Раді Вас бачити!

*Київ, понеділок, 12 жовтня 2026 року*

Першу передплату за понеділок Марта повернула ще до того, як почистила зуби.

У заявці, залишеній о пів на четверту, жінка просила сказати, чи живий її син. Зазначила ім’я, рік народження, військову частину, останній день, коли вони говорили. Прикріпила фотографію: усміхнений хлопець у цивільній куртці тримав дві паперові склянки кави. З другого краю кадру залишився шматок чужого рукава — жінка обрізала світлину, але не дуже вправно.

Марта натиснула «Повернути кошти», заборонила системі пропонувати цьому номеру повторний запис і написала Дані, щоб та відповіла людським листом, не шаблоном. Сама залишилася дивитися на фотографію. Хлопцеві могло бути двадцять п’ять. Могло й тридцять; останні кілька років вона дедалі гірше вгадувала вік чоловіків на довоєнних знімках.

У полі «Додаткова інформація» жінка дописала: «Я розумію, що ви не даєте гарантій. Хоч щось скажіть, щоб я знала, чи чекати».

Відповісти тут було неможливо. Принаймні не так, щоб потім спокійно спати.

Вона закрила заявку, посунула телефон подалі від кавоварки й пішла у ванну. За її спиною з гуркотом упало щось керамічне. Кіт, якого господарка попросила потримати кілька днів і зникла з Києва вже на четвертий тиждень, перекинув на кухонному підвіконні вазон. Земля потрапила в миску з водою. Кіт сидів на батареї, неприємно задоволений собою.

— Допомога від предків, — сказала Марта йому, розглядаючи уламки.

Вона ніколи не говорила зі своїми клієнтами таким тоном. Із котом можна було. Він не залишав відгуків.

Зібравши горщик, Марта подивилася в дзеркало біля кухонних дверей. Сивина біля проділу вже потребувала фарби, а колористка знову перенесла запис. Треба було або скасувати четвергову зйомку, або змінити освітлення так, щоб камера не ловила корені. Колись вона сама глузувала з людей, які вірили, що правильно підібране світло здатне додати обличчю таємничості. Потім відкрила власний бізнес і з’ясувала, що світло додає ще й приблизно тридцять відсотків до ціни консультації.

На кухні заряджалася станція, поряд лежали два павербанки й несправний третій, який вона все збиралася полагодити. Після нічних вибухів Марта насамперед перевірила, чи працює інтернет. Телефон показував кілька повідомлень про небезпеку, які приходили ще до офіційної тривоги. Вранці ці речі мали для неї два наслідки: клієнти могли не доїхати, а Дана знову попросить батарею для роутера. З батареєю Марта погоджувалася; із поверненням коштів за консультацію, до якої людина просто не встигла через тривогу, теж. Проблема починалася там, де люди хотіли переносити зустріч утретє, а потім вимагали повернення «енергетичного авансу», якого в прайсі взагалі не існувало.

У робочому чаті Дана вже написала, що на сьогодні замовлено кремові свічки з ароматом ванілі, хоча Марта просила білі, без запаху. Від ванілі в кабінеті починало пахнути пекарнею. Для сеансу, під час якого клієнтка розраховувала почути померлого чоловіка, це була невдала декорація.

Марта допила каву, не поснідавши, і поїхала на Поділ.

***

На дверях студії висіла табличка ASTRAEA — тонкі латинські літери на темному металі. Поряд не було ані пентаграми, ані астрологічних символів: за це Марта колись заплатила дизайнерці окремо. Відвідувач мав розуміти, що входить до дорогого місця, ще до того, як почне розуміти, за що саме платить.

Колись ці кімнати належали нотаріусові. Від нього залишилися дубові двері, вузька комора й облуплений, але добрий паркет. Решту переробили. Для відеозустрічей обладнали звукоізоляцію; в кабінеті повісили важкі штори, які рятували від сонця, але без додаткового світла перетворювали обличчя на воскові маски. У приймальні стояв низький диван і книжкова шафа, де поруч уміщалися історії релігій, кілька розкішно виданих альбомів з окультного мистецтва, анатомічний атлас — чийсь подарунок — і біографія Памели Колман Сміт.

Дана розпаковувала свічки й тихо лаялася на постачальника. Вона могла сваритися кількома мовами, але вдома, як зізналася одного разу, за погане слово досі просила вибачення у матері. Марті подобалося це поєднання: люди, які здатні одночасно вести бухгалтерські суперечки й боятися засмутити власних батьків, здавалися їй менш утомливими за людей із послідовними поглядами.

На столі лежав свіжий конверт із надрукованими картами. Дана пояснила, що для запису уроку на середу привезли дві різні колоди, як і просили. Одну — Райдера — Вейта — Сміт для початківців, другу — марсельську репродукцію, щоб показати відмінності між школами. В останній версії сценарію уроку ще залишався старий фрагмент пояснень Соломії. Дана про це мовчала. Ім’я колишньої партнерки тут вимовляли обережно, особливо коли йшлося про гроші або авторські права.

Марта дістала з коробки кілька марсельських карт. Друк трохи мазався, а на Двійці кубків один червоний елемент зсунувся на міліметр. Для занять годиться; для зйомки — ні. На карті Справедливості жінка сиділа з мечем і терезами під цифрою VIII. У Мартиній робочій колоді та сама постать мала номер XI. Ця дрібниця колись дратувала клієнтів, які шукали тлумачення в інтернеті й знаходили не ту карту. Марта намагалася не змішувати системи бодай на одному столі. Соломія могла говорити про це годину, починаючи з французьких майстрів і закінчуючи відповідностями Золотої Зорі. Марта ж знала простіше правило: клієнт має отримати ту послугу, за яку заплатив, а не лекцію про розбіжності між колодами.

— На заняття це не піде, — вирішила вона, відкладаючи марсельський набір. — Надто брудний друк.

Дана забрала коробку й попросила її нарешті відкрити лист від матері. Та вже телефонувала до студії.

Марта знала, про що буде лист.

Напередодні вийшло інтерв’ю з Астреєю. Журналістка доповнила розповідь про родину фразою, нібито прабабуся Рада вміла говорити з мертвими й передавала жінкам свого роду особливе знання. Рада справді розкладала сусідкам гральні карти — з цим ніхто в сім’ї не сперечався. Але більшу частину життя вона шила сукні, лагодила пальта та виховала дітей у тісній квартирі, де взимку сушили білизну біля грубки. Бабуся взагалі боялася всього, що мати називала ворожінням. А Мартину матір, Галину Петрівну, від однієї згадки про «наш відьомський рід» починало трусити.

Колись Марта вирізала із сімейного фото Раду за швейною машинкою, прибрала фон і розмістила портрет у презентації на темній сторінці сайту. Під світлиною написала про жінок, які «бачили більше за інших». Це не було дослівною брехнею. Рада мала гострий зір, до старості читала без окулярів і помічала, коли покупчиня намагається винести з крамниці зайві ґудзики. Марта вважала формулювання вдалим.

Мати — ні.

Вона пообіцяла передзвонити ввечері й попросила Дану не переадресовувати більше родинні сварки на робочий телефон.

***

Ніна Кириченко прийшла завчасно й не скористалася запропонованою водою. Їй було за п’ятдесят; коротке сиве волосся ретельно вкладене, дешеве пальто бездоганно випрасуване, а в руках — складений удвічі список запитань. Вона побачила скляну кулю на невисокій полиці й негайно втратила до неї інтерес. У людей, які справді вірять у кулі, зазвичай зовсім інший погляд: вони придивляються до скла так, ніби ось-ось помітять у ньому чужу присутність. Ніна дивилася на всі речі, як на можливі джерела додаткового рахунку.

На початку консультації вона попросила дістати карти. Пояснила, що померла мати залишила квартиру, яку вона з братом тепер ділять, але обговорювати майно при сторонній людині їй соромно. Марта не сказала, що питання про спадщину сама записала на полях заявки ще вчора. Вона підсунула жінці колоду й запитала, чи хоче та обрати трьохкартковий розклад або «Кельтський хрест». Ніна вирішила, що десяти карт для такої справи забагато, й довго вибачалася за власну нерішучість.

Колода була знайома Марті до подряпини на одному з кутів. Малюнки Памели Колман Сміт вона вивчала так, як інші вивчають обличчя співробітників: з роками не завжди дивишся, але відразу помічаєш, коли щось не так. Ніна витягла Четвірку пентаклів, Двійку мечів та Шістку кубків. На першій карті чоловік притискав до себе монету, ніби хтось справді збирався її забрати. На другій жінка із зав’язаними очима схрещувала мечі перед грудьми. Третя була майже образливо мирною: діти, сад, посудина з квітами.

Ніна розгорнула свій аркуш, дістала з сумки ручку й записала назви карт.

Марта почала говорити про те, як важко відпускати речі, коли за ними стоять не гроші, а час, який ніхто не поверне. Це було водночас тлумаченням Четвірки пентаклів і достатньо безпечним способом запитати, що саме жінку непокоїть. Про молодшого брата Ніна заговорила сама. Він працював за кордоном, поки вона доглядала матір після перелому шийки стегна, надсилав гроші нерегулярно, зате тепер стверджував, що квартиру слід продати якнайшвидше. Донька Ніни радила не поступатися, чоловік просив не сваритися, а покійна мати за життя говорила тільки одне: дітям треба жити дружно.

Найболючішим виявилося не питання про продаж квартири. Ніна не могла пригадати останню розмову з матір’ю, в якій не дорікнула їй за щось. В одному місці вона зупинилася так раптово, ніби перечепилася посеред рівної кімнати. Мати просила яблука. Ніна принесла банани, бо яблук у магазині того вечора не було хороших. Наступного ранку мама вже майже не говорила. Тепер, коли брат телефонував щодо нотаріуса, Ніна щоразу згадувала ці кляті банани.

Марта бачила таке багато разів. Люди приносили їй великі питання, а з кабінету виходило якесь дрібне, соромне й липке від провини. Недокуплені яблука. Забутий дзвінок. Останній невдалий жарт. Вона могла за кілька хвилин зібрати для клієнта переконливу історію про майбутнє, але минуле опиралося їй сильніше: людині зазвичай потрібне не пояснення, а дозвіл перестати себе карати.

Ніна, нарешті розгладивши зім’ятий список, сказала, що хоче заплатити ще й за сеанс спілкування з матір’ю. Не сьогодні, якщо немає часу. Просто щоб дізнатися, чи мама пробачила їй. Заощадження в неї були; квартиру поки не продали.

Марта тримала палець на краю Шістки кубків. Ця карта прекрасно надавалася до потрібної відповіді. Можна було сказати, що дитинство і материнська любов тривають по той бік смерті; можна було попросити жінку заплющити очі, пригадати запах дому, дати коротку паузу й дочекатися, поки вона сама почне плакати. За подібні сеанси платили більше, ніж за розклади. Навіть люди, які знали про холодне читання, часто хотіли взяти участь: на годину відкласти сумнів було дешевше, ніж жити з ним роками.

Один давній запис такого сеансу Марта зберігала окремо. Клієнтка попросила нікому його не показувати, й Марта погодилася без суперечок: сама вважала ту консультацію невдалою.

Вона раптом відчула роздратування. Не на Ніну — на яблука, на брата за кордоном, на материну фразу про дружбу, на себе за те, що подумки вже встигла оцінити додаткову послугу.

Марта пояснила, що не може підтвердити, ніби померлі передають через неї достовірні повідомлення. Для клієнтів, які обирали медіумічний сеанс, вона пропонувала символічну практику пам’яті й особистої розмови; дехто вважав її справжнім контактом, і Марта не бралася доводити їм зворотне. Але сьогодні, на її думку, Ніні краще спершу виспатися, поговорити з донькою і не ухвалювати жодного рішення про квартиру, доки вона не зрозуміє, чого сама хоче. Додаткових грошей за цю пораду не взяла.

Ніна вислухала все мовчки. Зрештою заховала ручку й запитала, чи можна хоча б забрати аркуш із записаними назвами карт. Марта дозволила. Жінка обережно склала папір і раптом усміхнулася зовсім по-дитячому й зізналася, що мати їла банани щодня. Яблук просила просто тому, що вони тоді закінчилися.

Коли Ніна пішла, Марта ще деякий час перекладала карти з місця на місце. У її календарі з’явилася порожня година наступного тижня: додатковий сеанс Ніна так і не замовила. Не страшно. Через пів години буде консультація щодо роботи, а ввечері — платний ефір із натальними картами. Без людей, які готові заплатити за впевненість, цей світ усе одно не залишиться.

***

Дана зателефонувала з приймальні близько пів на п’яту. Ніна повернулася.

У голосі адміністраторки було щось, що Марта досі чула лише двічі: коли під час тривоги відвідувач вирішив бігти вниз сходами й зламав ногу, і коли в кабінеті відключилося світло посеред відеозапису дуже дорогого сеансу. Дана сказала, що жінці погано, і вже викликала швидку.

Марта вийшла в коридор і спершу побачила не Ніну, а її пальто, акуратно складене на лавці. Сама жінка сиділа на підлозі біля шафи. Обидві руки вона тримала перед грудьми, пальці були неприродно напружені. Намагалася вдихнути й повторювала щось про те, що не може, зовсім не може. Поруч навпочіпки сиділа Дана, яка говорила до неї тихо, майже буденно. На підлозі валялася сумка з висипаними серветками, ключами та упаковкою печива.

Марта не стала ставити запитань про карти. Звільнила місце, відсунула гострий край столика, попросила Дану не залишати жінку саму. Дана вже розмовляла з диспетчером, називала адресу, вік приблизно, описувала дихання і скарги. Поки допомога їхала, Ніна кілька разів намагалася встати; Марта просила її залишатися там, де вона сиділа, й зосередилася на тому, щоб у коридорі ніхто не штовхався. Діагнозів вона не ставила. На це в неї не було ні освіти, ні права.

Найдивнішим для Марти стало те, як Ніна на неї дивилася. Серед страху й фізичного зусилля там було впізнавання, яке чомусь нагадало ворожість. Жінка показувала на телефон, що лежав екраном униз поруч із її ногою. Дана підняла його й запитала, чи можна розблокувати. Ніна кілька разів кивнула.

На екрані відкривався допис невідомого каналу, оформлений під темно-синю сторінку Астреї. Заголовок обіцяв безкоштовний розклад для всіх, хто сьогодні побував на консультації. Нижче містилося відео: над столом чиїсь руки розкладали карти. Музику наклали таку тиху, що її доводилося підсилювати, а поверх зображення повільно з’являлися слова: спочатку слабкість, потім поколювання пальців, далі відчуття, ніби повітря перестало входити в груди. Людині радили пригадати, чи не бачила вона сьогодні карту із зав’язаними очима.

Марта поглянула на час публікації. Допис з’явився о п’ятнадцятій сорок сім — уже після Ніниного розкладу. Хтось або знав, які карти їй випали, або зробив припущення, яке влучило надто точно.

— Я це побачила в маршрутці, — нарешті вичавила Ніна. — Думала, для всіх. А там очі… і руки…

Вона не договорила. Дана забрала телефон, бо до приміщення вже зайшли медики, й швидко переказала їм основне. Марта стояла трохи осторонь, поки вони оцінювали стан жінки, ставили запитання, перевіряли показники. Ніна намагалася пояснити про відео. Медики не сперечалися з нею щодо його значення; їм зараз потрібні були інші відомості.

Коли вони вивели Ніну з приймальні, та вже могла говорити довшими фразами. На порозі затрималася й раптом попросила Марту не телефонувати братові. Номер він не знає, сказала вона, тож краще не треба. А про яблука, здається, забула.

У дворі завівся двигун швидкої. Марта повернулася до студії, в якій усе ще пахло неправильною ваніллю, і відчула, що їй дуже хочеться відкрити вікно.

Вона знала, що відео могло вплинути на Ніну. Знала також, що цього пояснення недостатньо, аби вирішити, що саме сталося з її організмом. А найбільше не подобалося те, що хтось мав доступ до подробиць консультації, про які в інтернеті не писали.

Дана показала їй допис ще раз. У коментарях уже з’явилися люди, які стверджували, що відчули поколювання, щойно подивилися запис. Один сміявся з довірливих, інша просила не знущатися, бо її теж почало нудити. Третій повідомляв, що зі схожим відео познайомився ще вчора, хоча Дана бачила дату публікації й не могла зрозуміти, як це можливо.

Саме тоді Марта вперше уважно роздивилася руки на записі.

Вони були жіночі, із короткими нігтями без лаку. На безіменному пальці — вузьке кільце, а біля зап’ястка виднівся старий опік. Камера знімала надто близько, щоб побачити людину. Голос за кадром не звучав, на столі лежала дешева зелена тканина, яку можна було купити де завгодно. Але сама колода була марсельська.

В останньому кадрі рука відкривала Справедливість під цифрою VIII.

Ніна в Мартиному кабінеті цієї карти не бачила. Марта перевірила це двічі — переглянула власні короткі нотатки, пригадала порядок розкладу. Четвірка пентаклів, Двійка мечів, Шістка кубків. Жодної Справедливості.

Хтось обрав карту цілком свідомо. І вивів відео саме тоді, коли Ніна могла його побачити.

Марта попросила Дану зберегти посилання, скриншоти й час публікації. Потім самостійно переглянула робочий розклад доступів до студії. Поки що вона не підозрювала жодного конкретного працівника. Неприємно було вже те, що доведеться підозрювати всіх.

На екрані комп’ютера висіла незакінчена чернетка попередження про шахрайські акаунти. Дана колись пропонувала зробити відео, в якому справжня Астрея розповіла б, як відрізняти її від підробок. Марта не хотіла привертати увагу до нікчемних наслідувачів. Тепер у неї було відео, яке люди дивилися самі, ще й передавали одне одному.

Вона почала писати публічну заяву. Спершу повідомила, що не має стосунку до каналу, потім додала прохання звертатися до лікарів у разі погіршення самопочуття. На наступному рядку зупинилася. Назва «Астрея» вже була всередині чужого ролика; кожне її спростування лише допомагало б поширити його далі.

Марта зберегла текст і вирішила не публікувати до вечора. Треба було спершу поговорити з Ніною, пересвідчитися, що з нею все гаразд, і зрозуміти, звідки з’явилося це відео.

Коли вона вже вставала від комп’ютера, Дана повернулася з приймальні із прозорим файлом для документів. Усередині була одна карта. Вона знайшла її на стільці біля дверей уже після того, як медики поїхали. Спочатку подумала, що карта випала з коробки, яку зранку розпаковували, але придивилася й помітила, що ця стара, з потертим краєм. На звороті залишився тонкий чорнильний слід, мов від пера, яке надто довго притискали до паперу.

Марта не торкнулася карти руками. Дана вийняла її, тримаючи за куточки.

Це була Справедливість. VIII. Та сама традиція, що й у ролику, але інший друк: жовтий фон вигорів, червона фарба біля меча потріскалася. На лицьовому боці хтось залишив крихітну риску під чашею терезів.

Вона знала цю риску. П’ять років тому сама фотографувала колоду, яка належала Соломії. На одному аркані папір був зіпсований ще до знайомства з Мартою, і Соломія щоразу безпомилково впізнавала його із заплющеними очима.

У файлі більше нічого не було.

Марта попросила Дану замкнути двері, поки вона подивиться запис камери в коридорі. Відчинений день несподівано став дуже довгим. Звечоріло раніше, ніж вона очікувала, і в приймальні запалили верхнє світло. Скло шафи відбивало дві фігури — їх із Даною, схилених над чужою картою, — а за вікном повільно спускалися жовті листки з дерев у дворі.

На записі за останню годину видно було Ніну, двох медиків, Дану й Марту. Трохи раніше заходив кур’єр із квітами для нотаріальної контори поверхом нижче. Він помилився дверима, вибачився й вийшов.

Марта повернула відео на початок ще раз. Кур’єр тримав букет у лівій руці. Правою дістав телефон і звірив адресу. У нього було вузьке кільце на безіменному пальці.

Але опіку біля зап’ястка камера не показувала — рукав куртки закривав руку до кісточок.

Їй страшенно хотілося вже зараз повірити, що знайшла людину з відео. Це значно спростило б вечір.

Вона змусила себе зупинити запис і збільшити кадр. Звідти не можна було визначити навіть, чи кільце взагалі таке саме. Кур’єр міг бути випадковою людиною, яка справді помилилася поверхом. У Марти не було достатньо фактів, щоб думати інакше.

І все ж наступну годину вона кілька разів поверталася до завмерлого обличчя на екрані — нечіткого, наполовину прикритого букетом. За вікном хтось заводив скутер, Дана нарешті домоглася обміну свічок, кіт удома, певно, вже встиг перевернути ще щось.

Марті належало провести дорогий онлайн-сеанс. Замовниця чекала на відповідь про майбутнє свого шлюбу. Застосунок нагадував про початок зустрічі; лампа над столом давала ідеальне тепле світло.

Вона взяла колоду Райдера — Вейта — Сміт, відклала прозорий файл із чужою Справедливістю подалі від робочого столу й повернула камеру так, щоб двері залишалися в полі її зору.

На іншому боці екрана клієнтка привіталася, поправила волосся і запитала, чи справді Астрея може побачити те, чого сама людина про себе не знає.

Марта звично усміхнулася. Цього вечора це коштувало їй значно більше зусиль, ніж зазвичай.