Раді Вас бачити!

Я зрозуміла, що діяти потрібно хитрістю. Якщо тітка має добру думку про кухаря, значить, він лисичить. Потрібно зблизитися з кухарчуком, якого цей лобуряка вдарив. Якщо вдасться, дізнаємося більше про цього жирного трутня.

– Тітонько Палажко, а обід коли? Нас погодують?

– А як же! Свиням поставите варити й обідайте. Я Васю попрошу, він вас обов’язково погодує.

– Дякую.

У сараї тітка показала нам, що і де лежить, поохала, глянувши на казан, і пішла до таверни. А ми з Кхиброю потягли великий брудний казан до Гіркого струмка, взявши з собою два скребки і великий пук соломи. Струмок називали Гірким, бо він брав витік у Зорекрилих горах, там, де згаслий вулкан. Старі казали, що за сивої давнини стався обвал, і якась гірська порода зробила воду гіркою. Пити її можна було тільки після кип’ятіння. А якщо випити забагато, може й живіт скрутити. А ось для миття посуду або прання – найкраще не знайти. Головне потім не забути – посуд сполоснути у звичайній воді.

Уздовж струмка немає піску, лише крупна галька. Край берегів уздовж всього струмка росла густа і соковита трава і часто зустрічалися низенькі деревця. Але, попри це, ніхто не пас худобу. Гнали до лісових озер. Дивно, але місцевим видніше. Ми вибрали два валуни, всілися і почали шкребти казан, раз у раз видихаючи і кашляючи. Ох і смерділи ж вони! Кхибра хотіла напитися зі струмка, але я її зупинила, розповівши його історію. І тут мені в голову закралася одна пустотлива думка.

– Йтимо назад, наберемо трохи води.

– Нащо?

– Хіба ти не зрозуміла, що цей товстун обманює тітку?

І я виклала все, що дізналася про нього. Кхибра здогадалася, до чого я хилю, і усміхнулася:

– Лобуряка і брехун. Я б йому в штани пекучого перцю насипала.

– Щойно трапиться нагода, треба кухарчука розпитати, Васю. Він точно знає, що цей шеф із себе представляє і як йому вдається пудрити тітці Палажці мізки, – погодилася я.

Ми вискоблили й вичистили казан. Від спеки піт котився градом. Усе-таки, доведеться купувати обнови – нам здавалося, що мерзенний запах зі свинячого казана в’ївся настільки, що засмердів увесь наш одяг. Якщо ми будемо щодня так гарувати, то до хлібника* весь мій убогий гардероб зноситься. Казан, певно, сам сторопів від власного вигляду: бо виявився майже білим і виблискував на сонці.

– Шкода, – сказала Кхибра, – зараз приготуємо вариво, і він закоптиться.

– Та годі, зате відмивати буде легше.

– Угу.

Ми, як і планували, казаном набрали води зі струмка. Коли з’явилися на подвір’ї, то там, ридало дівчисько, яке, вірогідно, працювало в тітки помічницею. Підійшовши ближче, побачили, що так і є – тітка про неї розказувала. Дівчина чистила цибулю. Вона схлипнула і витерла рукавом сльози.

– Де вас носить? Мені в залі треба бути, а цей пройдисвіт змусив чистити цибулю замість вас! Як я тепер у зал піду заплакана?

Вона ще раз схлипнула і відклала ніж.

– Як тебе звати? – запитала Кхибра.

– Злата, – дівчина витерла фартухом очі.

– Облиш, ми самі дочистимо, – я пристроїла казан поряд з кошиком. – Будемо знайомі – я Рута, вона – Кхибра.

Дівчина кивнула і попрямувала до кам’яного колодязя, що стояв недалеко від сараю. Через що одна зі стін будівлі поросла пухнастим мохом. Вона взяла ківш, зачерпнула з відра воду і хотіла однією рукою злити, але я забрала його.

– Чекай, допоможу.

– Допоможи, – знизала плечима Злата.

Я зливала воду, вона вмивалася. Коли Злата, розчервоніла від холодної води.

– Злато, а цей шеф-кухар давно працює?

– Цей виродок третій місяць п’є нашу кров, не гірше за упиря.

Згадавши Зурмса, я подумки здригнулася.

– Слухай, а як так сталося, що тітка ні про що не здогадується? Ви працюєте як навіжені, а він тільки пузо своє чухає!

Дівчина з острахом озирнулася на всі боки, немов боялася, що цей дармоїд може нас почути.

– Швидше за все, він звертався по допомогу до магів, – зашепотіла вона. – Щойно має з’явитися пані Пелагея, цей трутень вдає, що працює мов бджола: ходить поміж казанами й каструлями, сьорбає, смакує й нудотно-медвяним голосом роздає поради. Крім Васьки там ще працює Аглая. Якби не вона, Вася б давно загнувся один. А цей боров тільки й знає, що жере та спить.

Ми з Кхиброю переглянулися. Швидше за все, у пройдисвіта є якийсь артефакт, зачарований та прив’язаний до тітки. Знати б який?

– А чому ніхто з вас не поскаржиться на нього?

– Руто, ти наївна, як теля! Уяви: ти заходиш на кухню і бачиш, як шеф-кухар щось смакує та радить, що треба додати у страву. Потім роздає нікому не потрібні поради. Ти б повірила, що він паразит?

– Ні, – я визнала, що правда на боці Злати.

– Ось і пані Пелагея не вірить. Вона вважає, раз він приїхав із Тинозерова, то дока. Хоча на ділі, він тільки отримує грошенята.

– А де він живе? – Кхибра про щось розмірковувала.

– Здогадайтеся, – хмикнула Злата.

– Отже, тітка здає йому кут?

– І не просто кут, а одну з найкращих кімнат таверни! За півціни!

– Олишаїти! – ледь чутно вилаялася Кхибра.

– І опупиріти, – погодилася я.

– Я піду, не встигну оком кліпнути, а вже – збіговисько. Лім там, мабуть, зашивається, – від червоних плям геть нічого не залишилося, її личко стало доволі милим. – Це той, який вчорашнього відвідувача в кімнату ніс після того, як ти його приголубила качалкою.

Я лишень усміхнулася у відповідь. Злата побігла до таверни, а ми, переливши воду з Гіркого струмка у порожню миску, обполоснули казан колодязною водою, і повісили його на ланцюг. Під піддашшям літньої кухні стояла відкрита грубка. Там же було викладене кам’яне вогнище з двома залізними рогатинами з товстих прутів. Третій прут із гачком щільно лежав у рогульках. Кхибра спритно вдарила кресалом. Іскра, що зіскочила з камінчика, підпалила пучок соломи. Й ми вдвох роздмухали вогонь. Я підкинула ще кілька полін. Завантаживши лушпайки та крупу в казан, ми повернулися до кошика з цибулею. Злата почистила четверту частину. На поріг вийшов товстий трутень. Він ледачо підійшов до нас. Ми мовчки чистили цибулю і змахували сльози.

– Довго чухатися будете?! – незадоволено звискнув він. – Коли ще потрібно було її почистити?

– Ми б давно все закінчили, якби хтось не забруднив свинячий казан, – я змахнула сльози і взяла наступну цибулину. – Ось ми й відмивали його від жиру і смороду.

– Вони на те й свині, щоб жерти помиї. Нащо свиням чистий казан?

– Для того, щоб м’ясо було потім смачним, – шмигнула носом Кхибра.

– Розумаха? – єхидно посміхнувся кухар.

– Куди нам із вами змагатися? – жодної емоції у моєму голосі.

Він хотів було щось відповісти, але передумав, і видав:

– Закінчите з цибулею, приберетесь на кухні. А потім переберете горох. Завтра потрібно зварити гороховий суп.

– Тітка сказала… – почала Кхибра.

– Пані!.. – рявкнув товстун.

Тролиця примружилася і вишкірилася.

– Пані Пелагея сказала, що після того, як ми закінчимо з цибулею, нам належить обід, – я вирішила якомога спокійніше донести йому думку, що ми не збираємося голодувати.

– Ось із чистого казана і поїсте, – ще єхидніше посміхнувся кухар. – Підете скаржитися – пошкодуєте.

– Ми, на відміну від вас, не сексоти, – посміхнулася я навзаєм. – Хай буде вариво, з’їмо і його.

Товстун почервонів, став схожий на стиглий кавун.

– Мовчати!..

І тут Акрідена послала нам свою найчарівнішу усмішку в особі тітки Пелагеї.

– Уже познайомилися? – вона поспіхом наблизилася до нас. – Пане Понтусоле, це моя рідна небога Рута та її подруга Кхибра.

Кухар одразу змінився в обличчі: його щоки підстрибнули мов м’ячики, пухкі губи розпливлися в удаваній усмішці.

– Звичайно, пані Пелагеє. Чудові дівчатка! Так завзято допомогли мені сьогодні!

– Накажи Васі, щоб нагодував їх обідом, бо мені потрібно з’їздити у центр.

– Звичайно, пані Пелагеє, обов’язково.

Я розгнівилася від цих нудотних потоків брехні. Мабуть, обід нам сьогодні не світить. Гаразд, поп’ємо води. Благо, колодязь поруч. Шкода, що морква ще як ниточки. Геть молода, тільки-но проривали її. Але кріп та петрушка з базиліком є, й огіркова трава вже у соку. Не помремо, не дочекається!

– Дівчата, після шостої, ви вільні. Можете повертатися до гуртожитку.

– Дякую, тітонько Палажко, – замість мене подякувала Кхибра.

Тітка обговорювала з кухарем меню на завтра, м’яко сперечалася з товстуном, а ми дочищали цибулю. Понтусоль удавано поступався, підтакував, а нас від його голосу нудило. Аякже, він нас ще й обіду позбавить! Сам нехай жере лушпайки зі свинячого казана! Я схрестила руки перед собою – досить. І ми, забравши кошик з цибулею, прошмигнули на кухню мимо величезної сраки трутня. Там ми самостійно швидко насипали в миски картоплю з підливою, черпнули зі сковорідки шкварки з цибулею і, під веселими поглядами Васі та Аглаї, вибігли до зали таверни. Обрали найнепримітніший стіл – у кутку під сходами – та сіли обідати. Коли останню ложку картоплі з’їли, а ми сито відкинулися на спинки лав, я розповіла Кхибрі про нову зустріч із Красунчиком і про те, що почула від бандитів про Зурмса.

– Треба обов’язково розповісти про все Альгіну, – закінчила я свою розповідь.

– Дивлюся, що в тебе нюх на пригоди, – гигикнула тролиця. – Але упир... А якщо він нападе на когось?

– А я про що? Тому й треба якомога швидше попередити Альга.

– Тільки чим він допоможе?

Я не встигла відповісти – до нас підійшла Злата і поставила глечик квасу і два кухлі й змовницьки підморгнула.

– Є думка купити завтра зранку магоптахів про запас – будемо слати їх хлопцям, якщо щось трапиться, – запропонувала Кхибра.

Я схвалила її пропозицію. Ми зібрали посуд і помили його. Благо, Понтусоля на кухні не виявилося. Як сказав Вася, він пішов відпочити.

– Напрацювався, бідося, – я ледь стримувала сміх. – Так заморився, що на ногах не тримається. Нехай йому насняться маленькі рожевенькі свинятка!

Вася з Аглаєю розсміялися. До шостої залишалася ще година. Ми забрали напівпорожній мішок гороху та удвох потягли у двір. Аглая винесла нам дві миски. Надворі щось було не так. Я озирнулася, начебто все на місцях, але потім зрозуміла у чому річ: під свинячим варивом не було вогню. Цей трутень залив багаття. Я лайнулася гномськими міцними слівцями. Кхибра насупилася і теж ввернула кілька міцних слівець тролиною мовою. Мить ми дивилися одна на одну, а потім зайшлися сміхом: треба ж, який багатий у нас словниковий запас! У корчмі можна наслухатися такого, що щоки палатимуть до ранку. Ми знову розвели вогонь. Вариво забулькало. Хвала Сивальді^*, що вродив добренний горох і ми швидко його перебрали. У підсумку відбракували всього жменьку.

Ми ледве-ледве знайшли вільного кучера. Ніхто не хотів їхати до академії. Але все ж одну підводу на щастя знайшли. Візник сказав, що буде сьогодні мити її, тому підкине нас до Центральної пошти. Спочатку ми не зрозуміли що й до чого, але потім… Потім стало соромно самим – від нас тхнуло брудним казаном. До Центральної пошти, так до пошти. Звідти рукою подати до академії. Дорогою у мене з’явилася цікава думка.

– Кхибро, нам потрібно оселитися в тітки Пелагеї. Нехай здасть нам найдешевшу кімнату.

– Непогана думка! Простежимо за дармоїдом і намагатимемося вивести його на чисту воду. А якщо пощастить, то ми може дещо рознюхаємо.

– Дещо? А що саме?

– Не знаю, але відчуваю, що треба вчинити саме так! – настрій поповз вгору. Життя здалося суцільною пригодою.

Біля гуртожитку стояли Альгін і Гріс, а перед ними, наче молода кобила, гарцювала Ю. Вона вигиналася і так, і сяк, торкалася кінчиків волосся, стягнутого на маківці в кінський хвіст. Гучно сміялася, закидаючи голову. На тендітних зап’ястях дзвеніли тонкі дорогі браслети. Вона першою помітила нас, і її обличчя спотворила гримаса злості. Пересилив себе, Ю примусила себе широко усміхнутися, блиснули ікла, від яких я заклякла. А їй це, мабуть, принесло задоволення.

– Привіт, велелюбні красуні, – спробувала пустити шпильку вірана. – Подейкують, ви сьогодні вночі до ректора клинці підбивали?

– Шкодуєш, що тебе з нами не було? – не залишилася в боргу я.

– Здалися ви мені, задрипанки!

– Ютара, припини, – Гріс на диво залишався спокійним.

– І не подумаю! Що ви цих злидарок так захищаєте? – в її очах загорілися недобрі вогники. – Фу! Чим це від вас так тхне?!

– Парфумами «Пристрасть вурдалака», – огризнулася я.

– Фу! Гидота! Ідіть і не псуйте повітря! Геть звідси! – залепетала вірана.

– Не заводься, – з натиском сказав Альг.

– Отакої! Це їм можна! Вони так завели вночі ректора, що він спалив двері в їдальні! Таке загострення пристрастей, наче вони відро цих смердючих парфумів на нього вилили! – розлютилася Ю, оголюючи ікла.

– А ти заздриш, що ректор обрав не тебе? – розвеселилася Кхибра.

– До речі, «Пристрасть вурдалака» – свіжий запах цього літа. Ти ж модниця? – я вирішила підтримати подругу в дотепності.

– Тобто? Ви хочете сказати, що тхнути мов купа гною – це модно? Що за дурню ви несете?! Від вас помиями тхне!

– Ну, ти, звичайно ж, можеш не вірити, але ректор оцінив. Йому сподобалося, – Кхибра добивала задиркувату вірану. – Не віриш? Піди до нього і спитай.

– Дзуськи! Щоб я потім разом з вами каторгу на третьосортній кухні відбувала? І смерділа так як ви?! Красненько дякую, обійдуся!

Моя рука автоматично потягнулася до качалки. З великим задоволенням я б її огріла за те, що вона обізвала тітчину таверну третьосортною, але руку встиг перехопити Альг. Ю звискнула, відскочила убік і на її обличчі з’явилися риси страшного звіра.

– Руто! Ютаро! Негайно заспокойтеся!

Кхибра тихо лайнулася. Я похмуро дивилася на Альга.

– Відпусти руку.

Він натиснув на зап’ястя, я ойкнула і качалка покотилася б бруківкою, та Альгін підхопив її на льоту. Боги, після сьогоднішнього дня з Понтусолем ще й тут починається цирк. Альг спокійно причепив качалку мені до поясу. Я ледве стримувала себе.

– Гаразд, – я ледь стримувала гнів, – захочете дізнатися про упиря, ви знаєте, де нас шукати.

– У ректора! – розреготалася Кхибра.

І ми, зайшовшись від сміху, увійшли в гуртожиток. Тільки тепер я роздивилася його. Сходи дуже схожі на ті, які в академії: спіраль, що йде вгору. На кожному витку-поверсі розташовувалися кімнати. На відміну від академії тут не було портретів видатних педагогів і магів. Але стіни розмальовані. Та ніякої нарисної магії! Ніяких пентаграм і знаків! Тільки малюнки. Здавалося, що кожен адепт додавав до намальованого щось своє. Схоже, Кхибра теж нарешті роздивилася гуртожиток і стояла з широко розплющеними очима.

– Треба буде все передивитися, – прошепотіла я.

– Ага, – погодилася Кхибра. – Дивовижно!

З нею важко було не погодитися. Тут тобі – Зорекрилі гори, поміж якими синьою звивистою стрічкою струменіла Фелчі́за. І несла свої кришталево-чисті води в Тоснірське море. Її витік був у глибині гори Фелчуаз. Ще був Гай Волхвів, країна дріад і ельфів, що потопала в зелені лісів. Навіть Вересовий Цвіт був намальований у вигляді величезного розлогого Древа... Ми б могли до ранку розглядати картинки, але втома брала своє, так само як і сморід. Це ми Ютару могли скільки завгодно дурити. Мимо нас проходили адепти, затискаючи носи й осудливо поглядаючи на нас. Деякі лаялися. Деякі ображали. Та й ми розумахи – замість того, щоб митися в душі, стояли й ґав ловили. Щойно ми увійшли у кімнату, з’явився розсерджений Муфт.

– Зникли, мені анічичирк, а я, між іншим, хвилююся. Місця собі не знаходжу! Де мої дівчатка?

Ми посміхнулися домовику, а Кхибра витягла з кишені сушений фінік і простягнула йому.

– Ой, – тут же знітився він, – це мені?

– Тобі, – посміхнулася вона. А мені сказала: – Взяла у борг. Думаю, ніхто не образиться.

– Згодна, – кивнула я.

Домовик засунув за щоку фінік і заплющив очі від задоволення. Але тут він принюхався.

– А що це так смердить? Дівчатка?!

– Ми вже йдемо митися, – ховаючись за дверима ванної, сказала я.

Домовик поохав, пообіцяв випрати брудний одяг і зник. Після душу ми з Кхиброю повлягалися, закинувши руки за голову, і тихо згадували день, який промайнув мов мить. У двері постукали. Хто б сумнівався – на порозі стояли Альг і Богріс.

– Впустиш? – запитав Альг.

– Входьте, – я відсунулася, даючи пройти. – Тільки швидко й по суті. У нас завтра переїзд.

– Ми не надовго, – заспокоїв Гріс.

– Куди це ви надумали з’їхати? – домовик, наче нічого й не було, знову з’явився у кімнаті.

– До тітки Пелагеї в таверну. Занадто витратно щодня їздити з одного кінця міста в інший. Нас усе одно на все літо відправили відпрацьовувати вчорашню нічну пригоду, – я солодко позіхнула, прикриваючи рота долонею, даючи зрозуміти, що хлопцям слід поквапитися.

Муфт зібрав брудний одяг і зник так само, як і з’явився.

– А в нас є новина, – я плюхнулася на ліжко і розповіла про підслухану розмову бандитів. Хлопці мовчали.

– У нас є план, – продовжила мою розповідь Кхибра. – Ми з Рутою оселимося в таверні в її тітки. А зранку на Центральній пошті накупимо магоптахів, і в разі чого будемо вам відсилати. Раптом вдасться ще щось цікаве підслухати.

Всі замовкли. Кожен думав про щось своє.

– Категорично проти, – порушив паузу Альг. – Навіщо ризикувати своїм життям? Ви при розумі?

– Більш ніж тобі здається! – моїй впертості позаздрив би віслюк. – Лишень подумай, хто в нас запідозрить шпигунок? Ми звичайні працівниці таверни. Можемо вештатися будь-де, бо працюємо. Нікому немає аж ніякого діла до двох дівок працівниць таверни. До того ж ми не тільки за цим туди перебираємося.

– Судячи з сьогоднішнього, свиня завжди болото знайде? Вже вскочили у якусь халепу? – зітхнув Альг.

– З мене досить. Геть звідси!

Але я не встигла вигнати їх у три шиї – у двері знову постукали.

– Відчинено! – крикнула Кхибра.

До кімнати увійшов Гера.

– Ось ви де! А я вас надворі чекаю. Зустрів Ю, вона сказала, що ви, певно, тут.

Я відчинила двері:

– Я чекаю! Нам завтра вставати до сходу сонця! – я не збиралася відступатися. Ми на них не чекали!

Але Богріс зручно всівся на моєму ліжку та закинув ногу на ногу.

– Зачини двері, Руто. Ми нікуди не підемо. Поки що. Отже, Зурмса, як я й припускав, розбудили, – почав він. – Тож, сьогодні підемо на цвинтар. Потрібно встигнути до заходу сонця.

– Тільки потрібно бути дуже обережними. Якщо хтось зламав печатку пана Гро́ндера, то це – дуже сильний темний маг, – додав Гера.

– Або некромант, – погодився Альг. – Я відправляю магоптаха Вікку. Без нього нам не можна туди йти. Якщо той, хто підняв Зурмса буде десь поблизу, то ми з ним не впораємося. Він одним щиглем відправить нас у Марсулу.

– А я відправлю магоптаха пані Лайс, – Богріс дістав з кишені зеленого птаха і щось зашепотів.

Я позіхнула. Очі просто злипалися. Хлопці на цей раз все зрозуміли, вибачилися і вийшли. Ми ж щойно зачинилися за ними двері, вляглися і одразу заснули.

Але виспатися не дали. Через кілька годин мене розбудив наполегливий стукіт у двері. Кхибра тільки почухала щоку й перевернулася на інший бік. Мені б такий сон! Я спросонку плуталась у подолі довгої нічної сорочки. Цього разу хлопці прийшли не самі. Разом з ними – чоловік і жінка, як я здогадалася – педагоги академії, про яких вони згадували.

Чоловік – невисокий худорлявий брюнет зі срібними пасмами сивини у волоссі. Його обличчя навскоси поцятковане шрамами, наче велетенська лапа звіра намагалася згорнути йому шию, а він ухилився. Чотири борозни пройшлися навіть по повіці, зачепивши ліве око. Замість нього стояв чорний протез. Губи теж понівечені тонкими шрамами, видно, в момент бою він ухилявся і кігті мимохіть розпороли шкіру, тому що лише тонкі шрами нагадували про страшну сутичку. Я миттєво прокинулася і відсахнулася від побаченого.

Чоловік, мабуть, звик до подібної реакції і не звернув на неї уваги. Або удав, що не звернув. Я ковзнула поглядом по чорному одягу викладача. Дивна манера одягатися. Та й таке, у кожного свої примхи.