Раді Вас бачити!

*Київ, понеділок, 12 жовтня 2026 року*

Коли бригада привезла Ніну Кириченко, Олена Савчук якраз намагалася пояснити сорокашестирічному чоловікові, чому його ще не відпускають додому.

Чоловік тягнувся по куртку. Біль у грудях уже минув, дружина надіслала три повідомлення, а о сьомій він мав забрати дитину з тренування. Олена вислухала його й ще раз показала результати, які вже отримали. Не все потрібне було готове. І навіть якщо зараз він почувався добре, це не відповідало на всіх запитань, через які сюди приїхав. Він дивився на її палець, що ковзав по аркушу, з напруженою ввічливістю людини, яка готова погодитися з будь-яким висновком, крім того, що доведеться чекати.

Зрештою погодився. Попросив зарядити телефон, бо дружина не повірить, що його затримують у лікарні, якщо він не відповідає.

Олена передала йому зарядку, яку носила в кишені халата ще з літа. Віддавати її назавжди не збиралася — нехай запам’ятає, кому винен.

У коридорі чекала медсестра з інформацією про нову пацієнтку. Жінка після відвідин якоїсь езотеричної студії почала швидко дихати, скаржилася на поколювання в пальцях, відчуття стиснення в грудях, страх задихнутися. За словами бригади, поки її везли, стан дещо покращився. Жінка була при свідомості, могла відповідати на запитання. Але дуже боялася, що симптоми повернуться.

— З ворожки, — уточнила медсестра, і в її голосі не було насмішки. Вона просто хотіла позначити місце, до якого хтось іще, можливо, поїде з таким самим випадком.

Олена відклала зарядний кабель до кишені. Місце події майже ніколи не було діагнозом. Вона згадала колишнього колегу, який називав усі виклики з нічних клубів «передозами» незалежно від того, що сталося. Одного разу під цим словом ледве не загубили молодого чоловіка з тяжкою гіпоглікемією. Відтоді Олена недолюблювала рубрики, що звучали надто зручно.

Ніна сиділа на оглядовому ліжку, зім’явши в руці паперову серветку. Пальці вже рухалися вільніше. На шиї під коміром виднівся ланцюжок із маленькою металевою підвіскою. Олена спершу прийняла її за хрестик, потім побачила звичайне сердечко. Пацієнтка торкалася його щоразу, коли до палати заходив хтось незнайомий.

Запитання довелося повторювати, бо Ніна відповідала не на те, що її питали. Вона хотіла розповісти про відео, а Олені спочатку потрібні були скарги, послідовність подій, ліки, супутні захворювання. Чи був біль за грудиною, непритомність, слабкість з одного боку, нові порушення мовлення? Коли саме стало важко дихати? Чи були подібні епізоди раніше? Ніна відповідала старанно, але весь час поверталася до жінки із зав’язаними очима, зображеної на карті.

Олена попросила її показати запис. Та почала шукати телефон у сумці, і знову затремтіли руки. Довелося почекати, доки медсестра допоможе знайти пристрій. Сумка виявилася повною дрібниць: зім’ятих чеків, старих фотографій, трьох упаковок серветок. Ніна вибачилася за безлад, і Олена раптом подумала, що цю жінку, мабуть, дуже довго привчали вибачатися за речі, які нікому не заважають.

На відео чиїсь руки розкладали карти. Текст повільно перераховував симптоми. Ніна зізналася, що спочатку не хотіла дивитися до кінця: вона вже відчувала, що її обдурили, ще до того, як у пальцях закололо. Але наступний кадр показав Двійку мечів, ту саму, яку вона витягла на консультації. Тоді Ніна зрозуміла, що запис призначений саме їй. Далі, за її словами, сталося все написане.

На екрані, однак, Двійку мечів вона не побачила. Перемотала запис назад, уперед і знову назад. У фрагменті лише пропонували пригадати карту із зав’язаними очима. Над столом на мить виникав нечіткий відблиск на склі. Можливо, Ніна переплутала ролики. Можливо, опис у титрах заступив їй у пам’яті справжнє зображення. Олена не збиралася вирішувати це після одного перегляду. Важливіше, що в пацієнтки перед очима насправді була послідовність чужих слів, яких вона чекала від власного тіла.

Поки тривали огляд і обстеження, Олена старалася не подавати свої припущення як готову відповідь. За деякими ознаками гостра тривога з прискореним диханням могла пояснити частину відчуттів, зокрема поколювання й напруження пальців. Але вона не мала підстав оголосити причину встановленою лише через збіг із відео. Для людини, якій щойно було важко вдихнути, фраза «вам усе здалося» могла б прозвучати не просто образливо — вона була б неправдою.

Ніна кілька разів перепитувала, чи помре вона сьогодні. Олена говорила, що зараз за нею спостерігають і перевіряють небезпечні причини симптомів; пообіцяти абсолютну безпеку чи поставити діагноз за одне речення вона не могла. Зрештою Ніна попросила зателефонувати доньці, але не братові. Останнє прохання вимовила так твердо, що Олена навіть не стала питати чому.

Після огляду Олена повернулася до документації. Їй хотілося зрозуміти не символіку ролика — вона не вміла читати Таро й не мала бажання вчитися сьогодні, — а те, чи могло чуже попередження вплинути на пережитий напад. Вона пам’ятала дослідження про ноцебо: негативні очікування іноді змінюють відчуття болю та інші фізіологічні реакції. Але реальний пацієнт не був акуратною ілюстрацією до статті. У Ніни були власні хвороби, ліки, вік, напружене сімейне життя, нічна тривога, година в транспорті й страх, який ніхто не міг виміряти однією цифрою.

Із невеликої палати долинав телевізор. Хтось дивився кулінарне шоу, і ведуча весело пояснювала, що пиріг ніяк не може не вдатися, якщо суворо дотримуватися інструкції. Десь у коридорі плакала дитина. Видавництва медичних підручників, думала Олена, чомусь рідко малюють довкола пацієнтів усю цю акустичну обстановку. А вона іноді впливала на те, скільки часу людина могла витримати в лікарні без нового нападу страху.

***

О сьомій Олені зателефонувала сестра. Вони домовлялися купити матері нове крісло, бо старе почало рипіти так, що сусіди знизу питали про ремонт. Сестра вже замовила одне й хотіла погодити доставку. Мати ж заявила, що ніхто не має права викидати її речі, доки вона жива, й сьогодні образилася на обох.

Олена відповіла, що до дев’ятої точно не зможе про це говорити. У її телефоні за день накопичилося кілька десятків повідомлень, але з усіх потребували негайної реакції тільки два: від матері й від школи племінника, де після нічної атаки змінили розклад. Решта почекає. Сестра обурилася, що крісло саме себе не купить. Олена спробувала пояснити, що воно вже куплене, отже, проблема, мабуть, не в ньому. На тому розмова закінчилася.

Від цієї дрібної сварки вона почувалася непристойно легко. У лікарні доводилося обирати слова; вдома можна було бути різкою, помилятися, не відповідати. Їй страшенно хотілося повернутися до матері й сказати, що рипуче крісло залишать на місці, просто поставлять поруч нове. Потім зрозуміла: за два тижні вони матимуть у кімнаті два крісла, одне рипуче й одне ображене.

Коли Олена повернулася до Ніни, та вже розмовляла з донькою. Екран телефону світився біля її щоки. Голос на іншому кінці був гучний, діловий; донька пропонувала приїхати й забрати матір, але не могла зрозуміти, навіщо та взагалі пішла до ворожки. Ніна сказала щось дуже тихо. Олена розчула лише слово «мама». Донька після цього перестала сваритися.

Частина результатів уже надійшла. Олена зіставила їх з оглядом, кардіограмою та тим, як змінювався стан пацієнтки. На цю мить не було ознак гострого небезпечного процесу, який вимагав би негайного втручання, але в документах залишалися конкретні подальші рекомендації й підстави негайно звернутися по допомогу, якщо певні симптоми виникнуть знову. Вона пояснила все Ніні вголос, попросила повторити найважливіше своїми словами. Та запам’ятала не відразу: постійно перескакувала на відео. Нарешті сказала, що вдома видалить телефонну програму, через яку його побачила.

— А якщо воно знову вискочить? — спитала вона.

Олена подумала, що для пацієнтки це не безглузде запитання. Телефон знав її звички, показував рекламу того, про що вона говорила, іноді навіть вгадував, чого вона боялася купити. Сказати «не відкривайте більше» було б просто. Але ж Ніна вже одного разу спробувала не дивитися до кінця.

Олена порадила тимчасово не шукати нових відео, що обіцяють пояснити симптоми, а у разі їхнього повторення орієнтуватися не на прогнози в телефоні, а на медичні рекомендації. Ніна подякувала. Було видно, що повністю вона не переконана.

Після розмови жінка довго стояла біля вікна коридору. Дивилася, як медична машина пропускає скутер кур’єра, а той незграбно об’їжджає яму біля воріт. Олена на ходу впізнала в його куртці логотип служби доставки, яку замовляла під час чергувань. Уже кілька днів вона збиралася нарешті почати приносити їжу з дому, але щоранку забувала контейнери на сушарці.

Під краєм клавіатури лежав паперовий стосик зі списком справ на завтра. Першою була не Ніна. Першою — домовитися з мамою про крісло.

***

Увечері до Олени зайшла чергова колега, принесла холодний чай і запитала, чи правда, що сьогодні привозили жінку «після прокляття». Хтось уже надіслав відео в загальний чат відділення, разом із жартівливими коментарями. Олена попросила не пов’язувати Нінині обстеження з чутками: поки медична інформація конфіденційна, а в чаті взагалі не місце для історій про чужі симптоми. Колега погодилася й видалила переслане, проте висловила подив, як швидко люди підхоплюють такі речі.

Олена подивилася на запис ще раз — не з робочого чату, а з посилання, яке Ніна дозволила їй зберегти. На відео був маленький знак на краю кадру: стилізована восьмипроменева зірка. Під ним — назва ASTRAEA, написана латиницею. Олена не знала, що значить Астрея, хоча колись у школі любила грецькі міфи. Студія, де жінці зробили розклад, працювала на Подолі. На сайті її власниця пропонувала консультації з різних езотеричних систем і мала бездоганно відретушоване фото. Під світлиною були сотні схвальних відгуків. Один із найновіших писав, що після сеансу з Астреєю людина нарешті змогла заснути без таблеток.

Перед завершенням огляду Олена ще раз уточнила, чи не з’явилися в Ніни нові препарати або добавки, про які та забула сказати на початку. Це запитання було корисніше за спроби витлумачити чужий ролик. Заснути після чергування зазвичай вдавалося лише тоді, коли вона переставала подумки збирати запитання до пацієнтів, яких уже відпустила.

Вона закрила сторінку. І одразу відкрила знову.

Під першим роликом з’явився новий коментар, залишений кілька хвилин тому. Жінка розповідала, що в неї теж заніміли пальці. Вона не була в Астреї, не знала Ніну й навіть не жила в Києві. Відео їй прислала подруга з Тернополя, просто пожартувати. Жінка написала, що ледве дочитала повідомлення до кінця — так стало лячно.

Нижче хтось порадив їй звернутися до лікаря, інший продав посилання на «захисний розклад», а третій написав, що це все очевидна психосоматика. Не з’ясовував жодних обставин, зате поставив наприкінці три смайлики.

Олена не залишила коментаря. Вона бачила надто мало, щоб мати право ставити цій незнайомці хоча б попередній діагноз. Декілька людей, які описують схожі відчуття в мережі, — ще не епідемія і навіть не обов’язково група пацієнтів. Але це вже були люди, які разом обговорювали власні тіла, намагаючись пояснити їх одним чужим текстом.

У цей момент її телефон завібрував удруге. Прийшло повідомлення від сестри: мати погодилася на нове крісло, якщо старе перевезуть до Олениної квартири. Доставку призначили на п’ятницю.

Олена сміялася довше, ніж дозволяв добрий тон у коридорі лікарні. Доведеться шукати місце. У її квартирі й так нікуди було поставити ще одне крісло. Але підвестися й віднести телефон до шафки вона не змогла: на екрані вже висвітилося наступне повідомлення, цього разу з невідомого номера.

Текст був короткий і ввічливий. Невідомий відправник питав, чи може докторка Савчук підтвердити, що сьогодні до них доставили пацієнтку з незвичайними симптомами. Наприкінці стояв підпис: «Для матеріалу про Астрею».

Жодної відповіді Олена не надіслала. Самого факту лікування сторонньої людини вона не збиралася нікому підтверджувати.

Заблокувавши номер, повернулася до своєї шафки. Там лежав ключ від квартири, запасні окуляри й непочатий батончик, який вона носила зранку. Телефон знову засвітився: колеги пересилали те саме відео, щоразу додаючи свій коментар. Олена ніде не залишала номера на сторінці Астреї. Чужа історія все одно діставалася до неї через робочі чати.

Коли вона нарешті вимкнула екран, стало тихіше. Але відчуття, ніби хтось уже розпочав розмову й не збирається чекати її згоди, нікуди не зникло.