Раді Вас бачити!

Щойно я вийшла з натовпу, одразу ж опинилася на галасливій вулиці. Рот мимоволі розкрився від подиву: з усіх усюд йшли, їхали та бігли люди, ельфи, гноми, дворфи, орки, навіть парочку тролів помітила в натовпі. Бруківкою їхали екіпажі, запряжені різномастими кіньми – від чудових скакунів місячної породи, яких я впізнаю з мільйона за золотисто-молочним забарвленням і жовто-гарячою гривою, до старих меринів Суниці, що пленталися, тягнучи вози. Хоча, для них будь-яке надмірне навантаження загрожує втратою здоров'я. Краще б з цим впоралися б воли. Але, скоріш за все, у хазяїв волів не було.

Раптом пролунав не крик, а жахливий рик, від якого вмить заклало вуха. Тільки я встигла прикрити долонями вуха, як заревів велетенський звір. Я ніколи в житті такого не чула. Серце калатало від страху. Куди бігти? Як рятуватися? Мене штовхнули в бік, і я мало не впала на свою ж сумку.

– Якого милого пельку роззявила? Драконів не чула? Геть із дороги! Стала як те опудало посеред городу, обходьте її, принцесу! – гаркнув здоровенний чолов'яга з мішком на плечі.

Я відсахнулася і врізалася у здоровезну жіночку-орчицю з великим наплічником на одному плечі, яка лишень докірливо похитала головою і рушила далі у своїх справах. І саме тоді над нами злетів дракон. Величезний! Зелений з золотавим черевом. Так близько я їх ніколи не бачила! Він потужно змахнув гігантськими крилами й здійняв такий вітер, що моя спідниця задерлася, оголюючи кокетливі панталончики. Хлопчаки на іншому боці вулиці заіржали як коні й, відпльовуючись і відкашлюючись, тикали в мене пальцями. Я теж закашлялася, швидко відкинула спідницю вниз і схопила сумку.

Дивно, вона була розстебнута. Я озирнулася і побачила, як натовпом тікає хлопчисько. Перевірила речі – все на місцях, навіть гаманець з грошима. Стривайте-но, зошит! Проклятий хлопчак поцупив бабусині рецепти! Я вхопила вірну качалку, застебнула сумку, закинула її на плече й помчала за злодюжкою, розштовхуючи перехожих. Видовище було те ще! А мені начхати! Це якесь нахабство – друге пограбування за ранок! Таке враження, що Акрідена відвернулася від мене. Дзуськи! Поверну свою удачу власноруч!

Тож уявіть собі: містом мчить злюча як вовкулака руда дівчина, розмахуючи качалкою і у той же час притримує сумку на плечі. Обличчя запорошене, коса розпатлана, край спідниці зліва підіткнутий під пасок, щоб зручніше бігти було. Кофтинка на грудях розстебнулася на кілька ґудзиків, але мені ніколи було зупинятися і приводити себе до ладу. Ганьбитися, так на повну! Гірше вже не буде. Треба впіймати втікача-злодюжку. Хлопчисько не одразу зрозумів, що за ним гонитва. Він прошмигнув у якийсь провулок, де на нього чекав невисокий худорлявий чолов’яга із бородою. Я, наче лось, кинулася до них.

Чолов’яга з хлопчиськом не встигли отямитися, як я обом щосили врізала качалкою по лобах. Хлопчисько впав, а мужик сповз по стіночці будинку з тихим скриком: «Мамусю…» Іч, мамусю він згадав. А не запізно? Я вихопила з-під пахви пацана бабусин зошит, здула з нього пил і засунула його на самісіньке дно сумки. Туди ж сховала і вірну качалку. Придивилася – на лобах вже вилізли добрячі гулі, такі, як сливи восени. Нічого, буде їм наперед наука, як у доброчесних панянок красти найцінніше!

– Сюди, сюди, пане поліцейський! Я на власні очі бачив, як відьма гналася за хлопчиком! А в руках у неї був магічний жезл! – почувся старечий голос з-за рогу. Я квапливо поправила спідницю і тільки встигла застебнути кофтинку, як у провулку з'явилися жебрак і хирлявий поліцейський. – Ось вона! Що я вам казав, га? – радісно потирав рученята жебрак. – Відьма! Як є відьма! Де поділа жезл?!

– Ти сам відьмак недороблений! – не залишилася в боргу я. Скільки можна дозволяти всім, кому заманеться, ображати себе? – У мене дещо вкрали, ось я гналася за злодієм, – пояснила я поліцейському, який пильно придивлявся до мого обличчя.

– Розберемося, – нарешті подав голос поліцейський. – Ваші документи!

Я полізла за пазуху. А правоохоронець, мабуть, не так це зрозумів.

– Негайно припиніть мене спокушати! Я на службі! – й заїкаючись додав: – Н-н-не мо-мо-можна! На-на-на с-с-слу-у-ужбі, табу-у-у! – він завив як собака.

Я здивовано кліпала очима – чи не перевертень він раптово, але поліцейський вже глибоко дихав, наче не я, а він біг вулицю за крадієм. Я знизала плечима і витягла з-за пазухи паспорт, дбайливо замотаний у полотнину мамою.

– Та нащо воно мені впало? – пробурчала я. – Не дуже-то й хотілося. – А на язику так і крутилося: «А що, після служби – годиться? Можна?»

Поліцейський прокашлявся, узяв паспорт і розгорнув його.

– Рута Морошкіна?

– Вона сама, – ганчіркою відтираючи обличчя від пилу, сказала я.

– Із Курчавого?

– Так.

– Мета вашого перебування у Ситові?

– Тю!

– Без «тю». Відповідайте, коли питають.

– Тю! До рідної тітки приїхала. Вона таверну тримає. «Клич вепра», чули?

– Отакої! – повертаючи мені паспорт, сказав поліцейський. – У нас цю таверну всі ситівчани знають. Знатна місцинка. Колоритна. І годують смачно. То пані Пелагея ваша родичка?

– Так. Хазяйка таверни – рідна сестра мого батька, – похизувалася я. – І я приїхала працювати у тітки та жити. Може й доленька моя безталанна якось вирішиться.

Поліцейський досить дивно подивився на мене і зробив декілька кроків у бік крадіїв. Цим часом жалюгідний чолов’яга почав оговтуватися і стогнати. А жебрак, що привів поліцейського, втратив інтерес до нашої розмови – відьми не було, магічного жезла і поготів, а чого розвішувати вуха? Кому цікава звичайна дівчина, яка приїхала до столиці щастя шукати? І він позадкував вздовж будинка, поки не зник за рогом. Поліцейський глянув на злодія, який розтулив очі й витирав рукавом сльози. Мені ані хвилини не було його шкода.

– Так-так-так, Чучу́з власною персоною! Чи давно дихаєш вільним повітрям? Знову до буцегарні закортіло?

– Та шо ви таке кажете? Побійтеся гніву Аргіни! – запричитав злодюжка.

– А це хто? Зміну ростиш? – кивнувши оком на хлопчиська, запитав страж порядку.

Той, кого поліцейський назвав Чучузом, подивився на мене так, наче пів дня сватався і отримав гарбуза. А я, заплівши косу, смикнула поліцейського за рукав:

– Пане поліцейський, а як мені до тітчиної таверни дістатися?

– Вийдіть на головну вулицю і сядьте у підводу. Вона вас і довезе куди треба.

– А де головна вулиця?

– Прямо, дійдете до аптеки, що на розі Драконячого перехрестя, і звернете ліворуч. Це і буде найголовніша вулиця Ситова.

– Дякую! – я перекинула сумку на інше плече і бадьоро покрокувала геть.

– Гей, почекайте! Треба скласти протокол! – скрикнув поліцейський.

Я озирнулася і сказала:

– Усе що мені треба було, я забрала. Нехай живуть!

Я вважала, що злодії й так своє отримали. Ех, і гарна ж у мене була практика у корчмі! Качалочко, ріднесенька, почекай трошки, невдовзі я тебе на законне місце повішу – на пояс. І буду тихо і спокійно – дуже на це сподіваюся! – тихо і спокійно працювати в тітки Палажки.

Дійшовши до аптеки, я звернула ліворуч і вийшла на широку вулицю, найголовнішу за словами поліцейського. «Палацова», – прочитала я на будинку.

На узбіччі стояла підвода, на козлах дрімав кучер у синьому картузі. Я, сопучи, піднялася у підводу, з задоволенням розтираючи плече після важкої сумки. Я кинула її на сидіння поруч з собою. Кучер здригнувся, бо візок відчутно хитнуло. Він озирнувся і вираз його обличчя став таким, немов він надкусив кислицю.

– Куди? – хриплуватим голосом запитав він.

– У «Клич вепра».

– Два срібняки, – байдуже сказав він.

– Чому так дорого? – обурилася я.

– Тому що, далеко. Навпростець не поїду, сьогодні базарний день.

Я зітхнула і кивнула – дві, так дві.

– Н-н-но! – кучер хльоснув коня батогом. Кінь заіржав і ми рушили.

Очі розгорілися, коли я розглядала головну вулицю Ситова. Широка, красива, чистенька, мов хата на свято. Охайні будинки, великі вітрини крамниць, багато вбрані містяни. Ой, леле, кого ж тут тільки не було! І всі такі поважні!

– А ми повз королівський палац їхати будемо? – продовжуючи милуватися містом, запитала я. Якщо найголовніша вулиця називається Палацова, то вона має вести до самісінького королівського палацу.

– Будемо, – підтвердив мої здогадки кучер.

Я аж сяяла від щастя. Скільки бачила картинок у книжках із зображенням палацу, а тепер побачу його на власні очі! Проїхавши з пів версти, кучер різко смикнув поводи й кінь став мов вкопаний. Мабуть, хтось хотів швиденько перебігти дорогу. І все б нічого, але я не втрималася і мало не вилетіла з візка. Від різкого гальмування мене жбурнуло прямісінько на кучера. Картуз сповз йому на очі та повністю закривши світогляд.

З боку могло здатися, що я і цього бідолаху, як нещасного поліцейського, намагаюся спокусити. Та не просто спокусити, а прилюдно перейшла до рішучих дій, бо обійняла його наче жениха після весілля. З переляку, який звалився в прямому сенсі йому на голову, кучер стьобнув коня. Той став дибки, й ми понеслися вдалечінь Палацовою вулицею Ситова.

Я теж з переляку заклякла верхи на кучері. При цьому я примудрилася ногою зачепити сумку, і тепер вона бовталася на стегні, погойдуючись і б’ючи кучера в бік. Кучер від щастя в моїй особі, що зненацька звалилося і застелило очі, кричав як скажений і лаявся останніми словами, до того ж виключно гномською. Я теж була на висоті – у всіх сенсах – і верещала йому просто у вухо, насуваючи картуз на його обличчя все нижче і нижче. Спідниця майоріла як строкатий стяг. Не візок, а бойова колісниця! Перехожі шоковано спостерігали за нами, й нікому на думку не спадало, що конячка понесла. Я від переляку вголос почала прощатися з рідними:

– Мамусю, татусю, прощавайте! Не згадуйте лихом вашу недолугу доньку! Скажіть Єрошці, що я його любила більше за всіх! І в кімнаті моїй він може жити! А Лавра дурноголового з Тайкою нехай Маруна забере! А якщо я якимось дивом виживу...

Я не встигла закінчити голосіння. Кінь різко зупинився, знову став дибки, ми, обійнявшись з кучером, полетіли назад. І впали. Мені здалося, на щось м'яке. Збіглися охочі повитріщатися. Я боялася розплющити очі та й знепритомніла. Прийшла до тями від того, що кучер брикався, намагаючись позбутися моєї цупкої, як реп’ях хватки. Я через силу розчепила руки.

– От, відьма руда!.. – вилаявся кучер. – Вхопилася як болячка і не відпускає!

Я глянула на себе: спідниця задерта майже до грудей – що ж це за день сьогодні такий? – сумка висить на щиколотці. Слава Акрідені, цілісенька! Два ґудзики з кофтинки полетіли в Марсулу*. Я огляділася на всі боки, сяк-так приводячи себе до ладу. Сиділа я на бруківці посеред дороги на чиємусь дбайливо підстеленому плащі.

Магія! Стовідсоткова магія! Ми б шиї собі зламали, якби впали на бруківку. Я закрутила головою – де наш рятівник? І побачила, що біля візка стоїть високий хлопець, десь мого віку. Заможний. Довге пшеничного кольору волосся схоплене на потилиці чорною шовковою стрічкою з двома великими перлинами на кінцях. Одягнений охайно у шовкову сорочку з широкими рукавами та чорні штани. Він енергійно жестикулював, щось доводячи кучеру. Той мотав головою, не погоджуючись з хлопцем. Я зняла зі щиколотки сумку, стала на карачки і спробувала підвестися. Спроба з тріском провалилася. Біль пронизав ногу від ступні до стегна. Я скрикнула і завалилася на бік. Хлопець в одну мить опинився поруч.

– Де болить?

– Нога, – крізь зуби пробурмотіла я, намагаючись стримати сльози.

Він легенько штовхнув мене так, що знову опинилася сідницею на плащі, безцеремонно задер спідницю і швидко пройшовся довгими пальцями вздовж ноги, що нила і пульсувала нестерпним болем. Моїх щік, що спалахнули від сорому, він не помітив. Або удав, що не помітив.

– Де найбільше болить?

Я, схлипнувши, показала пальцем на щиколотку. Він обмацав її і, усміхаючись і зазирнувши в очі, спитав:

– Як тебе звати?

– Ру-у-у-у-у-ута! – завила я від болю і сльози все ж таки покотилися по щоках, розміром з його перлини на стрічці. Цей гад смикнув мою ногу так, що все моє недовге життя промайнуло перед очима.

– Все-все-все, заспокойся. Уже все позаду. Нога болить?

Я на мить припинила плакати й поворухнула ногою. Ні, нога не боліла. Я витріщилася на хлопця.

– Мене звати А́льгін. Давай руку, Руто, допоможу встати.

Я подала руку, і він легко мене підняв. Потім, підхопив сумку, звалив собі на плече і простягнув носовичок, яким я одразу ж витерла обличчя. Я підняла з дороги його плащ і струснула. Кучер, який ще нікуди не поїхав, чхнув від куряви, яку я мимоволі здійняла.

– Можна я поки що накину його на себе? – запитала я в Альгіна, натягуючи блузку, намагаючись прикрити раптовий виріз. Хлопець кивнув.

– А платити хто буде? – уїдливо поцікавився кучер.

– За те, що ви мене ледь до Маруни не відправили? – до мене повернулися сили сперечатися.

– Я буду скаржитися в префектуру та мерію! – пригрозив кучер.

– Та хоч королю! – зухвало відповіла я.

– Ходім, – потягнув мене за плащ Альгін.

– Ну, руда бестія, начувайся! Зустрінешся на моєму шляху – буде тобі на переливки!

Мені вистачило розуму промовчати. На сьогодні потік сарказму вичерпано. Мабуть. Бо день явно не задався. Варто було вийти за поріг рідної домівки, як потрапила вже в три халепи!

– Мені треба в «Клич вепра», – сказала я своєму рятівникові.

– Встигнеш стрес зняти, – весело підморгнув він.

А хлопчина симпатичний, веселий. Он як сірі очі горять! Ех, певно, за таким уся вулиця бігає.

– Дякую тобі, – боячись уславитися невігласом, я подякувала хлопцеві.

– Прошу. Я коли побачив цю картину, – він приховав усмішку, – то одразу не зрозумів, що кінь поніс. Думав, цирк приїхав.

Я промовчала, а потім сама не витримала і розсміялася, уявивши цю картину.

– Яскраве, напевно, було видовище, – я віддихалася від сміху.

– Не те слово!

За теревенями я не помітила, коли ми звернули на бульвар Магії.

– Прийшли, – видихнув Альгін.

Я перевела дух й обімліла – переді мною стояла відчинена брама, до неї з усіх боків стікалися юнаки та дівчата. Хтось пішим ходом, когось привозили підводи та карети. Усі з дорожніми сумками, наплічниками, саквояжами й дуже серйозним виглядом. За брамою відкривався вид на височенну величезну будівлю з рожевого мармуру з сімома вежами. Я оніміла від краси. На вершині кожної вежі висів прапор. Що було на них зображено – знизу не видно. Усе навколо будівлі потопало в зелені. На підході був цвятопляс*, час цвітіння моїх улюблених ромашок. Я придивилася й ахнула – саме ними засаджені клумби. Вже височенькі, тягнуться до сонця гнучкими стеблами. Коли розквітнуть – весь двір потоне в біло-жовтому морі. Я уявила собі це видовище і мимоволі посміхнулася.

Ми йшли двором. У центрі просто неба височіла золота Спіраль, що широченною основою стояла на землі та маківкою зникала у далеко у небі. Усередині неї просто в повітрі розгойдувався гігантський Маятник. Цікаво, на чому він кріпиться? Придивившись, я зрозуміла, що Спіраль ще й обертається. Альгін з посмішкою спостерігав за тим, яке враження на мене справила і Спіраль з Маятником, і будівля.

– Що це? – тільки й змогла запитати я, тицьнувши пальцем у бік Спіралі.

– Академія Нескінченної Спіралі Часу.

Я перевела приголомшений погляд зі скульптури на Альгіна.

– Ка-ка... ка-какадемія? Яка академія? – від несподіванки я почала заїкатися.

– Ти ж вступати приїхала? – знизав плечима хлопець. – Сам бачив, як мчала, побоюючись запізнитися. – І він реготнув, мабуть, згадавши мою поїздку.

А я стояла вирячившись на нього, а руки чухалися, бо дуже хотілося схопити качалку й тріснути його по самовдоволеній пиці. Яка ще академія? Я б після школи могла піти вчитися, але обрала батькову корчму. І жодного разу не пошкодувала. Хоч мати й забирала майже всі гроші. Я що, схожа на ненормальну, яка угробить стільки часу на те, щоб сидіти над підручниками, замість того щоб працювати й заробляти гроші? Ой, по-моєму, останнє я сказала вголос. Настав час дивуватися Альгіну.

– Що-о-о?!

– Я ж сказала тобі, що мені потрібно в «Клич вепра»! Це таверна моєї тітки Пелагеї! І мені потрібно потрапити туди! І ще батькам відправити магоптаха, що я доїхала і зі мною все гаразд.

– Стоп, твоя тітка хазяйка таверни?

– Так! Ти ж мені навіть слова не дав сказати!

– Я подумав, що ти стрес хочеш зняти... – хлопець кинув на мене винуватий погляд. – Пробач.

– Вибачення прийняті. Віддай сумку, я піду.

Він зняв із плеча дорожню сумку, яка встигла вкритися щільним шаром пилу. Але за секунду знову закинув її на плече.

– Руто, почекай. Ти нічого не втрачаєш. Скажи, у тебе документи з собою?

– Паспорт.

– А школу ти ж закінчила?

– Звісно, не дурніша за інших.

– Атестат є?

– Напевно, не знаю. Треба в сумці подивитися. Начебто документи брала.

Альгін зняв сумку і простягнув її мені.

– Дивись.

Я порилася в речах і на самісінькому дні, під бабусиним зошитом намацала сукняний згорток. Витягнувши його на світ божий, я побачила, що це і є атестат. Мабуть, у розпачі не помітила, як його засунула. А може, він разом із зошитом лежав? То добре, що не загубився. А міг би! Хай там як, але документ про закінчення курчавської школи номер один у мене на руках.

– Чудово! – усміхнувся хлопець. – Гайда в приймальну комісію.

Він знову підхопив сумку і потягнув мене за руку в бік однієї з веж.

– Альг! – почувся за спиною дзвінкий дівочий голосок. – Альгін, ти куди поспішаєш?

Ми одночасно озирнулися. До нас, перебираючи цибатими ногами в тісних бриджах і коротенькому топі, що підкреслював невеликі міцні груди, йшла смаглява шатенка. Вузьке личко, широко розставлені майже чорні очі, пухнасті вії і яскраві губи. На ногах легкі босоніжки. Явно ельфійські. Дівчина порівнялася з нами, кинула на мене зацікавлений погляд й усміхнулася.

– Привіт! – вона дзвінко чмокнула Альгіна в щоку. – Представиш?

– Звичайно, – ледь торкаючись губами її щоки, відповів хлопець. – Руто, познайомся, це Ю́тара. Або просто Ю.

– Дуже приємно, – посміхнулася дівчина.

А я відсахнулася – у неї були майже вампірські ікла! Ютару це розвеселило і вона, закинувши голову, давши нам помилуватися її довгою красивою шиєю, сміялася.

– Вона віра́на: наполовину дроу, а наполовину перевертень. У бойовій трансформації вона перетворюється на звіра.

– І краще тобі не бачити мою трансформацію, – блиснула очима дівчина, переставши сміятися.

– Ю, нам зараз не до балачок, ми поспішаємо. Руті треба встигнути подати документи. Сьогодні останній день і розподіл.

– Авжеж, – пирхнула Ю і проводила нас тривожним поглядом.

– По-моєму, я їй не сподобалася, – усміхнулася я.

– Їй ніхто, крім неї, не подобається, не звертай уваги, – відмахнувся Альгін.

Ми зайшли в просторе приміщення, де, як мурахи у величезному мурашнику, шмигали абітурієнти. В очах зарябило від різноманітних рас, у вухах гуділо від різноманітних мов і діалектів. Альг міцно схопив мене за руку і повів за собою. Ми підійнялися на третій поверх. Я витерла рукавом піт, який лився градом, залишаючи некрасиві червоні плями на моєму веснянкуватому обличчі. Альг зупинився біля дверей із табличкою «Приймальна комісія».

– Йди, – підштовхнув він мене. – Я тут почекаю.

Я увійшла до просторого приміщення. Уздовж стін стояли столи, за ними сиділи, стояли та нависали майбутні адепти академії. І що тепер робити? Я зазирнула через голови – що пишуть? – усі заповнювали якісь бланки. Набравшись сміливості, я підійшла до величезної тролиці, яка з нудьгуючим виглядом сиділа на підлозі та щось записувала у бланку.

– Скажи, а де беруть ці бланки?

Тролиця підняла на мене великі сумні очі й кивнула в бік одного зі столів, там височів блакитний стос. Я підійшла і взяла папірець. Заповнила його швидко – звичайнісінька анкета. Чого так хвилюватися? Все одно у мені немає жодних магічних здібностей. Вони проявляються рано. Альгіна тільки шкода: врятував, сумку тягнув і плащ благородно позичив. Нехай переконається, що я бездарна магиня і я зі спокійною совістю вирушу до тітки Пелагеї.

– А тепер куди його? – я знову потурбувала ту ж саму тролицю.

– Туди, – пробасила дівчина, киваючи на скриньку з прорізом, що стояла в протилежному боці кімнати. Я бадьоро покрокувала до скриньки, опустила бланк. У цей час до кімнати увійшла красива жінка в синій мантії й оголосила:

– Через п'ять хвилин документи більше не приймаємо. Хто не заповнив бланки, покваптеся.

– А якщо заповнили, що далі? – запитала я в неї, перекрикуючи абітурієнтів.

– Йдіть на площу на задньому дворі. Це за цією будівлею. Вихід зліва.

Я кивнула, і пішла було до виходу, але мене гукнула ця красуня:

– Ви атестат здали?

– Ой, забула, – я віддала сувій, який досі м'яла в руках. – Ось!

Красуня забрала атестат. Я вийшла у коридор. Альг сидів на підвіконні та дрімав.

– Готова? – позіхаючи спитав він.

Я кивнула.

– Ходім.

І ми знову пірнули в академічний мурашник. На задньому дворі стояла якась подоба театральних містків. На сцені – майже така сама Спіраль з Маятником як на головному дворі. Тільки ця Спіраль менша, прозора і переливалася всередині всіма кольорами веселки, немов водоспад у сонячний день. Ми підійнялися на трибуни. Альгін знайшов вільні місця, і ми сіли.

– А що тепер? Навіщо ця Спіраль? – поцікавилася я.

– Тепер вас будуть розподіляти.

– Тобто? - не зрозуміла я. – Дівчата направо, хлопці наліво? Чи навпаки?

– Ні, кожен із вас увійде у Спіраль. А Маятник визначить, до якої магії ви найбільш схильні.

– Якась дурня… Що я тут роблю?

Мабуть, у мене був дуже нещасний вигляд, бо Альг одразу заспокоїв:

– Не бійся, це не боляче. Ти тут, бо так треба.

– Кому?

– Тобі. У першу чергу – тобі. Ось уяви…

Уявити я нічого не змогла, ба більше, я взагалі нічого не почула – на сцені біля Спіралі з'явилися люди в різнокольорових мантіях, і все потонуло в бурхливих оплесках.

– Це викладачі, саме вони цьорік набирають студентів, – шепнув у самісіньке вухо Альгін.

Слідом за ними з'явився високий сухорлявий брюнет у золотій мантії, вік якого важко було визначити здаля.

– Ректор, – кивнув у його бік Альг.

Ректор підняв руку і запанувала тиша.

– Я радий вітати вас на великому розподілі Маятника! Кожен із вас, безсумнівно, має магічні здібності. Тому що тут, – він обвів поглядом притихлих абітурієнтів, – випадкових людей немає. Якщо в когось здібності дуже слабкі, то ми будемо раді бачити вас наступного року. Тож не варто хвилюватися. І нехай Маятник Нескінченної Спіралі Часу хитнеться у ваш бік і розкриє потенціал! Підходьте по одному, будь ласка.

Абітурієнти вишикувалися в чергу. Я теж рушила на сцену, дорогою завернулася у плащ.

– Удачі! – щиро побажав мені Альгін.

– Дякую!

Я приєдналася до хвоста черги. За мною стали кілька орків та ельфійка. За ними я побачила тролицю, яка сумно поглядала на всіх з висоти свого чималого зросту – мене так точно на півтори голови вище. Мені вона подобалася. Особливо чарівні невеличкі ікла, що стирчали з нижньої щелепи, на яких виблискували різнокольорові дешевенькі кільця. Мені це здавалося досить милим. Тролиця, мабуть, відчула мій погляд, озирнулася і раптово підморгнула. Я підморгнула у відповідь. Ми усміхнулися одна одній, ховаючи в усмішках хвилювання.

Абітурієнти підходили до Спіралі та ставали в центрі. Потім Маятник, розгойдуючись, торкався, як здавалося здаля, їхньої голови. І в цей самий момент Спіраль забарвлювалася в той чи інший колір. У когось яскравіше, у когось – більш блідо, але якимось дивним чином забарвлювалася. Ось вона яка, справжня магія!

Коли дійшла черга до мене, коліна зрадницьки затремтіли. Але я опанувала себе: нехай Альгін впевниться, що він даремно зі мною стільки морочився. Я сміливо зробила крок у центр кола Спіралі й заплющила очі. Затамувавши подих, відчула, ніби Маятник зливається з ритмом серця. І десь всередині щось ворухнулося. Щось нестримне, наче досі спало безпробудним сном. А тепер прокинулося і рвалося на волю. Я ледь не задихнулася від дивного почуття. Що це таке? Невже? Невже… Невже?! Серце разом з цим відчуттям наче об’єдналися і поринули у височінь, туди, де починалася Спіраль, відгукуючись на коливання Маятника...

Я так і не зрозуміла, що сталося, але розплющивши очі, заплющила їх знову – тепер від яскравого рудого кольору, який навколо щедро розплескала Спіраль. На мить здалося, що це моє волосся спалахнуло і розфарбувало світ. До мене поспішала невисока пухкенька жінка в помаранчевій мантії. Здавалося, що вона готова кинутися мені на шию і розцілувати.

– Вітаю! – вона висмикнула мене зі Спіралі. – Я вже й втратила надію! Вперше за довгі роки факультет кулінарної магії має адептку!

Я ошелешено дивилася на неї.

– Ку-ку-кулінарної? А хіба є така магія? – Та що зі мною коїться? Що це я розкувалася, мов та зозуля?

– Вельмишановні, мене звуть Ліонелла Грехем, я професорка кулінарної магії!

– Рута Морошкіна, – здавлено прошепотіла я.

І тут знову Спіраль осяялася яскраво-помаранчевим кольором. У центрі стояла та сама симпатична тролиця. Професорка Грехем кинулася до неї й за мить тролиця стояла поруч зі мною.

– Кхи́бра, – відрекомендувалася вона.

– Рута, – я простягнула їй руку.

Кхибра потиснула мою руку й усміхнулася. А до нас уже продирався крізь натовп новачків Альг, з моєю сумкою на плечі.

– От бачиш?! А ти сумнівалася! Спіраль ніколи не помиляється! Ніколи! От тепер саме час завалитися у твій «Клич вепра» і відсвяткувати цю подію.

Я уявила як мене вітають рідні, як мною пишаються батьки і як ненависний Лаврик кусає себе за дупу від того, що накоїв. А потім…

– Тітка Палажка мене вб'є, – ейфорія спурхнула і я зі хмарки мрій гепнулася у сьогодення. – Батько мене їй у помічниці послав, а я...

– Не вб'є, – запевнив мене Альгін. – Вам головне – оселитися в гуртожитку. А там вирішимо що робити далі. За мною!

Ми з Кхиброю переглянулися і пішли за Альгом, який продовжував мужньо нести мою сумку.

^*Цвятопляс – червень

^**Марсула – темний потойбічний світ, куди після смерті потрапляють душі грішників, на зразок пекла.