Раді Вас бачити!

*Київ, вівторок, 13 жовтня 2026 року*

У Мирослави знову не сходилися сходи.

Вона сиділа за кухонним столом, обклавшись кресленнями, і переконувала картонну модель громадського центру, що люди повинні мати змогу піднятися з першого поверху на другий, не пробиваючи головою перекриття. На макеті такої можливості поки не було. Чотири білі стіни трималися завдяки клею, дерев’яним шпажкам і доньчиній впертості; перекриття спиралося на одну зі сходинок. Клей підсох, і тепер виправлення обіцяло знищити пів будівлі.

Соломія тихо просунула між аркушами свою чашку. Мирослава, не підводячи очей, посунула її назад. На креслення могло капнути.

Уночі вони двічі вставали через тривогу. Перший раз донька дійшла до коридору з подушкою і заснула на складеному карематі, другий — довго сиділа над телефоном, бо повідомлення від одногрупника, який жив ближче до центру, перестали надходити. Під ранок він надіслав фотографію свого кота. Соломія не зрозуміла, чи це означало, що він живий-здоровий, чи просто пропонував вибачення за мовчання. Мирослава, здається, зрозуміла.

Тепер вона мала здати модель до полудня, а Соломія — провести два онлайн-заняття, забрати замовлення з поштомата й з’ясувати, чому з картки знову списалися гроші за рекламу курсу, яку вона нібито вимкнула тиждень тому. Останню справу вона відкладала найдовше. З усіма трьома студентками на сьогодні Соломія могла домовитися без проблем. З рекламним кабінетом домовитися було складніше.

Мирослава відшукала канцелярський ніж. Соломія підвелася, щоб принести з кімнати підкладку для різання, та дорогою помітила миготіння на екрані ноутбука. У закріпленому чаті «Таро: практика й джерела» хтось позначив її ім’я. Зазвичай так робили, коли знову починали сперечатися, чи слід читати перевернуті карти. Ця суперечка тривала роками, легко пережила переїзди, пандемію, відключення електрики й, мабуть, пережила б навіть закриття інтернету — прихильники різних методів знайшли б нагоду посваритися поштою.

Але зараз запитання було іншим.

Жінка під ніком *NinaK* писала, що напередодні ходила на платну консультацію до Астреї. У трьохкартковому розкладі вийшли Четвірка пентаклів, Двійка мечів і Шістка кубків. Жінка хотіла зрозуміти, чи можна вважати другу карту попередженням про небезпеку, якщо вона лежала в позиції «те, чого я не помічаю».

Повідомлення було залишене вчора о 15:12.

Соломія ще раз прочитала назви карт, цього разу повільно, хоча не мала жодної потреби їх запам’ятовувати. Вона вже бачила відео з Астреєю. Його ввечері переслала колишня учениця, яка не знала, що робить цим Соломії боляче. Чужі руки на зеленій тканині, згадка про карту із зав’язаними очима, попередження про поколювання пальців та неможливість вдихнути. І в кінці — Справедливість, восьмий аркан.

Учора, коли Соломія переглядала ролик на маленькому екрані, остання карта змусила її здригнутися. Сьогодні настала черга часу публікації.

Вона відкрила відео. Під ним стояло 15:47.

Між запитанням Ніни й чужим пророцтвом минуло тридцять п’ять хвилин.

Донька запитала, чи не бачила вона металевої лінійки. Соломія розпочала звичну розповідь про те, що всі речі в цьому домі зникають лише тому, що хтось любить класти їх на холодильник, і сама ж дістала лінійку з холодильника. Мирослава сприйняла появу предмета без захвату, притримала стіну макета й знову взялася до роботи.

Соломія поставила ноутбук так, щоб сонце з вікна не потрапляло на екран.

У чаті під Ніниним запитанням за ніч наросло кілька десятків відповідей. Хтось наполягав, що Двійка мечів означає відмову бачити правду; інша учасниця радила змінити колоду, бо карти, мовляв, увібрали чужу енергію. Один чоловік узагалі прив’язав розклад до місячного затемнення, хоча затемнення тут було ні до чого. Соломія вийшла з обговорення, де двоє сперечалися вже про характер покійної матері незнайомої їм людини, й повернулася до початкового повідомлення.

Це був відкритий чат. Будь-хто міг його читати, навіть не долучаючись до розмови. Модератори видаляли рекламу платних «чисток» і номери телефонів, але не мали звички забороняти людям писати про себе те, що ті самі хотіли розповісти.

Якщо хтось стежив за Ніною, йому не потрібно було підслуховувати розклад у кабінеті. Ніна сама назвала всі три карти.

Від цієї думки Соломії стало легше, і вона одразу розсердилася на себе за полегшення. Жінку налякали так, що та, за повідомленням у місцевій групі, потрапила до лікарні. Те, що зловмисникові не довелося проникати за зачинені двері, не робило подію менш жорстокою.

О восьмій тридцять сім у чаті з’явилося нове повідомлення від *NinaK*. Тепер вона назвала себе повним ім’ям, перепросила за вчорашнє запитання й попросила видалити його. Розклад, як виявилося, був пов’язаний із суперечкою про материну квартиру, а вона не хотіла, щоб брат побачив цю історію в інтернеті. Окремо попросила не пересилати їй більше відео. З нею вчора трапилося щось страшне, і вона ще не готова про це говорити.

Хтось устиг відповісти, що думки матеріальні й треба бути обережною зі словами.

Соломія видалила початковий допис Ніни й чужу відповідь про матеріальність думок — права модераторки вона мала, хоча й користувалася ними нечасто. Ніні написала приватно, що все прибрала і попросить інших не переповідати її історію. Гарантувати, що ніхто не зберіг допис раніше, вона не могла. Порадила зафіксувати посилання на підозрілий ролик і його час, якщо вона вирішить повідомити про випадок поліцію; щодо самопочуття покладатися на рекомендації лікарів. Більше нічого не додала. Від жінки, яка щойно повернулася з лікарні, не потрібно було вимагати показань для чужої боротьби.

Відповідь прийшла майже відразу: Ніна подякувала й запитала, чи правда, що Двійка мечів може вказувати на смерть.

Соломія довго дивилася на ці слова. У давній марсельській колоді Двійка мечів була просто двома вигнутими клинками, переплетеними в рослинному орнаменті. Ніякої жінки з пов’язкою на очах там не існувало. Сцена із зав’язаними очима з’явилася в іншій традиції, у колоді, якою користувалася Марта. Соломія не раз пояснювала ученицям, що значення карти не визначається одним малюнком; тим більше він не може служити прогнозом конкретної хвороби або смерті. Але до Ніниних вух учора вже потрапило чуже пояснення, і воно виявилося сильнішим за всі підручники.

Вона відповіла, що карта не встановлює медичних фактів і не передбачає смерть людини. Прочитавши відповідь, Ніна кілька хвилин нічого не писала, потім надіслала коротке: «Спасибі. Мені чомусь було важливо почути це саме від людини, яка знає карти».

На цьому Соломія могла б закінчити. Не всі чужі страхи треба брати додому. Вона знала це краще, ніж більшість людей із відкритого чату, і все одно відкрила відео втретє.

В останньому кадрі було видно нижній край Справедливості. Під чашею терезів темніла коротка риска, немов на папері колись залишилася щербина від пера.

Соломія закрила ноутбук.

— Мам, ти мені ніж не передаси? Він біля тебе.

Вона передала Мирославі ніж руків’ям уперед і зачекала, поки донька візьме його. Потім пішла до шафи у своїй кімнаті, де зберігала те, що вже не виставляла на онлайн-заняттях.

***

Її перша марсельська колода не була антикварною. Це була недорога французька репродукція, куплена приблизно п’ятнадцять років тому за гроші, які тоді варто було витратити на інше. Картон у неї виявився не дуже добрий, фарби з часом потьмяніли, а одна з карт мала фабричну ваду. Соломія колись підправила чорним пером тріснутий край чаші на Справедливості. Чорнило висохло, залишивши під терезами тонку риску. Вийшло некрасиво, зате відтоді вона впізнавала свою карту серед будь-яких інших.

У шафі стояла порожня металева коробка. Самі карти Нестор повернув у суботу, загорнуті в рекламний папір своєї відеостудії. Соломія поклала їх у полотняний мішечок і ще не переглядала. Принаймні так вона пояснила собі, чому не відкрила мішечка раніше. Насправді не хотіла дивитися на те, що дала йому для роботи.

Вони домовлялися про фотографії. Нестор попросив використати колоду як реквізит для короткого ролика, у якому сучасна Астрея мала видатися людиною, що не відрізняє чужих символів від власних. Його формулювання сподобалося Данилові. Соломія пам’ятала, як той уперше за всю їхню зустріч усміхнувся: нарешті хтось запропонував спосіб відповісти Марті без адвокатів, листів, принижень і чергових відмов.

Соломія не заперечила. Саме це тепер було найнеприємнішим.

Вона говорила, що жодних реальних клієнтів не можна чіпати. Нестор погоджувався, принаймні вголос. Суть задуму, наскільки Соломія погодилася її прийняти, полягала в одному професійному приниженні: показати Марті, що її можна водити за ніс так само, як вона водила людей. Коротке відео, хитро залишений знак, потім викриття й публічний матеріал. Соломія навіть дозволила собі уявити, як Марта дивиться на екран, усвідомлюючи, що втрапила у власну пастку.

У цій уявній сцені ніхто не сидів на підлозі, хапаючись за груди.

Вона витрусила карти на ліжко й почала рахувати. Звикла робити це по мастях, але двічі помилилася, бо руки весь час тягнулися до великих арканів. Нарешті розклала їх у порядку й побачила порожнє місце між Колісницею та Відлюдником.

Справедливості не було.

Могла залишитися в Нестора випадково. Могла застрягти між аркушами фотографічного фону. Він привіз мішечок у запізнілому таксі й вибачився, що не мав часу як слід скласти карти. Соломія бачила тепер кожне з цих пояснень і не довіряла жодному. На екрані ролика була її карта. Із цією рискою ніхто не міг помилитися.

За п’ять років у Соломії виробилася звичка відділяти те, що вона знала, від того, що хотіла довести про Марту. Розмовляючи з журналістами, вона трималася фактів. Сайт. Доступи. Тексти. Зображення. Перші підписники. Потім — кілька підписів під матеріалами, зроблених чужою рукою. Між усім цим було чимало прогалин, у яких Марта рухалася набагато вільніше за неї. Саме тому Соломія колись програла боротьбу за власне ім’я — не в суді, навіть не пішла до суду. У звичайному людському житті, де та, кому телефонують за порадою, швидко стає важливішою за ту, яка написала підручник.

Астрея починалася з невеликого, не надто красивого блогу. Соломія фотографувала карти на тлі вікна, щоб не купувати світла, й писала про розходження між історичними колодами. Часом на її записи приходило по п’ятдесят людей, часом по двісті. Її влаштовувало, що до неї поверталися не за чудесами, а за роботою: читати, порівнювати, ставити запитання, з якими соромно піти до родини чи колег. Вона відмовлялася трактувати карти як діагноз, не давала «прогнозів на смерть» і не обіцяла контакту з померлими. Клієнти через це йшли до тих, хто обіцяв.

Потім у блозі з’явилася Марта — жвава темноволоса жінка, яка чудово вміла налаштовувати сайти й майже не приховувала, що в історії Таро розуміється погано. Зате відразу побачила, чому люди не можуть знайти Соломію. Сторінка погано відкривалася на телефоні. Онлайн-запис працював через повідомлення, які господиня читала по три дні. Платна реклама вела на текст про французький друк XVIII століття, хоча більшість відвідувачів хотіла знати, чи повернеться колишній чоловік.

Марта не сміялася. Вона взялася до роботи так захоплено, що Соломія вперше за багато років подумала: поруч є людина, якій не байдуже, чи вистачить у неї грошей на життя.

Згадувати це було важче, ніж усі наступні сварки.

Спочатку новий сайт справді допоміг. З’явилися якісні фотографії, зрозумілі описи курсів, листи після реєстрації, нормальна оплата. Соломія заплатила Марті менше, ніж та, мабуть, могла отримати за такий обсяг роботи. Це теж правда. Марта тоді говорила, що їй цікаво створити щось своє, і Соломія прийняла цю фразу з вдячністю, не помітивши, як дві жінки вже вкладають у слово «своє» різні значення.

Коли почалися суперечки, на сторінці було більше Мартиного, ніж Соломія хотіла визнавати. Але назву вигадала Соломія. Уроки написала вона. Її фрази про відмінність символу від вироку, її записи для початківців, навіть приклад із дитиною, яка боїться карти Смерть, — усе це поступово опинилося в каталозі зовсім іншої «Астреї», із красивою господинею, медіумічними сеансами та тарифом, на який Соломія не наважилася б і за два життя.

Вона зберегла старі версії сторінок у папці, названій «ДОКАЗИ». Там уже було сімнадцять підпапок. Деякі з них містили тільки одне зображення. Уночі, коли не спалося, вона впорядковувала їх, ніби порядок файлів міг повернути їй час.

Донька якось побачила назву й запитала, скільки ще років Соломія збирається доводити очевидне людині, для якої воно ніколи не було проблемою.

Тепер ця сама донька стояла у дверях.

— Ти моїй викладачці не дзвонила? — запитала Мирослава.

Соломія підняла очі від розкладених карт. Думка була настільки несподіваною, що вона не відразу зрозуміла зміст. У Мирослави після нічного недосипу все-таки знайшовся спосіб звинуватити матір у сходах?

Викладачка, виявилося, перенесла здачу макетів на завтра. Хтось зі студентів написав у спільний чат, що це через звернення батьків, які обурилися нічною роботою після атак. Мирослава підозрювала, що Соломія втрутилася, й уже готувалася сердитися. Мати заперечила. Їй узагалі не спадало на думку телефонувати людям, які вимагають від молодих архітекторів проєктувати будинки, не передбачаючи місця для обігрівачів і запасних джерел живлення.

Мирослава наблизилася, побачила розкладені карти та порожнє місце.

— Знову щось із Нестором?

Соломія не питала, звідки донька знає. Мирослава одного разу чула їхню розмову. Потім ще одну. А тепер побачила, що мати розкладає колоду, яку берегла більше за святковий сервіз.

Соломія сказала, що не вистачає карти. Донька запитала, чи можна написати тому, хто її брав, і на цьому завершити ранок. Від простоти запропонованого рішення Соломії на мить захотілося сміятися. Усі б нещастя так вирішувалися: запитати, кому віддала, й отримати назад.

Але Мирослава не відходила. Вона вже бачила в мережі відео про Астрею — не з картами, а з жінкою, якій у студії викликали швидку. Попросила матір не казати, що це їх не стосується. Якщо Соломія знову намагається довести щось Марті разом із Данилом і тим оператором, якому все здається чудовим матеріалом для кадру, їй треба подумати, як це виглядає збоку.

«Збоку» прозвучало прикро. Соломія п’ять років жила по цей бік історії. І не збиралася дозволяти доньці, яка тоді була школяркою, пояснювати їй, де розташований правильний бік.

Мирослава вислухала материну відповідь, поставила на край ліжка кухонну тарілку з недоїденим бутербродом і сіла поруч. Від неї пахло клеєм та кавою. Соломія думала, що донька знову почне про те, що образи варто відпускати, бо інакше вони нібито руйнують життя. Але Мирослава сказала зовсім інше: пам’ятає, як мати плакала на кухні після втрати сайту, і не думає, що Марта була права. Просто не може зрозуміти, чому відповідати їй тепер вирішили способом, у якому знову доведеться просити чужих людей дотриматися слова.

Цього Соломія не передбачила. Знайомі змалку звинувачення було легко відбивати. Мирослава ж заговорила про довіру, яку її мати вже одного разу віддала людині з хорошими технічними навичками.

Відповісти було нічим.

Соломія попросила доньку забрати тарілку з ліжка, перш ніж жирний слід лишиться на карті Сонце. Мирослава послухалася. Біля дверей затрималася й сказала, що якщо мати справді не знала про відео, їй варто це якось довести. Не Марті — собі.

Коли вона пішла, Соломія зібрала карти, але Справедливість не повернулася до колоди від самого того, що для неї залишилося місце.

***

Олена Михайлівна підключилася до заняття з черевиками на задньому плані. Камеру поставила на книжкову шафу, а під нею, на підлозі, стояла пара старих чоловічих черевиків, із яких вона витягла шнурки й розклала їх рівненько, паралельно. Соломія вже знала цю дивну звичку учениці: чоловік помер кілька років тому, а його взуття досі стояло біля дверей, бо жінка ніяк не могла вирішити, куди його подіти. Перед камерою цього не видно, проте сьогодні вона просто забула перевірити фон.

Соломія вела заняття про молодші аркани Марсельського Таро. Олена Михайлівна надіслала заздалегідь фотографію Двійки мечів і попросила пояснити, чому там немає жінки з пов’язкою на очах, яку показує інтернет. Інша студентка колись придбала колоду із сучасними фантазійними зображеннями й тепер дивувалася, що її карти не схожі ані на старі французькі, ані на малюнки Памели Колман Сміт.

Соломія відкрила потрібні репродукції. Їй подобалися ці заняття: саме тут можна було говорити про друкарів, майстерні, ремісничі помилки, історію символів, не вдаючи, що вона тримає в руках медичну карту чужої долі. Вона пояснила, що в ранніх і традиційних колодах молодші аркани часто позначалися повторенням знаків масті; сцени з людськими фігурами, до яких звикли сучасні читачі, — особливість інших традицій, а не універсальна мова всіх Таро. Звідси й розбіжності в тлумаченні. Якщо людина впізнала на карті конкретну історію, це ще не означає, що та історія призначена саме їй.

Олена Михайлівна хотіла знати, чи означають два мечі суперечку між родичами. Вона недавно посварилася з племінником через спадок і тепер шукала спосіб поговорити, не починаючи все спочатку. Соломія перевела розмову до запитань, які можна поставити живій людині, а не картонному прямокутникові. Учениця розчарувалася. За це вона й платила — за можливість побачити щось у карті, чого без карти не бачила.

Соломія відчула знайому спокусу сказати красиво. У неї добре виходили речення, після яких співрозмовники ставали тихішими й уважнішими. Колись Марта попросила записати десяток таких фраз для рекламної кампанії, й Соломія майже образилася: це були думки, а не слогани. Потім переглянула новий сайт і побачила, як виграшно вони стоять над кнопкою оплати.

Зараз вона не стала вигадувати прозріння. Запитала про племінника, про те, чи знає він, чого тітка боїться втратити разом із майном. Олена Михайлівна почала розповідати; за десять хвилин стало ясно, що справа не у спадщині, а в старому чоловіковому годиннику, який племінник відніс на оцінку, не спитавши дозволу. Годинник погано ходив, золото в ньому було неякісне, і ніхто не збирався за нього воювати. Просто чоловік усе життя заводив його о пів на восьму, перш ніж будити дружину.

Після заняття Соломія ще деякий час сиділа перед вимкненою камерою. Зі світлини черевиків на підлозі й з годинника, який щовечора заводили, виросла чужа квартира, до якої її не запрошували й яку тепер важко було викинути з думок.

У сусідній кімнаті Мирослава насвистувала щось собі під ніс. Її макет урятувався: вона зняла перекриття й зробила новий марш, із меншою кількістю сходинок. У двері кухні тепер проходила майже ціла будівля.

Соломія згадала, як Марта п’ять років тому запропонувала зробити уроки коротшими. Люди, сказала та, охочіше додивляться відео, якщо не затримуватися на чужих годинниках і черевиках. Рішення було розумним; Соломія навіть погодилася спробувати. Але кожного разу, коли відкривала власні записи й вирізала з них «відступи», з’являлося дивне відчуття: неначе людина в кадрі залишається без кімнати, без минулого й без причин, чому їй узагалі знадобилися карти.

Тепер вона знову сиділа з чужим повідомленням на екрані й хотіла скоротити його до одного простого пояснення.

Ніна опублікувала назви карт у чаті, який могла прочитати будь-яка стороння людина. Пізніше з’явилося відео, побудоване так, щоб саме ці карти здавалися попередженням. Між двома подіями було трохи більше пів години; для короткого монтажу цього вистачало.

Так могло бути. Але цей ланцюжок ще не пояснював, хто витягнув карту з Соломіїної колоди, як вона опинилася в Мартиній студії й хто вирішив, що страх незнайомої жінки — допустима ціна хорошої постановки.

Вона відкрила переписку з Нестором.

Там було повідомлення, надіслане ще вчора ввечері: «Бачила? Працює».

Соломія перечитала його, й пальці стали холодними. Це слово можна було застосувати до реклами, освітлення, монтажу, продажів. До людини, яка щойно повернулася з лікарні, воно не пасувало.

Вона набрала відповідь. Стерла. Знову набрала. Запитала, чи він узагалі знає, що в Астреї викликали швидку. Повідомлення пішло, дві позначки доставки з’явилися майже миттєво. Нестор був у мережі, але не відповідав.

Соломія тоді знайшла номер Данила.

Його ім’я стояло у списку контактів без прізвища, хоча вона добре знала прізвище. Просто так було легше думати про нього як про сина Лариси, який намагається отримати відповіді, а не як про людину, з якою вона погодила небезпечну дурницю.

Вона написала, що треба зустрітися. Сьогодні. І що після того, як сталося з Ніною, більше не погодиться ні на одну їхню «перевірку».

За кілька хвилин він відповів: «Ми не планували це з жінкою. Я розберуся».

Соломія не знала, чи вірити. І раптом зрозуміла, що сама вже давно не запитувала його, що саме він називає словом *ми*.

***

Увечері Мирослава пішла в майстерню по новий картон. Обіцяла повернутися до початку комендантської години, хоча Соломія й не просила про обіцянку. Дочка давно знала: матері досить побачити, як вона зав’язує шарф, щоб подумки скласти список можливих небезпек на маршруті.

Соломія прибрала зі столу залишки заняття. Клею в кімнаті стало менше, а от дрібні картонні прямокутники лежали скрізь — на підвіконні, під ногами, біля батареї. Вона викинула обрізки в пакет, намацала під столом одну маленьку стінку і зберегла її. Мирослава потім могла шукати.

У телефоні світився пропущений виклик від невідомого номера. А в особистому чаті чекало нове повідомлення: Ніна Кириченко дякувала за допомогу з дописом. Їй стало спокійніше після розмови з донькою. Ще вона хотіла уточнити одну річ. Учора, перед тим як злякатися відео, вона показала свій розклад у чаті тому, що давно читала там Соломіїні пояснення. Вірила їм більше, ніж рекламі Астреї.

Соломія повільно опустилася на стілець.

Це були звичайні слова вдячності. Ніна не вимагала допомоги й нічого не звинувачувала. Вона просто хотіла сказати, звідки прийшла по відповідь. Але Соломія бачила перед собою, як її маленький чат — місце, де люди звикли питати й сперечатися, — став частиною чужої постановки. Хтось узяв там чужу довіру, наче відкриту річ із полиці.

І це була не Марта.

За вікном на Воскресенці згущувався звичайний жовтневий вечір. У будинку навпроти чоловік притримував двері ліфта дитині з великим футляром для скрипки. Унизу працівниця крамниці скидала коробки під навіс, поки не пішов дощ. Жоден із цих людей не знав про стару марсельську карту, про Ніну чи про те, що Соломія, яка все життя вважала свої уроки безпечним місцем, сьогодні боялася відкрити власний чат.

Данило так і не зателефонував.

Вона відкрила контакт Марти Руденко. Номер зберігся ще з того часу, коли та надсилала їй макети сайту посеред ночі й питала, чи не надто темний колір кнопки запису. П’ять років Соломія не торкалася цього імені. Коли випадково натрапляла на нього в телефоні, перегортала далі з таким роздратуванням, що одного разу видалила номер перукарки рядком нижче.

Тепер цей номер міг бути єдиним швидким способом сказати Марті, що за дивним відео стоять люди, яким не можна довіряти. Соломія не мала доказів, кого саме воно залучало; навіть сама ще не знала всіх їхніх дій. Але могла розповісти про карту, про Нестора, про чужий чат. Могла зупинити принаймні наступне відео, якщо наважиться назвати своє ім’я.

Телефон був у руці, коли прийшла відповідь від Нестора.

Він написав, що панікувати не треба. Ніна вже вдома, а всі говорять про Астрею. За його словами, ролик подивилися більше тридцяти тисяч разів, і це лише початок. Насамкінець він додав, що в четвер вийде друга частина й там усе буде набагато переконливіше.

Соломія читала повідомлення, чуючи, як у ванній крапає кран, який Мирослава обіцяла полагодити, а в сусідній квартирі хтось пересуває стілець по підлозі. Її напружувала не кількість переглядів. Нестор зовсім не пояснював, чому наступне відео повинно когось переконувати й у чому саме. Усі домовленості між ними закінчувалися словами про короткий експеримент, після якого вони покажуть, як створюються чудеса.

Тепер він планував продовження.

На столі, біля креслень Мирослави, лишився тонкий прямокутник із білого картону. Соломія поклала його до мішечка зі старою колодою — замість відсутньої Справедливості, щоб більше не спокушатися перераховувати карти. Знала, що це безглуздо. Донька шукатиме цю деталь для макета, а карта від того не повернеться.

Вона дістала картон назад.

У телефоні натиснула на Мартине ім’я. Виклик ішов довше, ніж Соломія могла витримати. Коли нарешті спрацювала автовідповідачка, вона одразу скинула. Слів, які не прозвучали п’ять років тому, виявилося забагато для голосової пошти.

Тоді Соломія відкрила повідомлення й написала коротко, без привітань і жодної згадки про стару історію:

«У вашій студії могла опинитися моя карта. Я знаю, хто взяв її для зйомок. Учорашній ролик — не ваш. І він не повинен був зачепити клієнтку. Передзвоніть, будь ласка. Це важливо».

Надіслала, доки не передумала.

За кілька хвилин телефон загудів у відповідь, але то Мирослава питала, чи купити ще молока. Соломія написала, що вдома є пів пачки, хоча насправді не перевірила, і відклала телефон екраном донизу.

Вона знала, що Марта може не відповісти. Може вирішити, що це черговий спосіб нагадати про вкрадений бренд. Може передати повідомлення адвокатці, зробити скриншот і згодом використати його проти Соломії.

Тільки тепер у Соломії не було часу зважувати, як це виглядатиме. У четвер Нестор обіцяв другу частину. До четверга лишалося два дні.