Раді Вас бачити!

Глава 1. Аркан 0 Дурень

Передбачення від карт: «Дурень ось-ось зробить крок у прірву невідомого, у невизначене майбутнє — але зовсім ні про що не турбується. Ніколи не варто недооцінювати Дурня. Він може здаватися безрозсудним, та водночас є винятково проникливим і відкритим до всього нового.» 

Дорога була паскудна. Колеса повозки скрипіли, мов серце старого жирдяя, якому доводиться кидати зелені від часу мідні монетки блаженним біля храму на свято Розмарину та Лавру. Всюди відлунювали сліди минулих битв, вогонь яких дістався й цієї темної глухомані. Чийсь спис виблискував у нещодавно скошеному полі, засівши між ребер давно зотлілого коня. Поруч лежав лицар, якого ніхто не збирався ховати. 

Хтозна, скільки він тут так лежить. У цих краях не прийнято ховати в землю тих, хто на неї напав. За легендами, поховані в землю мерці зустрічаються зі своїми предками та знаходять вічний спокій. Спокою їм місцеві не бажали.

Як і більшість алхіміків, у потойбіччя та вічний спокій я не вірив. Але й ховати їх, аби смороду було менше, не збирався. Так вони й будуть лежати, дивлячись темними очницями своїх порожніх черепів у небесну блакить, поки їхні кістки не стліють ущент. 

Поява поруч із мерцями, навіть такими старими, може дорого коштувати кожному з представників нашої гільдії. Ще за часів старої віри ми заробили погану репутацію через анатомічні вивчення людської природи. Декому це здавалося розвитком науки, інші побачили чорну магію та некромантію. Авжеж, Святий престол не відітне мені голову, якщо хтось просто побачить мене поруч із трупом. Та якщо назбирається кілька свідків і справу візьме фанатичний слідчий, то й до суду може бути недалеко. 

Згадавши про святош та їхні методи боротьби з єрессю, я мимоволі здригнувся. Минулої повні на центральній площі стратили ще одного погостника, що відібрав останній скарб у мерця. Той чолов’яга хотів продати інкрустований меч колись поважного вельможі, який давно отримав сталевий болт під ліву лопатку.

Погостники — це мародери, крадії та волоцюги, що обкрадають склепи й цвинтарі. За спробу обібрати живого відрубують руку, за спробу обібрати мертвого — одразу голову. А що роблять з алхіміками, яких запідозрили у некромантії, годі й згадувати. 

Не чіпають тільки дітлахів, які тишком-нишком збирають черепи по пустках та полях, щоб на День усіх мертвих розвісити їх химерними гірляндами біля монастирів. Монахині завжди лякаються й верещать, чим неабияк веселять малих шибайголів і місцеву варту. 

Охоронці вулиць із року в рік, на початку Темного періоду, не звертають жодної уваги на такі пустощі. Дітям дозволено трохи повеселитися перед тим, як сонце зайде за обрій востаннє, а наступного разу повністю з’явиться на небі лише через пів року. Суцільної темряви ніколи не буває. Світило показується лише на краю горизонту, світить недовго й майже не гріє.

Старі повитухи кажуть, що чули від своїх прабабусь легенди, що колись за часів пращурів сонце завжди високо сходило на небі. Його тягнули на своїх золотих крилах два стародавні коні. Але потім одного з них убили чи він заснув, перетворившись на вічний камінь. Як би там не було, тепер сонце тягне лише один кінь. На це йому бракує сил, тому пів року сонце сходить повністю — це назвали Світлим півріччям. Іншу половину року, коли воно ледь-ледь виглядає, Темним.

Кому б вистачило наснаги вбити або приспати створіння, що може тягти сонце, мені невідомо, та міфи про це нічого змістовного не говорять. Я взагалі не вірю в міфи.

В алхімічній бібліотеці мого вчителя я знайшов стару подерту книжку, яка називалася «Exvis liber magicus initialis ui», або, якщо говорити простіше — «Замовляння та чари для початківців». Від тексту мало що збереглося на пожовклих від часу сторінках. Але на палітурці хтось від руки написав рецепт захисної мазі від вогню та замовляння до неї старовинною мовою. Перекласти мені вдалося не все. Почерк було важко розібрати через велику кількість старомодних закарлючок. Проте загальну суть я зрозумів. 

Спроба приготування була не надто вдалою — шрам на лівій руці від опіків так і не загоївся повністю. Мазь ніби й працювала, але ще раз сувати руку в розпечений біложаровий горн я більше не ризикнув. Скоріш за все, я не все правильно переклав і сплутав якийсь інгредієнт у складі, або ж сама іскра магії була в замовлянні, які вже сотні років ні в кого не діють. 

Згадавши про цей неприємний випадок, я знервовано потер носа. Похмурі охоронці, що супроводжували караван, курили жахливу махорку. Її сморід затьмарював вміст моєї похідної сумки, вщерть набитої сіркою, толоченою мандрагорою, білірубіном та іншими «ароматними» знаряддями праці.

Навіщо місцевому пану знадобився алхімік зі столиці — я не знав. Гроші, які він платив, були чималі, а головне — половину було видано авансом. Більше дурнів їхати в таку далечінь, щоб показати трохи фокусів із пентаграмами та спалахами, не знайшлося.

Знахар у містечку, наскільки я знав, був свій. А за повитуху мене було важкувато сприйняти. Панський паж ніс якусь маячню, мав сумні очі і такий об’ємний шкіряний кошіль, повний блискучих золотих монет, що я не зміг встояти. Гроші мені були потрібні. 

Алхімія — не дешева справа. На ринкових площах столиці щотижня ширяться нові чутки. Ніби ми навчилися перетворювати свинець на золото та інші благородні метали, добувати еліксир вічної молодості та повертати мертвих із того світу. Якби це було правдою, я вже залив би золотом кілька горлянок, що прагнули перерізати мою власну. А потім скинув би володарів тих «благородних» горлянок у холодні німі води найближчого міського каналу. 

Пам’ятаю, як зараз, той холодний темний вечір у вузькому провулку за шинком на вулиці Потопельників, коли мені вперше доступно пояснили: борги треба повертати. Особливо людям, які спроможні взяти їх твоєю кров’ю — тією самою, яка мені ще самому була потрібна. Хоча б для дослідів. 

Їхав я вже чотири дні та три ночі. Караван, де я купив собі місце у візку, прямував на ярмарок, приурочений до свята Першого колосу, в маленьке містечко біля підніжжя Черлених гір. Мені пощастило: при каравані була кінна охорона. Дорога далека, часи неспокійні. 

Семеро латних вартових поволі їхали поруч, супроводжуючи вози, навантажені тканиною та мереживом, прянощами, різнокольоровими тюками з хімічними фарбниками для шкіри й деревини та бозна-чим ще. Усе це столичне добро купці хотіли обміняти на городину, фрукти, вовну та, головне — барвисті камінці, що тут називали сльозами драконів. 

Ми, алхіміки, дали цим самоцвітам іншу назву — райдужні опали. Їх добували місцеві горці з високогірних річок сутінковими днями Темного півріччя. У цю пору камені починають світитися різними кольорами, відбиваючи мінливе світло сонця, що ледь-ледь сходить над обрієм. У столиці їх дуже цінували. 

Заможні панянки вплітали намиста з цих камінців у свої довгі коси і буквально сяяли цілий день усіма кольорами веселки. Камінці більшого розміру використовували для інкрустації зброї, обладунків, посуду, скриньок чи столових приборів, вставляли в намиста та каблучки. Камінці були недешеві. Для моїх експериментів грошей вистачало лише на райдужний пил, що залишався після обробки мінералів ювелірами. 

Гірські народи залюбки міняли його місцевим пройдисвітам на городину, бо в горах нічого, крім каміння, не росло. Комерсанти втридорога продавали самоцвіти приїжджим купцям, які швидше за вітер доставляли коштовні сльози до столиці. Часто-густо кожен камінь вже був оплаченим тим чи іншим замовником заздалегідь і міг коштувати, як будинок у передмісті. 

Тому охорона була важлива не лише для престижу. Семеро вартових на кремезних конях та пара грізних палугів, що нас супроводжували, ставали бодай якоюсь гарантією того, що завтрашній день побачить найбільша можлива кількість караванників.

Попереду роздалося сурмління рогу, і вози почали повільно звертати до краю дороги. Сонце майже зайшло. Настав час готуватися до ночівлі в полі. Поодаль від нас стояли кибитки представників якогось кочового племені. Їхні різнокольорові смугасті намети, прикрашені яскравими гірляндами з вимпелів, різко виділялися на тлі монотонного осіннього горизонту. Пузатий візник із бугристим носом, якого звали Старий Тім, смачно сплюнув на землю та грізно вилаявся.

— А щоб їх лють задушила, срані брудні волоцюги, — буркнув він і ще раз смачно сплюнув. — Коли вже король вижене це поріддя під три чорти? Кодло пройдисвітів! З ними ставати поряд — це недорахуватися коней, товарів, а може й життя. 

— Старий, ставати в полі деінде серед пустки ще небезпечніше. Вони такі ж люди, як і ми. Ну, може, трохи смаглявіші та гучніші, — сказав я, щиро дивуючись, що Старий Тім, який був до пояса заляпаний дорожньою багнюкою, назвав когось брудним.

Особисто я кочівників брудними взагалі б не назвав. Всі вони завжди були яскраво вдягнені, мов заморські балакучі птахи м’якувіні, яких привозили у великих золочених кованих клітках до багатих палаців. Їхні жінки й чоловіки носили барвисті прикраси на всіх частинах тіла та гучно розмовляли такою жахливою сумішшю діалектів, що повністю їх розуміли лише свої. У мене був товариш у столиці на ім’я Азіз, який був наполовину кочівником. Навіть він, вихований із малечку старою Хкале, своєю осілою бабкою-кочівницею, не завжди розумів усі словесні оберти своїх одноплемінників. 

Хоча в чомусь старий Тім був правий — пройдисвіти вони були просто дивовижні. Кожен, буквально кожен із них, навіть Азіз, якого я знав усе життя, без зайвих вагань обібрав би тебе до останньої нитки. Але щоб вони комусь отак різали горлянку — ні, такого вони не любили. Усі кочівники були акторами, музикантами, бардами, факірами, канатоходцями, танцівницями, віщунками — тобто володіли тими професіями, які в народі називали одним словом: нероби.

Вони ніколи не засиджувалися на одному місці надовго. Збиваючись у каравани та мандруючи від однієї провінції до іншої, їхні вистави завжди збирали натовп охочих подивитися на те, що вони виробляли на сцені. Дивний та дуже цікавий народ, що нікого не залишить байдужим. Щоправда, вам це може коштувати гаманця.