрітися від її долонь, але пальці залишалися крижаними. Вона перечитувала ті самі рядки знову й знову, сподіваючись, що слова зміняться, якщо достатньо довго на них дивитися.

«Вона не повинна дізнатися, кого ми залишили там тієї ночі».

Кого?

Що сталося біля озера?

І чому вона сама просила не дозволяти їй згадувати?

Аделаїда притиснула лист до грудей, заплющила очі й спробувала відновити бодай одну деталь тієї ночі. Їй привиділося чорне озеро, холодна вода під ногами й чиїсь пальці, що судомно чіплялися за її зап'ястя. Десь зовсім поруч хтось плакав. Вона хотіла допомогти, але власне тіло не слухалося.

А потім чоловічий голос прошепотів:

— Не дивись униз, Аделаїдо. Що б ти не почула, не дивись.

Вона різко розплющила очі.

— Хто ти? — прошепотіла вона в порожнечу.

У відповідь пролунав стукіт у двері.

Аделаїда здригнулася й сховала лист у шухляду письмового столу.

— Увійдіть.

На порозі стояла Марта, літня служниця з втомленими очима. У руках вона тримала тацю з чаєм, але, помітивши бліде обличчя господині, зупинилася.

— Ви зовсім не спали, пані.

— А ви зовсім не здивовані, що я досі жива.

Таяця ледь помітно хитнулася в руках Марти.

— Не кажіть такого.

— Чому? У цьому будинку всі поводяться так, ніби я вже колись помирала. Мій почерк залишає мені попередження, покійна сестра надсилає листи, а за зачиненими дверима хтось називає мене на ім'я. І ви хочете, щоб я спокійно пила чай?

Марта поставила тацю на столик.

— Є речі, про які краще не згадувати.

— Для кого краще? Для мене чи для вас?

Служниця опустила очі. Саме цей рух розлютив Аделаїду більше, ніж будь-яка відверта брехня.

— Подивіться на мене, Марто.

Жінка повільно підняла голову.

— Ви знали мою сестру?

— Так, пані.

— Ви любили її?

Марта завмерла.

— Лавінія була особливою дівчиною.

— Я не запитувала, чи була вона особливою. Я запитала, чи любили ви її.

— Любили, — тихо відповіла служниця. — Усі її любили.

Ці слова вдарили сильніше, ніж Аделаїда очікувала. Вона навіть не одразу зрозуміла чому. Можливо, через те, як легко Марта вимовила їх. Ніби це була очевидна істина, яку не потрібно було доводити.

— А мене? — запитала Аделаїда.

Марта здивовано подивилася на неї.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви любили мою сестру. А мене? Хоч хтось у цьому домі любив мене так само?

— Пані Аделаїдо…

— Чому? — Її голос зірвався, і вона ненавиділа себе за це. — Чому ви всі вимовляєте її ім'я так, наче вона була святішою за інших? Чому, коли я запитую про неї, ви дивитеся на мене з жалем, а коли запитую про себе — відвертаєтеся? Що я зробила? Чим заслужила, що навіть після десяти років у власному домі почуваюся чужою?

— Ви нічого не розумієте.

— То поясніть мені!

Останні слова відлунали під високою стелею.

Марта побіліла. На мить Аделаїді здалося, що стара жінка зараз відповість. Що нарешті назве її провину, розповість про озеро, про Лавінію, про чоловіка, який дивився на Аделаїду так, ніби боявся водночас утратити й знову знайти її.

Але Марта лише похитала головою.

— Я не маю права.

— Хто вам заборонив?

— Той, хто хотів урятувати вас.

— Люціан?

Служниця не відповіла.

Цього вистачило.

Аделаїда відчула, як усередині щось остаточно обірвалося. У цьому будинку всі знали правду. Вони просто вирішили, що вона не заслуговує її почути.

— Вийдіть, — сказала вона.

— Пані, будь ласка…

— Вийдіть, Марто. Поки я ще прошу вас чемно.

Служниця пішла, тихо зачинивши двері.

Аделаїда залишилася сама. Вона підійшла до дзеркала й уважно подивилася на своє відображення. Ті самі губи, ті самі очі, які, за словами Люціана, колись дивилися на нього з любов'ю. Але щоразу, коли вона намагалася уявити себе поруч із ним, у пам'яті виникала інша жінка.

Лавінія.

Її обличчя на портреті було майже таким самим, як у Аделаїди. Відрізнялися лише очі: у сестри погляд здавався м'якшим, спокійнішим. Наче світ ніколи не завдавав їй болю.

Аделаїда торкнулася власної щоки.

— Ви любили сестру, а не мене, — прошепотіла вона своєму відображенню. — То чому ж я досі відчуваю, що втратила когось, кого навіть не пам'ятаю?

За вікном промайнув силует.

Вона різко обернулася.

На алеї, серед оголених дерев, стояв Люціан де Веруа. Без капелюха, у темному пальті, з руками, схованими в кишенях. Він дивився просто на її вікно.

Аделаїда не знала, як довго він там стояв. Та щойно їхні погляди зустрілися, чоловік відступив у тінь.

Вона кинулася до дверей.

Люціана вона знайшла в старій бібліотеці.

Він стояв біля каміна й розглядав фотографію в срібній рамці. Коли Аделаїда ввійшла, він не обернувся, але його пальці міцніше стиснули край рамки.

— Ви стежите за мною? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді чому стояли під моїм вікном?

— Переконувався, що ви в безпеці.

— Від кого? Від вас?

Він нарешті повернувся.

На його обличчі не було звичного спокою. Під очима залягли темні тіні, волосся здавалося скуйовдженим, а на правій руці виднівся свіжий поріз. Він виглядав так, ніби теж провів ніч без сну.

— Якби я становив для вас небезпеку, Аделаїдо, ви б уже про це знали.

— Дивна відповідь від чоловіка, який носить зброю й стріляє в двері, за якими, можливо, стоїть жінка.

— Ви не бачили того, що було за дверима.

— Тоді розкажіть.

— Не можу.

Вона гірко всміхнулася.

— Звичайно. У цьому домі всі щось не можуть. Не можуть відповісти, не можуть згадати, не можуть сказати правду. Ви бодай розумієте, що я відчуваю?

— Так.

— Ні, не розумієте! — Аделаїда зробила крок до нього. — Ви дивитеся на мене так, ніби бачите привида. Марта говорить про мою сестру так, ніби я все життя була лише її тінню. А ви… ви навіть не намагаєтеся приховати, що прийшли сюди не заради мене теперішньої. Ви шукаєте ту жінку, якою я була десять років тому.

Люціан мовчав.

— Скажіть мені правду, — продовжила вона, і цього разу її голос став тихішим. — Ви любили сестру, а не мене? Чому?

Його обличчя змінилося.

Лише на мить, але Аделаїда встигла помітити, як біль промайнув у його очах.

— Хто сказав вам таке?

— Ніхто. Я сама починаю здогадуватися. Усі говорять про Лавінію. Усі сумують за нею. А коли дивляться на мене, то бачать щось інше. Щось, чого бояться. Можливо, я була для вас лише заміною. Можливо, ви полюбили мене тому, що я нагадувала вам її.

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

— Тоді чому ви не можете подивитися мені в очі й сказати, що кохали саме мене?

Люціан поклав фотографію на камінну полицю.

— Тому що ви не пам'ятаєте, що зробили з нами.

Аделаїда відчула, як холод повільно підіймається від кінчиків пальців до плечей.

— Що я зробила?

Він провів долонею по обличчю, наче намагався втримати слова, які могли зруйнувати все, що ще залишилося між ними.

— Того вечора біля озера ви попросили мене пообіцяти, що я ніколи не любитиму вашу сестру більше, ніж вас.

— І що ви відповіли?

— Що ніколи її не кохав.

— Ви збрехали?

— Ні.

Аделаїда дивилася на нього, не кліпаючи.

— Тоді чому вона померла?

Люціан заплющив очі.

Цього разу він не став заперечувати, не намагався відвернути розмову й не сховався за черговою таємницею. Він просто стояв перед нею, і в його мовчанні було стільки провини, що Аделаїда мимоволі відступила.

— Ви знаєте, що сталося тієї ночі, — прошепотіла вона.

— Так.

— І знаєте, хто вбив Лавінію?

Він розплющив очі.

— Я знаю, що її смерть була не такою, як вам розповідали.

— Це не відповідь.

— Іншої я поки що не можу дати.

— Не можете чи не хочете?

— Якби я хотів приховати від вас правду назавжди, я б не дозволив вам повернутися до цього будинку.

— А якби ви хотіли, щоб я згадала все й збожеволіла від жаху?

Люціан зблід.

Вона зрозуміла, що влучила в щось важливе, ще до того, як він заговорив.

— Ви завжди вміли завдавати болю словами, Аделаїдо.

— А ви завжди вміли змушувати мене сумніватися в собі?

— Колись ви мені довіряли.

— Колись я пам'ятала, кому можна довіряти.

Він відвів погляд.

І саме тоді Аделаїда побачила фотографію на камінній полиці.

На ній були троє: Люціан, Лавінія й сама Аделаїда. Знімок зробили на тлі озера. Лавінія стояла посередині, тримаючи обох за руки. Вона сміялася, закинувши голову, а Люціан дивився не на фотографа, а на Аделаїду.

На звороті було написано дату: 17 жовтня 1879 року.

День, коли Лавінія зникла.

Аделаїда взяла фотографію. Її погляд зачепився за деталь, якої вона спочатку не помітила: на зап'ясті Лавінії була та сама каблучка, яку вона бачила на блідій руці за дверима західного крила.

— Ви сказали, що вона померла десять років тому, — повільно промовила Аделаїда.

— Так.

— Тоді чому її каблучка досі тут?

Люціан вихопив фотографію з її рук.

— Не торкайтеся цього знімка.

— Чому? Що на ньому?

— Ви повинні залишити це.

— Я повинна? — Вона відчула, як усередині здіймається гнів, змішаний із відчаєм. — Усе моє життя мені хтось пояснює, що я повинна робити! Не згадувати. Не запитувати. Не відчиняти двері. Не шукати сестру. А тепер іще й не дивитися на фотографії? Ви забрали в мене навіть право знати, ким я була!

— Я намагався вас урятувати!

— Від чого?!

Він мовчав.

Аделаїда підійшла майже впритул. Їй хотілося вдарити його, змусити бодай на мить відчути той біль, який роздирав її зсередини. Але найбільше вона хотіла, щоб він нарешті сказав щось таке, що не змусило б її боятися власних спогадів.

— Подивіться на мене, Люціане. Не на Лавінію. Не на жінку, яку ви втратили десять років тому. На мене. Я тут. Я жива. І я хочу знати, чи було в моєму житті хоч щось справжнє.

Його губи ледь помітно здригнулися.

— Ви були справжньою, Аделаїдо. Кожна ваша усмішка. Кожна сварка. Кожне слово, яким ви намагалися мене образити, коли боялися зізнатися, що вам не байдуже. Я пам'ятаю, як ви ненавиділи дощ, але годинами сиділи біля відчиненого вікна під час грози. Пам'ятаю, як ви ховали книжки під подушкою, бо ваша мати вважала романи марною тратою часу. Пам'ятаю, як ви одного разу сказали, що краще проживете коротке життя, але жодного дня не будете чиєюсь тінню.

Аделаїда завмерла.

Це не були слова, які можна вигадати, щоб утішити жінку. У них жила пам'ять про неї — справжню, недосконалу, живу.

— То чому ви дивитеся на мене так, наче хочете повернути когось іншого?

Люціан довго не відповідав.

— Тому що іноді, коли ви говорите, я чую її голос.

Аделаїда відчула, як щось боляче стисло їй горло.

— Голос Лавінії?

— Так.

— І що ви тоді відчуваєте?

Він подивився їй просто в очі.

— Страх.

— Переді мною?

— Перед тим, що ви можете згадати.

Вона відступила, ніби він торкнувся її оголеного нерва.

— Ви боїтеся, що я згадаю, як убила її?

Люціан не відповів.

Але цього разу мовчання не здавалося їй зізнанням. Воно було гіршим. Воно залишало відчиненими всі двері, за якими могли ховатися найстрашніші відповіді.

Раптом із коридору долинув звук.

Три повільні удари.

Хтось стукав у двері бібліотеки.

Люціан миттєво обернувся. Його рука потягнулася до кишені пальта, і Аделаїда помітила знайомий рух — той самий, що передував пострілу вночі.

— Не відчиняйте, — прошепотів він.

— Хто там?

З-за дверей почувся жіночий голос.

— Аделаїдо?

У неї похололи руки.

Це був голос Лавінії.

Не схожий. Не віддалене відлуння. Не дивний шепіт, який можна було списати на втому чи страх.

Саме той голос, який Аделаїда пам'ятала з дитинства, хоча ще хвилину тому не могла згадати жодного слова, сказаного сестрою.

— Відчини мені, люба, — попросила жінка за дверима. — Я знаю, що він знову тобі бреше.

Аделаїда повільно повернула голову до Люціана.

Він стояв нерухомо. Обличчя стало білим, а в очах з'явилося щось таке, чого вона ще ніколи не бачила.

Жах.

— Вона мертва, — прошепотіла Аделаїда.

— Так.

— Тоді хто там?

За дверима тихо засміялися.

— Запитай його, чому він дозволив мені померти замість тебе.

Люціан вихопив пістолет.

Аделаїда вхопила його за зап'ястя.

— Ні! Не стріляйте!

— Відійдіть від дверей!

— Ви вже стріляли вночі! Що, якщо за ними справді людина?

— Це не вона!

— Звідки ви знаєте?!

Він подивився на неї, і в цю мить Аделаїда побачила в його очах відповідь, якої боялася найбільше.

Він знав, хто стояв за дверима.

І знав, чому ця людина називала себе Лавінією.

— Зорі сьогодні надто яскраві, щоб ховати таємниці, — прошепотіла Аделаїда, сама не розуміючи, звідки взялися ці слова.

За дверима запала тиша.

А потім голос відповів:

— Нарешті ти згадала.

У голові Аделаїди спалахнув образ: озеро, місячне світло, мокра сукня, кров на долонях. Чиясь рука вислизала з її пальців. Вона кричала, благала, обіцяла віддати все, аби тільки їй дозволили повернути час назад.

І Люціан стояв поруч.

Він не рятував її.

Він тримав її за плечі й не дозволяв кинутися у воду.

Аделаїда похитнулася. Люціан устиг підхопити її, але вона відштовхнула його з такою силою, що він ударився спиною об книжкову шафу.

— Не торкайтеся мене!

— Аделаїдо, ви згадали не все.

— Що я зробила?!

— Послухайте…

— ЩО Я ЗРОБИЛА?!

За дверима знову почувся голос Лавінії. Тепер у ньому не було ані ніжності, ані сміху.

— Ти обіцяла, сестричко. Ти обіцяла, що цього разу він помре.

Ручка дверей повільно повернулася.

Люціан підняв пістолет.

Аделаїда дивилася на двері, відчуваючи, як пам'ять повертається не словами, а болем. Вона ще не знала, що сталося тієї ночі. Не знала, хто лежав на дні озера й чому Люціан досі жив із цією таємницею.

Але тепер вона була певна в одному.

Лавінія не просто померла. Хтось у цьому будинку досі боявся, що вона повернеться.

І, судячи з виразу обличчя Люціана, найбільше цього боявся саме він.