Спочатку:
На сторінку книги
Професор Вікк стояв біля розчиненого вікна свого похмурого кабінету. Уперше за кілька десятків років він вирішив відкрити віконниці й розсунути штори. Як не намагався некромант убігти від минулого, воно наздогнало його в особі кумедного рудоволосого дівчатка, що було так схоже на ту, яку він не зміг забути навіть після смерті.
Він пам'ятав, як Оуеллана, яка щойно народила, просила його врятувати Єгора, але гордяк Грондер Вікк лише розвів руками, мовляв, на все воля богів. Життя Оуеллани плинуло по краплині. Маленька новонароджена дівчинка лежала на животі напівельфійки й не плакала – скиглила. Йому, некроманту, який подавав великі надії, потрібен був лише амулет, надітий на Єгора – дві сплетені хрестом безкінечності. Але зняти не зміг, захисна магія відкинула Вікка назад. Він сильно забив спину, вилаявся і, побачивши вікно порталу, що розширюється, ганебно утік, швидко побудувавши портал у своє лігво – лабораторію, яка рятувала його весь останній рік. Знав би він, хто вийшов з того порталу, можливо, залишився б, щоб заволодіти одразу двома частинами артефакту, але богиня долі внесла свої корективи.
У дівчини, що так схожа на юну напівельфійку, виявилася третя частина артефакту. Третя і головна. Але він не зміг навіть доторкнутися до рубіна. Зачепив лише кінчиком мізинця і ледве стримався, щоб не закричати від болю. Благо дівчина цього не помітила. Занадто сильна магія крові, занадто сильний рід дівчини. До того ж, саме до рубіна доклала руку сама Акрідена, давши свою кров. Він ніколи не володів жодною частиною артефакту, а запудрити мізки адептам – простіше простого. Отримати артефакт цілком – стало метою всього його життя. Занадто велику владу він давав, занадто ласим шматком був для всіх магів світу.
Грондер Вікк вдруге втратив можливість. Він не став допомагати Руті Морошкіній, дівчині з гарячим серцем і живим розумом. Не факт, що за порятунок нікчемного адепта вона віддала б Поклик Крові. У житті є вища мета. Рано чи пізно, він її досягне. А дівчисько... Рута лише пішак у Великій грі, яка ось-ось розпочнеться.
– Тішиш своє самолюбство, Грон? – почувся за спиною голос Корри Лайс. – Відігрався на дівчині? Це реально велике досягнення. Гідне схвалення та винагороди.
Некромант мимовіль виринув зі своїх думок.
– Чого ти хочеш, Корро? Добити прийшла? Мене й так зараз нудить.
– Тебе мало нудить, Вікк. Тебе має вивертати навиворіт.
– Ти прийшла, щоб сказати про це?
– Ні, я прийшла, щоб сказати, щоб ти молився. Адже в дівчинки не тільки характер Оуеллани. Дещо вона успадкувала і від батька. І, до речі, хтозна, може, в ній прокинеться магія більш раннього предка – її діда. А в того сам знаєш скільки джерел. І нехай її молитви почують пресвітлі богині. На те їхня воля, Грон. Їхня, а не твоя. Не твоя.
– Ми ще подивимося на що чия воля!.. – процідив крізь стиснуті зуби некромант.
– Не твоя! – виплюнула в обличчя Корра. Вона повернулася і, стукаючи підборами, пішла, грюкнувши дверима.
Старі шрами на серці некроманта ворухнулися й заболіли з новою силою. Один як перст. Одружився для того, щоб заповнити порожнечу. Адже напівельфійка віддала перевагу не перспективному некромантові, а магу-стихійнику. Історія повторилася. А на що він сподівався? Що минуле у вигляді дівчини кинеться йому на шию з розпростертими обіймами? Що закохається в нього такого з першого погляду? Він розплатився з Маруною ненародженою дитиною і ні в чому неповинною жінкою, щоб вижити після сутички з химерами. І хто він після цього? – Боягуз і егоїст. Егоїст і боягуз.
Некромант заплющив очі, згадуючи, як привіз Ройдду, яка нічого не підозрювала, на капище Маруни на Хелкеш. Він повернув дружину обличчям до моря, показуючи однією рукою дельфінів, що граються, а другою, всаджуючи по саму рукоятку гострий ритуальний ніж. Він легко проткнув її серце.
– Грон, – вмираючи прошепотіла Ройдда, – навіщо ти вбив нашого сина? – і згасла в його на руках.
Некромант завив, закликаючи Маруну, присягаючись їй у вічному служінні й новій жертві, але з проханням повернути дитину, воскресити її навіть темною магією, адже вона може все!.. Але темна богиня залишилася байдужою до його благань.
– Ти й так навічно мій! – розсміялася вона в обличчя Грондеру Вікку. – За таку щедру жертву я буду лише більш прихильною до тебе. Ти перейшов межу, некромант! І мені це подобається!... Дуже подобається!..
Тіло Ройдди зникло, розсипалося прахом разом із ненародженим сином Грондера Вікка. Він не зміг пробачити дружину і після смерті: чому вона тягнула, чому не сказала йому раніше, що чекає на первістка? Він би все переграв, він би все зробив по-іншому. Але назад вороття немає. Навіть зі світу мертвих він не зможе визволити того, кого приніс у жертву Маруні. Такий закон.
...І що тепер залишається? А залишається – жити. Завтра, а можливо, і сьогодні, не уникнути розмови з Річардом. Але це пів біди. Біда жити з собою. Справжнім.
Кінець
