Раді Вас бачити!

Спадкоємиця Вальмонтів

Нормандія, Франція. Жовтень 1889 року.

Аделаїда прокинулася від того, що хтось стояв за дверима.

Вона не відразу розплющила очі. Лежала нерухомо, прислухаючись до власного дихання й до тихого потріскування дров у каміні. У кімнаті було холодно, хоча вогонь ще жеврів, а важкі оксамитові штори пропускали лише вузьку смугу сірого ранкового світла. Пахло попелом, старим деревом і лавандою — саме так, як пахло в кімнаті її матері, коли Аделаїда була маленькою.

Вона затримала подих.

За дверима не було чути ані кроків, ані шелесту одягу. Та відчуття чужої присутності не зникало. Навпаки, здавалося, що людина по той бік дверей терпляче чекає, коли вона сама наважиться запитати, хто там.

— Хто це? — нарешті озвалася Аделаїда.

Тиша.

Вона сіла на ліжку, відкинувши ковдру, і відразу відчула холод під босими ногами. На столику біля ліжка стояла склянка води, якої вона не пам’ятала. Поруч лежали її рукавички, акуратно складені одна на одну, а біля них — невеличкий срібний ключ.

Аделаїда насупилася.

Увечері вона точно не залишала його там.

Вона простягнула руку, та перш ніж пальці торкнулися металу, за дверима пролунав тихий жіночий голос:

— Не відчиняйте.

Аделаїда завмерла.

— Хто ви?

— Вам не слід виходити в коридор.

Голос здавався знайомим. Не просто знайомим — рідним до болю. Аделаїда відчула, як у грудях щось стислося, а до горла підступила нудота. Вона намагалася пригадати, кому належав цей голос, але в голові виник лише уривок спогаду: маленька рука, затиснута в її долоні, темний коридор і чиїсь губи біля самого вуха.

Якщо почуєш дзвін, ховайся.

Вона різко підвелася.

— Що ви сказали?

За дверима хтось повільно видихнув.

— Я нічого не казала, мадемуазель.

Тепер голос був іншим. Старшим. Служницьким.

Аделаїда кинулася до дверей і відчинила їх.

На порозі стояла та сама літня жінка, яка зустріла її напередодні. Вона тримала тацю з чаєм і шматком хліба, проте, побачивши Аделаїду, ледь не впустила все на підлогу.

— Ви мене налякали, — сказала Аделаїда, намагаючись приховати власне хвилювання. — Хтось щойно говорив зі мною.

— Я принесла вам сніданок.

— Це я бачу. Я запитала, хто стояв за дверима до вас.

Жінка опустила погляд на тацю.

— Ніхто.

— Ви хочете сказати, що я вигадала голос?

— Я хочу сказати, що вам потрібно відпочити.

— А мені здається, що в цьому будинку всі змовилися говорити зі мною так, ніби я втратила розум.

— Ніхто не вважає вас божевільною, мадемуазель.

— Тоді перестаньте приховувати від мене правду.

Служниця мовчала. Її пальці так сильно стискали ручки таці, що побіліли кісточки. Аделаїда помітила це й раптом усвідомила: жінка боялася не її запитань. Вона боялася того, що може статися, якщо відповість на них.

— Як вас звати? — запитала Аделаїда вже спокійніше.

— Марта.

— Ви давно служите у Вальмонтах?

— Достатньо давно.

— Десять років?

Марта здригнулася.

Цього було досить.

— Отже, ви знали мою сестру.

— Сніданок охолоне.

— Марто.

— Прошу вас, мадемуазель.

— Лавінія була моєю сестрою?

Жінка повільно поставила тацю на невеликий столик біля дверей. Її губи затремтіли, а погляд ковзнув коридором, ніби вона перевіряла, чи ніхто не підслуховує.

— Ви не повинні вимовляти це ім’я вранці.

Аделаїда відчула, як по спині пробіг холод.

— Чому саме вранці?

— Тому що вночі цей будинок чує забагато. А вранці люди починають удавати, що нічого не сталося.

Марта пішла, перш ніж Аделаїда встигла затримати її.

Двері зачинилися.

Аделаїда ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на порожній коридор. Потім повільно повернулася до кімнати й замкнула двері на ключ.

Вона не вірила в привидів. Не вірила в прокляття, потойбічні голоси чи мертвих, які писали листи. Її виховали так, щоб вона вміла відрізняти факти від забобонів, а страх — від доказів. Якщо в маєтку відбувалося щось дивне, значить, існувало пояснення. Можливо, хтось хотів налякати її, змусити продати спадщину або повернути документи, які вона отримала від нотаріуса.

Але це не пояснювало срібного ключа.

І не пояснювало того, чому на її зап’ясті залишився темний слід у формі людських пальців.

Аделаїда піднесла руку до світла.

Синці були свіжими. Чотири темні півмісяці проступали на шкірі, а посередині виднілася тонка червона смуга, ніби хтось стискав її руку так сильно, що нігті вп’ялися в плоть.

Вона спробувала згадати, коли могла забитися.

Даремно.

Натомість перед очима раптом постала чорна рукавичка. Чоловічі пальці на її зап’ясті. Чийсь шепіт:

«Не дивись на воду».

А потім — сплеск.

Аделаїда відсахнулася від власної руки.

Ні. Це не могло бути спогадом. Вона не пам’ятала жодної водойми, жодної ночі, коли могла опинитися біля озера. Її останні роки були цілком звичайними: навчання, поїздки до родичів, нескінченні світські вечори, листи від знайомих і розмови про шлюб, яких вона намагалася уникати.

Принаймні саме так вона пам’ятала своє життя.

Вона одяглася, сховала лист Лавінії у внутрішню кишеню сукні й вийшла з кімнати.

Маєток у денному світлі здавався не менш похмурим, ніж уночі. Довгий коридор тягнувся до західного крила, де вікна були закриті дерев’яними ставнями. На стінах висіли портрети Вальмонтів — покоління за поколінням суворих облич, блідих рук і темного одягу. Майже всі чоловіки дивилися просто перед собою. Жінки ж ніби дивилися кудись убік, за межі полотна, туди, де художник не наважився зобразити те, що вони бачили.

Аделаїда зупинилася перед великим портретом молодої жінки.

Вона мала темне волосся, зібране на потилиці, тонку шию й світлі очі. На ній була сукня кольору слонової кістки, а на грудях — маленький медальйон у формі півмісяця.

Аделаїда відчула, як у неї похололи пальці.

Жінка на портреті була схожа на неї.

Не просто рисами обличчя. Вона мала той самий ледь помітний нахил голови, ту саму звичку стискати губи, коли не хотіла показувати емоцій. Навіть біля лівої брови виднілася крихітна родимка, яку Аделаїда могла побачити у власному дзеркалі.

Під портретом була табличка.

Лавінія Вальмонт. 1868–1879.

Десять років тому.

Аделаїда торкнулася таблички, наче сподівалася, що літери зміняться.

— Вона була молодша за вас, — пролунав позаду чоловічий голос.

Аделаїда різко обернулася.

Біля вікна стояв Люціан де Веруа.

Той самий чоловік, який з’явився напередодні на сходах і назвав її ім’я так, ніби мав на нього більше прав, ніж вона сама. Тепер він був без пальта, у чорному сюртуку, з білою сорочкою й темною краваткою. Денне світло не робило його обличчя привітнішим. Навпаки, тепер Аделаїда могла роздивитися тонкий шрам біля скроні й тінь утоми під очима.

Він не мав вигляду людини, яка провела ніч у спокої.

— Що ви робите в моєму будинку? — запитала вона.

— Чекаю, коли ви поставите правильне запитання.

— А якщо я почну з вимоги негайно піти?

— Тоді я піду.

Його спокій роздратував її сильніше, ніж будь-яка грубість.

— Ви завжди відповідаєте так, ніби знаєте наперед, що я скажу?

— Ні. Лише коли йдеться про вас.

Він зробив крок до портрета. Аделаїда мимоволі відступила, і він це помітив.

— Я вас боюся? — запитала вона.

Люціан подивився на її руку.

— Ви повинні.

— Це не відповідь.

— Іншої у мене поки що немає.

— Ви знайомі з Лавінією?

Вперше за весь час його обличчя втратило спокій. Зміна була ледь помітною: напружилася щелепа, пальці стиснулися, а погляд на мить зупинився на табличці під портретом.

Та Аделаїда побачила.

— Ви її знали, — сказала вона.

— Так.

— Вона справді померла?

Люціан не відповів одразу.

— Чому ви питаєте про це мене?

— Тому що вчора я отримала лист від жінки, яка померла десять років тому. У ньому написано, що я не повинна дозволяти вам торкатися моєї руки. А сьогодні я прокинулася із синцями на зап’ясті й не пам’ятаю, звідки вони взялися. Тепер я стою перед портретом своєї нібито мертвої сестри, якої, за моїми спогадами, ніколи не існувало. Тож, можливо, ви поясните мені, що тут відбувається.

Вона говорила швидко, але останні слова зрадницьки затремтіли. Аделаїда ненавиділа цей тремтливий звук. Він видавав її страх, а вона не хотіла давати цьому чоловікові жодної переваги.

Люціан уважно подивився на неї.

— Ви справді нічого не пам’ятаєте.

— Ви вже ставили це запитання.

— І сподівався, що ваша відповідь зміниться.

— Чому?

— Тому що тоді я міг би ненавидіти вас за те, що ви зробили.

Від його слів у неї перехопило подих.

— Що я зробила?

Люціан заплющив очі, ніби ледь стримував себе. Коли знову подивився на неї, у його погляді не залишилося нічого, крім виснаження.

— Не змушуйте мене розповідати вам про ту ніч.

— Яку ніч?

Він гірко всміхнувся.

— Ось саме це й лякає мене найбільше.

Аделаїда хотіла відповісти, але в ту мить із кінця коридору долинув короткий звук. Наче щось металеве впало на підлогу.

Люціан миттєво повернув голову.

— Залишайтеся тут.

— Ви не можете наказувати мені…

Він уже йшов до західного крила.

Аделаїда, звісно, пішла за ним.

— Я сказала, що ви не можете наказувати мені! — повторила вона, наздогнавши його біля дверей, зачинених на важкий засув.

Люціан обернувся так різко, що вона мало не врізалася в нього.

— Якщо ви хочете вижити в цьому будинку, навчіться хоча б раз робити те, про що вас просять.

— Хто саме намагається мене вбити?

— Я ще не знаю.

— А коли дізнаєтеся, повідомите мені чи знову вирішите, що я не повинна знати правди?

Він дивився на неї довше, ніж було потрібно для відповіді.

— Ви завжди були такою.

— Якою?

— Ви воліли ризикувати життям, аби довести, що ніхто не має права вирішувати за вас.

— Тоді ви мене погано знаєте.

— На жаль, Аделаїдо, я знаю вас значно краще, ніж ви можете собі уявити.

Він промовив це без ніжності. Без самовдоволення. І саме тому слова прозвучали страшніше, ніж будь-яка погроза.

За дверима щось тихо шкребнуло.

Аделаїда завмерла.

Звук повторився — три короткі подряпини, пауза, ще одна.

Люціан зблід.

— Відійдіть від дверей.

— Що там?

— Аделаїдо.

— Що. Там?

Він схопив її за плечі, але відразу відпустив, наче сам обпікся її дотиком. Вона побачила, як його погляд упав на її зап’ястя, на темні відбитки пальців.

— Хто це зробив? — запитав він.

— Я сподівалася, що ви мені скажете.

Люціан повільно підняв очі.

— Я не торкався вас учора вночі.

— Я не казала, що це були ви.

— Але подумали.

Аделаїда не відповіла.

З-за дверей пролунав шепіт.

— Аделаїдо…

Її власне ім’я, вимовлене тонким жіночим голосом.

У неї похололи руки. Голос був слабким, наче долинав із глибокої криниці, проте в ньому відчувалася дивна близькість. Аделаїда знала цей голос. Вона не могла пригадати його власницю, але тіло вже реагувало: дихання збилося, серце вдарилося об ребра, а в роті з’явився металевий присмак.

— Відчиніть, — прошепотіла вона.

— Ні.

— Там хтось є!

— Там нікого немає.

— Я чула!

— Саме тому ми не відчинимо.

Голос за дверима засміявся.

Цього разу Аделаїда впізнала сміх. Той самий, що лунав у західній вежі минулої ночі. У ньому було щось дитяче й водночас моторошно доросле.

— Ти знову привела його, — прошепотів голос. — Ти обіцяла, що цього разу він помре.

Люціан відступив від дверей.

Аделаїда повернулася до нього.

— Що це означає?

Він не відповів. Його обличчя стало таким блідим, що шрам біля скроні здався майже чорним.

— Люціане?

Він подивився на неї, і вперше в його очах вона побачила не таємницю, не приховану злість і навіть не біль.

Страх.

Справжній, неконтрольований страх людини, яка почула голос із власного минулого.

— Нам треба йти, — сказав він.

— Куди?

— Звідси.

— А двері?

— Не відчиняйте їх за жодних обставин. Навіть якщо почуєте власний голос.

Він узяв її за руку.

Аделаїда встигла лише вдихнути, перш ніж його пальці торкнулися синців на зап’ясті. У ту ж мить перед очима спалахнула картина: чорна вода, місяць за хмарами, біла сукня, що повільно тоне, і чоловік, який стоїть на березі, не наважуючись ступити у воду.

А потім її власний голос:

«Зорі сьогодні надто яскраві, щоб ховати таємниці».

Аделаїда різко вирвала руку.

Люціан дивився на неї, не дихаючи.

— Ви щойно це сказали, — прошепотіла вона.

— Ні.

— Я почула ці слова у своїй голові.

— Тоді слухайте мене уважно. Якщо цей спогад повернувся, нам залишилося менше часу, ніж я думав.

— Менше часу до чого?

Він не встиг відповісти.

За дверима щось ударилося об дерево.

Раз.

Другий.

На третьому ударі засув повільно зсунувся сам собою.

Люціан вихопив із внутрішньої кишені маленький пістолет і спрямував його на двері. Аделаїда відступила до стіни, не в змозі відвести погляд від металевої засувки, яка повільно підіймалася вгору.

— Ви носите зброю? — прошепотіла вона.

— Тепер ви розумієте, чому я просив вас не йти за мною?

— Ні. Але починаю підозрювати, що ви не зовсім той чоловік, за якого себе видаєте.

— Це найрозумніше, що ви сказали сьогодні.

Засув упав на підлогу.

Двері відчинилися на кілька сантиметрів.

За ними була темрява.

І запах озерної води.

Аделаїда відчула, як до горла підступає нудота. Вона знала цей запах. Не могла пригадати звідки, але знала. Так пахло місце, де вона колись стояла, тремтячи від холоду, і дивилася, як хтось намагається вибратися з води.

І вона нічого не зробила.

З темряви висунулася рука.

Бліда жіноча рука з обручкою на безіменному пальці.

Люціан вистрілив.

Постріл оглушив коридор. Аделаїда закричала й затулила вуха. З-за дверей пролунав пронизливий жіночий вереск, а потім — звук, схожий на сміх, який поступово віддалявся, ніби хтось тікав довгим коридором.

Люціан кинувся до дверей, але Аделаїда вчепилася в його рукав.

— Не йдіть туди!

Він зупинився.

— Ви щойно наказали мені не йти за тим, хто може бути озброєним?

— Я не знаю, хто там, але знаю, що не хочу, щоб ви зникли.

Слова вирвалися раніше, ніж вона встигла їх обдумати.

Люціан повільно повернув голову.

Між ними зависла тиша.

— Ви казали це раніше, — промовив він. — Тієї ночі, коли Лавінія зникла.

Аделаїда відпустила його рукав.

— Лавінія померла.

— Ви впевнені?

Вона не відповіла.

Люціан опустив пістолет і витягнув із кишені складений аркуш. Папір був мокрий по краях, а на ньому виднілися темні плями, схожі на засохлу кров.

— Я не збирався показувати вам це сьогодні, — сказав він. — Але тепер у мене немає вибору.

Він простягнув аркуш.

Аделаїда впізнала почерк одразу. Такий самий, як на листі, залишеному на столику біля її ліжка. Ті самі довгі літери, той самий нахил, та сама звичка залишати надто багато місця між словами.

Лист був адресований Люціану.

«Якщо Аделаїда повернеться до маєтку, не дозволяй їй згадати озеро. Вона не повинна дізнатися, кого ми залишили там тієї ночі.

Якщо ж вона вже згадала зорі — тікай.

Бо цього разу вона прийде не сама».

Підпису не було.

Аделаїда перечитала лист і відчула, як підлога ніби нахилилася під ногами.

— Хто написав це?

Люціан дивився не на неї, а на темний отвір за дверима.

— Ви.

— Це неможливо.

— Я теж так думав.

— Коли ви отримали цей лист?

— Десять років тому.

Аделаїда підняла на нього очі.

— Ви знали мене десять років тому?

Він нарешті подивився їй просто у вічі.

— Я любив вас десять років тому.

Вона відчула, як усередині все обірвалося.

— А тепер?

Люціан довго мовчав. Потім обережно склав лист і сховав його назад у кишеню.

— Тепер я намагаюся зрозуміти, чи та жінка, яку я любив, справді померла.

Він пішов, залишивши її саму перед відчиненими дверима.

Аделаїда не рушила з місця. Вона дивилася в темряву, поки з неї не долинув тихий звук.

Крапля води впала на кам’яну підлогу.

Потім ще одна.

А потім із глибини західного крила пролунав голос Лавінії:

— Аделаїдо, не вір йому. Він убив мене.

І за її спиною хтось тихо зачинив двері.