Раді Вас бачити!

Лист, який не повинен був дійти

Нормандія, Франція. Жовтень 1889 року.

Найстрашніше було не те, що вона забула обличчя власної матері.

Найстрашніше — що іноді, прокидаючись серед ночі, Аделаїда не могла пригадати, чи любила її колись узагалі.

Вона пам’ятала материні руки. Принаймні думала, що пам’ятала. Довгі пальці, тонкий запах лаванди, прохолодний дотик до чола, коли в дитинстві вона хворіла. Та щойно намагалася уявити обличчя, спогад розсипався, наче попіл, розтертий між пальцями. Залишався тільки голос — тихий, майже ніжний, — який раз у раз повторював одне й те саме:

Не повертайся додому, Аделаїдо.

Вона ніколи не розуміла, чому ці слова викликали в неї такий жах.

Того вечора дощ ішов від самого полудня. Вітер гнув дерева вздовж дороги, зривав останнє листя й кидав його під колеса карети. Коли кучер зупинив коней перед залізними воротами, Аделаїда спершу вирішила, що вони помилилися дорогою.

За воротами стояв маєток.

Високий, похмурий, із вузькими вікнами й темними баштами, він здіймався над озером, наче щось живе, що просто навчилося нерухомо чекати. Кам’яний фасад потемнів від вологи. На балконі другого поверху ворушилася важка штора, хоча всі вікна були зачинені.

Аделаїда відчула, як холод повільно пробирається під комір дорожнього пальта.

— Це Вальмонт? — запитала вона.

Кучер не відповів одразу. Він дивився на будинок так, ніби впізнав його, але волів би ніколи не бачити.

— Так, мадемуазель.

— Ви бували тут раніше?

— Ні.

Він збрехав так швидко, що вона навіть не встигла вирішити, чи варто перепитувати.

Аделаїда вийшла з карети. Під підошвами хлюпнула холодна вода, вітер одразу вихопив із рук рукавичку. Вона нахилилася, щоб підняти її, і побачила біля воріт маленьку дитячу туфельку.

Стару, забруднену землею, із розірваною застібкою.

Чомусь їй стало важко дихати.

Вона не знала цієї речі. Ніколи не бачила її раніше. І все ж у ту мить Аделаїда відчула таку гостру, майже фізичну тугу, що мусила спертися долонею на холодні ґрати.

Їй здалося, що десь за спиною сміється дитина.

— Мадемуазель, нам краще їхати, — тихо промовив кучер.

Аделаїда випросталася.

— Ви щойно привезли мене сюди. Куди саме ви пропонуєте їхати?

Чоловік опустив очі.

— Куди завгодно. Тільки не залишайтеся на ніч.

Вона хотіла запитати, чого він боїться. Хотіла вимагати пояснень. Натомість із будинку долинув звук, від якого кров похолола в жилах.

Тричі вдарив дзвін.

Важко. Повільно.

Аделаїда дивилася на фасад, на темні вікна, на нерухомі ворота. Вона знала, що в маєтку ніхто не живе. Принаймні так стверджував нотаріус, коли повідомив їй про спадщину. Попередня власниця, графиня Лавінія Вальмонт, померла десять років тому. Слуги роз’їхалися, кімнати зачинили, а сам будинок залишили під наглядом управителя.

Тож хто міг бити в дзвін?

Вхідні двері відчинилися.

На порозі стояла літня жінка в чорній сукні. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а обличчя здавалося настільки блідим, що Аделаїда спершу подумала про хворобу.

Жінка дивилася на неї з жахом.

Не з подивом. Не з цікавістю.

З жахом людини, яка побачила мерця.

— Мадемуазель… — прошепотіла вона.

— Ми знайомі?

Стара служниця затиснула рот долонею. Її очі наповнилися слізьми.

— Господи милосердний. Ви все-таки повернулися.

Аделаїда відчула, як усередині щось стислося.

— Я ніколи тут не була.

Жінка похитала головою, але нічого не сказала. Лише відступила, пропускаючи її всередину.

У холі пахло вогкістю, воском і чимось солодкуватим, давно зіпсованим. На стінах висіли портрети людей із холодними обличчями. Вони дивилися на Аделаїду з однаковою суворістю, наче кожен із них мав право запитати, чому вона так довго не поверталася.

Біля сходів стояв годинник. Його стрілки завмерли на одинадцятій сімнадцять.

Аделаїда зняла рукавички.

— Я хочу оглянути кімнати. А завтра ми поговоримо про документи.

— Не завтра, мадемуазель, — озвалася служниця.

— Чому?

Стара жінка глянула на вікна. За склом уже згущувалася ніч, а над озером проступали перші зорі.

— Тому що завтра ви знову захочете поїхати.

Аделаїда різко обернулася.

— Що ви знаєте про мене?

— Більше, ніж повинна.

— Тоді скажіть.

Служниця довго мовчала. Здавалося, вона боролася не з бажанням відповісти, а зі страхом перед самою відповіддю.

Нарешті вона простягнула Аделаїді пожовклий конверт.

На ньому було написано її ім’я.

Не друкованими літерами, не рукою нотаріуса, а знайомим, майже болісно знайомим почерком. Аделаїда провела пальцем по чорнильних лініях. Її власні пальці раптом почали тремтіти.

— Хто це написав?

— Графиня Лавінія.

— Але вона померла десять років тому.

— Так.

— Тоді як цей лист опинився тут?

Служниця заплющила очі.

— Вона наказала віддати його вам у день вашого повернення.

Аделаїда відчула, як слова провалюються кудись усередину, залишаючи по собі порожнечу.

— Мого повернення?

Стара жінка не відповіла.

Аделаїда розірвала край конверта. Усередині лежав один аркуш, складений удвоє. На папері проступили сліди води, а внизу темніла червона воскова печатка, надтріснута навпіл.

Вона розгорнула лист.

Моя люба Аделаїдо.

Якщо ти читаєш ці рядки, значить, я померла вдруге.

Аделаїда перестала дихати.

Я знаю, що тобі сказали. Знаю, що ти пам’ятаєш, і знаю, чого не пам’ятаєш. Не намагайся довіряти власним спогадам. Вони не брешуть — вони лише зберігають те, що ти сама дозволила їм залишити.

Не шукай мене в родинній усипальниці.

Не відчиняй західної вежі.

І заради всього, що ще залишилося від тебе, не дозволяй Люціану де Веруа торкнутися твоєї руки.

Останній рядок був написаний іншим чорнилом. Літери розпливлися, ніби авторка плакала, коли виводила їх.

Якщо він скаже, що кохає тебе, запитай, кого саме він кохає.

Аделаїда перечитала речення.

Раз.

Другий.

Третій.

Ім’я Люціана де Веруа було їй знайоме. Вона чула його від нотаріуса: представник сусіднього маєтку, людина, яка допомогла оформити спадщину. Вони ще не зустрічалися. Вона була в цьому певна.

Принаймні хотіла бути певною.

Бо щойно вимовила його ім’я подумки, в її голові спалахнув короткий образ: чоловіча рука, чорна рукавичка, кров на білому рукаві сорочки. Чийсь голос, зірваний від розпачу. І вона сама — босонога, у мокрій нічній сорочці, — стоїть біля озера й шепоче:

«Ти обіцяв, що не дозволиш мені забути».

Аделаїда скрикнула й випустила лист.

— Що зі мною? — прошепотіла вона. — Що тут сталося?

Служниця підняла аркуш, але не наважилася торкнутися її.

— Ви повинні поїхати.

— Щойно ви сказали, що я повернулася!

— Я не мала цього говорити.

— Хто я для вас?

На обличчі старої жінки з’явився вираз, який Аделаїда ніколи не забуде. Це був не страх перед таємницею. Це був біль людини, яка вже одного разу втратила когось і тепер бачить, як та сама втрата повторюється в неї на очах.

— Ви були дитиною, — сказала служниця. — І вас ніхто не повинен був залишати саму тієї ночі.

— Якої ночі?

Замість відповіді жінка подивилася на годинник.

Стрілки зрушилися.

Одинадцята вісімнадцять.

Десь нагорі скрипнули двері.

А потім Аделаїда почула кроки — повільні, важкі, упевнені. Вони лунали над самою стелею, перетинали коридор, зупинялися просто над нею.

— Тут хтось є, — прошепотіла вона.

Служниця зблідла ще дужче.

— Ні.

Кроки повторилися.

Один.

Другий.

Третій.

— Я чую його!

— Не дивіться нагору, мадемуазель.

Та Аделаїда вже підняла голову.

На верхньому майданчику сходів стояв чоловік у чорному сюртуку. Його обличчя приховувала тінь, але одне око відбивало світло свічки. Він дивився на неї так, ніби чекав не десять хвилин і навіть не десять років, а ціле життя.

— Аделаїдо, — промовив він.

Її ім’я в його устах прозвучало не як привітання.

Як докір.

Вона відступила на крок.

— Хто ви?

Чоловік повільно спустився на одну сходинку.

— Ти справді мене не пам’ятаєш?

— Я ніколи вас не бачила.

На його обличчі щось змінилося. Лише на мить — достатньо, щоб вона встигла помітити біль, який він одразу сховав.

— Тоді, — тихо сказав він, — цього разу я не дозволю тобі згадати все самій.

Він простягнув руку.

Аделаїда відсахнулася, міцно стискаючи лист.

І в ту ж мить усі свічки в холі згасли.

Темрява впала так раптово, що вона не встигла навіть заплющити очі. Десь поруч щось упало на підлогу. Служниця скрикнула. Аделаїда відчула, як чиїсь пальці ледь торкнулися її зап’ястя, — і вирвала руку з таким жахом, ніби до неї доторкнувся вогонь.

У темряві чоловічий голос пролунав зовсім близько:

— Ти ж сама просила мене знайти тебе.

Аделаїда не могла відповісти. Її тіло пам’ятало те, чого не пам’ятав розум: серце билося так, наче намагалося вирватися з грудей, у горлі застрягло повітря, а кінчики пальців заніміли від холоду.

Вона почула, як відчинилися вхідні двері. Потім — вітер. Потім — дзвін, який ударив тричі.

Коли служниця нарешті запалила нову свічку, сходи були порожні.

Чоловіка не було.

На підлозі лежав лист, який Аделаїда впустила в темряві. Папір розгорнувся, і вона побачила на звороті рядок, якого не помітила раніше.

Він був написаний її власною рукою.

«Якщо я повернуся, не дозволяйте мені дізнатися, що сталося з Лавінією».

Аделаїда повільно підняла очі на служницю.

— Хто така Лавінія?

Стара жінка затулила обличчя долонями.

— Ваша сестра, мадемуазель.

— У мене немає сестри.

— Тепер немає.

За вікном зорі сяяли так яскраво, ніби ніч вирішила більше нічого не приховувати.

А в західній вежі, за зачиненими дверима, хтось тихо засміявся.

Аделаїда знала цей сміх.

Вона не могла пригадати звідки.

Але її серце впізнало його раніше за неї.