Раді Вас бачити!

Шлях до порталу я пам’ятала досить погано — усе було ніби в тумані, або, можливо, й справді було в ньому. Ми вибігли довгим коридором — на вході вже нікого не було. Не зупиняючись, промчали всю вулицю. Їхнє сонце вже не сяяло так яскраво, а перехожих майже не було. Лише раз я озирнулася, коли почула жахливий гуркіт.

Це виявилося — тріснув скляний купол. Він просто луснув і розсипався на дрібні уламки. Ми з Адріаном устигли пірнути в магазин, де був портал, і сховатися від них.

— Жахіття! Бідні перехожі! А як же Дарен?!

Я злякано схлипнула, уявивши тисячі дрібних уламків, що розлетілися на десятки метрів.

— Ти забуваєш, що тут немає людей. А істоти, які перебувають у цьому світі, цілком можуть себе захистити. А щодо Дарена — є таке… — Побачивши, як мої очі розширилися від жаху, він поспішив додати: — Слухай, не думаю, що ніхто не помітив, як тріснув купол. Упевнений, хтось уже поспішає йому на допомогу. А про уламки — Дарен живе тут не перший рік. Я певен, з ним усе буде гаразд. Недарма ж ви знайшли одне одного саме зараз.

З моїх очей полилися ще гарячіші сльози. Ніколи не вважала себе плаксою, але нерви здали.

— З моїм везінням ще і як може! — тихо прошепотіла я.

Магазин був порожній. Продавця не було видно. Адріан дістав із кишені пальта маленьке дзеркальце і, відкривши його, щось натиснув.

Мої брови поповзли вгору. От просто зараз — найвдаліший час дивитися на себе в дзеркало?! Але він повернув його до себе — і раптом із дзеркала пролунав чоловічий голос.

— Адріане? Щось термінове? Ми проводимо допит.

— Данієлю, не бурмочи, як старезний дід! — усміхнувся Адріан у дзеркало.

Я зазирнула йому за плече й зойкнула, прикривши рот долонею. У дзеркалі, наче на екрані смартфона, відображалося обличчя іншого чоловіка — із сірими очима, трохи м’якими рисами. Його темне волосся було зібране у хвіст, у вусі блищала кафа, а на шиї виднілося татуювання — вертикальний ряд ієрогліфів. Він уважно дивився на Адріана.

— У неї кілька спільників-повітряників, — серйозно мовив рудий.

Як він так швидко перемикає емоції?.. Чоловік у дзеркалі насупився, а потім його обличчя осяяла здогадка…

— Так ось чому…

— Так-так, саме вони — причина того, що ніхто нічого не помітив, — перебив його Адріан. — А це означає, що в них уже відпрацьована схема. І знаючи вас, хлопці, я впевнений — ви докопаєтесь до інших їхніх темних справ і бла-бла-бла… Але це зараз не суттєво. Головне — ці спільники полюють на Дафну та мало не знищили всю арену Фуегосі Вені.

У дзеркалі пролунав гуркіт, і співрозмовник Адріана обернувся на звук.

— Схоже, Сему вже доповіли, — тихо мовив він до Адріана.

Зображення в дзеркалі почало тьмяніти, і Адріан встиг тільки крикнути:

— Обережно! Всередині з ними Дарен — барабанник рок-гурту! Він стримує їх, поки я виводжу Дафну!

У дзеркалі блиснули два сірих ока.

— Тоді хутчіше відводь її! Дякую, Адріане!

Дзеркало замерехтіло червоним і згасло.

Вітер почав завивати за вікнами. Адріан зачинив дзеркальце, сховав його до кишені й узяв мене за руку.

— Ходімо, — мовив і потягнув до дверей, які вели до порталу.

Я кинула останній погляд на вулицю, що з кожною хвилиною ставала дедалі сірішою. Дерева гнулися від поривів вітру. Я змахнула сльозу з щоки.

— Йому допоможуть. Він впорається, — прошепотів обнадійливо Адріан і повів мене до порталу.

У кімнаті з порталом ми не стали затримуватися — хоча там було на що подивитися! Чого тільки варті вогняні бутони, що розповзлися по стінах, наче плющ. Їхню будову я не встигла розгледіти — Адріан рвучко відчинив двері, і ми майже вбігли в портал.

Знову те саме відчуття тряски й миттєвого падіння — і ось ми вже відчиняємо двері до знайомої темної кімнати з великою люстрою та свічками.

Мовчки спустилися на перший поверх і вийшли з будівлі. Весь цей час я думала тільки про Дарена. І хай ми провели разом зовсім небагато часу — він був хорошою людиною… Та хай йому грець! Не "непоганою", а саме хорошою. Ну, не зовсім людиною звісно. І так, я могла собі вже зізнатися — він мені подобається. І я справді за нього хвилююсь.

— Ти де живеш? — запитав стомленим голосом Адріан, коли ми дісталися головної алеї.

— Там, а що? — тихо відповіла я, кивнувши вбік.

— Хочу провести тебе. Переконатися, що ти нормально дістанешся додому. День у тебе був нелегкий, і було б з мого боку не дуже гарно лишити тебе одну, ще й уночі.

— Ти глянь, який галантний кавалер!

Я здригнулася від оксамитового знайомого голосу. Тихо застогнавши, повільно озирнулася.

— От дідько… — пробурмотіла я, дивлячись у сині очі, такі схожі на мої.

— Ні, не він. Лише твій брат. Хоча тобі, певно, пощастило б більше, якби ти зустріла зараз саме його, — без тіні усмішки прошипів Нейт.

Він стояв, спершися спиною на паркан біля будинку, з якого ми щойно вийшли. Його руки в чорних рукавичках без пальців були схрещені на грудях. Чорний довгий плащ розстебнутий, сірий шарф звисав з плечей. Волосся — біле, мов крейда — було, як завжди, бездоганно вкладе. Навіть у цей час доби зачіска виглядала ідеально. Ліхтар підкреслював гострі риси обличчя, на яких чітко виділялися жовна. Губи стиснуті в одну пряму лінію.

— Нейте, я можу все пояснити! — почала я тремтячим голосом, але чоловік підняв руку, зупиняючи мене.

— З тобою я поговорю пізніше, — пробурмотів він і перевів погляд на Адріана, насупивши брови. — П’ятнадцять хвилин тому я отримав дуже цікаве повідомлення.

Він витягнув смартфон і, не відриваючи погляду від екрана, почав читати вголос:

— "Нейте, якщо ти це читаєш — я в повній дупі. Мене повів у покинутий будинок на алеї Роузенділ рудий незнайомець". — Він кинув уїдливий погляд на Адріана, а потім — на мене.

— Ти Це написала? — почувся шокований голос рудого. Я зиркнула на нього з докором.

— Що?! — підняв він брову. — Ти страшна жінка… — зітхнув він.

— А що мені треба було писати?! — вибухнула я. — Що якийсь рудий неадекват запропонував мені знайти кохання за годину — і для цього повів у закинутий будинок?! Я взагалі думала, що встигну вимкнути таймер, перш ніж повідомлення відправиться! Це був план на крайній випадок!

— Що? — Нейт захлинувся повітрям і закашлявся, глянувши на мене широко розплющеними очима. — Ти з глузду з’їхала, Дафно? Ти взагалі розумієш, що кажеш? Ти пішла з ним добровільно?

Він стрімко наблизився й схопив мене за плечі. Струснув не болісно, але достатньо відчутно.

— Та ти уявляєш, як я хвилювався? Я покинув роботу й примчав сюди за десять хвилин! Намагався ввійти до будинку — марно. Вхід зачинений, чорний вхід теж! Я мало не посивів від переживань! — Я мимоволі зиркнула на його волосся, біле, як сніжні вершини, і ледь стримала сміх. — Коли ж уже зібрався бити вікно, побачив, як ви виходите на алею!

— Я розумію, Нейте! Дай мені все пояснити… — намагалася я його зупинити, хоча й сама не знала, що можна розповісти, а що — ні. І якщо скажу правду… чи повірить він мені взагалі?

— Прийдемо додому — поговоримо, — відрізав він холодно й перевів погляд на Адріана, який увесь цей час мовчки спостерігав за братом.

— На кілька слів, — кинув Нейт і глянув на мене. — Почекай тут кілька хвилин.

— Але я…

— Дафно, зачекай! — приглушено, але жорстко прошипів він. Кивнув на Адріана й рушив алеєю.

Я шоковано дивилася на рудого, який, ніби нічого не сталося, усміхався, підморгнув мені й пішов слідом за братом.

Вони відійшли доволі далеко й говорили так тихо, що я не чула ані слова. Та чомусь за рудого я не хвилювалася — він зуміє викрутитися. Мене більше лякала думка залишитися з братом наодинці.

Цей день видався нескінченним, і в мене не залишилось сил навіть на словесну боротьбу з Нейтом. А ще тривога за Дарена не дозволяла зосередитися ні на чому.

Холодний нічний вітер обпікав шкіру. Я щільніше загорнулася в шарф і сховала руки в кишенях. Алея була порожня, освітлена лише тьмяним жовтим світлом ліхтарів. Навколо панувала тиша — тільки десь неподалік чулося цвіркотіння та шелест листя, яке колихав вітер.

Я подумала, як добре, що в Нірейморі взимку не буває снігу. Лише вершини гір укриті білою ковдрою. А тут, біля моря, все залишалося зеленим. Я глянула на будинок. А чи не пов’язано це з порталом? Цілком можливо. Я б не здивувалась.

Раптом побачила, як до мене прямує Адріан, а Нейт залишився стояти, мов укопаний. Я злякалася — що могло статися за ті кілька хвилин, поки я поринула в думки?

Адріан підійшов ближче й підморгнув.

— Що з Нейтом? — зло прошепотіла я.

— Тихо-тихо, — підняв він руки вгору. — Нічого страшного. Просто трохи шокований.

— У сенсі? — Моя брова поповзла вгору.

— Запропонував йому майже те саме, що й тобі. Навів кілька фактів — і твого братика добряче це спантеличило.

— Що?! — вигукнула я. — Ти знаєш, де знайти його… кхм, кохання?

— Знаю, — хмикнув він. — Але твій брат має час подумати, чи погоджуватись.

Я стояла приголомшена.

— Не думаю, що він тобі повірив, — нервово засміялась. — Він не з таких. Нейт — людина фактів, а не припущень.

— Знаю. Тому й підкинув йому кілька фактів. І якщо ти думаєш, що твій братик такий вже білий і пухнастий — то помиляєшся, сонечко, — він хитро посміхнувся. — Гаразд, мені час. — Він поправив пальто, нахилився й поцілував мені руку. — Було приємно мати з тобою справу.

Він уже повернувся, щоб піти, але я схопила його за рукав.

— Стій! А як же Дарен? Як… Що буде?.. — я не могла скласти думки в речення. Було так багато запитань, що просто не знала, з чого почати. Мене почало хитати.

— Воу-воу, Дафно! Тобі треба відпочити, — Адріан схопив мене за руку.

Краєм ока я помітила, як Нейт нарешті «відмер» і швидко рушив у наш бік.

Адріан тим часом нахилився до мого вуха й прошепотів:

— Із Дареном усе буде гаразд. Побачиш — він знайде тебе навіть у цьому світі. Можеш не сумніватися.

— Відійди від неї! — гримнув Нейт, підходячи.

— Якщо я відійду, то вона впаде на асфальт, — спокійно відповів Адріан і плавним рухом обпер мене на Нейта, який міцно притримав мене за талію. — Моя порада — веди її додому й клади спати. А потім уже проводь свої допити, детективе. Вона от-от вирубиться просто тут.

І справді — сил не залишилось зовсім. Я була готова прилягти навіть на лавку.

— До зустрічі! — усміхнувся Адріан і швидко зник у темряві алеї.

Нейт перевів на мене задумливий погляд, а я відчула, що цього разу — нарешті — знепритомнію. Тіло ослабло, і я провалилася в темряву.

---

Уже кілька тижнів мені сниться один і той самий сон: Дарен грає на барабанах, а я сиджу на його колінах, обличчям до нього. Його палички ледь зачіпають моє волосся, а він, не збиваючись з ритму, дивиться мені прямо в очі. І щоразу я прокидаюся в той момент, коли його губи майже торкаються моїх.

І цього разу я знову прокинулась на тому ж місці, роздратовано зітхнувши. Ну хоч би раз — навіть уві сні — поцілував би… Хоча, навіщо мені це?

Я протерла обличчя руками й пригадала події того вечора.

Брат таки доніс мене додому. Я проспала майже дві доби. Коли прокинулась, Нейт був наляканий і вже збирався везти мене в лікарню.

Я переконала його, що все гаразд. Та найважче почалося потім — допит.

Брат був у цьому майстер. Недарма ж — найкращий детектив Ніреймору. Я як могла ухилялася від відповідей, але він виводив мене на чисту воду, помічаючи кожну дрібницю. І я здалась.

Адріан не казав, що не можна нікому нічого розповідати, тому я вирішила бути відвертою. Нехай вважає мене божевільною — мені вже байдуже. Тим паче, що йому тієї ночі теж зробили подібну пропозицію.

Нейт вислухав усе уважно. І мені здалося, що він майже не здивувався. Звісно, я дещо опустила, наприклад, напад вампірки. Немає чого йому про це знати — ще охорону до мене приставить! Дякую, не треба.

Здавалося, він мені повірив. Але вже я почала сумніватися — що з ним сталося? Невже кожен шахрай може покласти йому локшину на вуха, і він повірить? Чи тільки я маю на нього такий вплив?

Після моєї розповіді він довго мовчав, а потім почав розпитувати про мої почуття до Дарена та про нашу з Адріаном угоду — детальніше.

Я знову згадала, що рудий запропонував і йому знайти своє кохання. Коли я запитала про це брата, Нейт миттєво змінився на обличчі й почав ходити туди-сюди, наче маятник, а потім сів за стіл і сховав обличчя в долонях.

А далі… Далі я дізналася дещо, що перевернуло все, що я знала про брата. Він знав! Він усе знав! Про інші світи. Їх виявилося кілька. Сказати, що я була шокована — нічого не сказати. Виявилося, він дізнався про це кілька років тому, після одного випадку, коли до нього прийшли люди з між світового патруля. Вони розповіли йому все та запропонували співпрацю. Звісно, спершу він їм не повірив, тож вони показали йому Фуегос. Нейт довго не міг оговтатися після побаченого. З’ясувалося, що деякі справи, які він не міг розкрити, були пов’язані з істотами, котрі відвідували Ніреймор.

Відтоді вони тісно співпрацювали з між світовим патрулем: він доповідав про дивні справи, а патруль повідомляв, чи не фігурує в них хтось з іншого світу.

Я приголомшено дивилася на Нейта й не могла це усвідомити. Якби не побачила все на власні очі, нізащо б не повірила.

То була довга розмова. Брат запитав мене, чи не чекаю я Дарена тут. Я лише знизала плечима. Сама не знала. Мені хотілося дізнатися, чи з ним усе гаразд, і, мабуть, побачити його ще раз. Але про більше я навіть не намагалася думати. У голові залишалась лише та картинка з моїх снів.

Я також ще раз запитала Нейта про пропозицію Адріана. Той довго мовчав, а потім відповів, що його робота — це і є його кохання. Ніхто не зможе бути поруч із ним, бо він надто багато часу присвячує справам і не збирається це змінювати.

І це була правда. Хоч ми й жили в одному будинку, що залишився нам у спадок від батьків, удома я бачила його рідко. В його офісі була невелика кімната, де він часто залишався на ніч. Там навіть була ванна. Я регулярно приносила йому свіжий, випраний та випрасуваний одяг. Мені вже давно здавалося, що йому час знайти пару — зрештою, він старший за мене на п’ять років — і я бачила, як йому бракує жіночої підтримки. Але жодна з красунь, які буквально висіли на ньому, не зачіпала його серце. Так, у нього бували короткі інтрижки, та він ніколи ні з ким мене не знайомив. Лише від спільних знайомих чула, що його бачили то в кіно, то в ресторані з якоюсь жінкою. Але вони щоразу були різні, тож я й гадки не мала, чи це не просто ділова зустріч.

Я порадила братові добре обміркувати пропозицію рудого, і на тому ми розійшлися, більше до цієї теми не поверталися.

Сьогодні була субота, перші дні весни, й мені не хотілося сидіти вдома цілий день. Удень я доробила всі справи, а ввечері, гарно вбравшись, вирушила прогулятися на головну площу. Ні, я не планувала нікого зустрічати. Але в глибині душі сподівалася випадково натрапити на Адріана на тій самій алеї, хоча б щоб дізнатися якісь новини про Дарена. Мені потрібно було знати, що з ним усе гаразд.

Я неквапом прогулювалася вздовж алеї. На площі біля пляжу, як завжди, грали вуличні музиканти — студенти музичного університету Ніреймора. Сьогодні до них приєдналися дві дівчини-вокалістки. Я мимохіть глянула на них: одна — миловидна, повненька брюнетка з ямочками на щоках, друга — рудоволоса з гарною усмішкою. Разом вони створювали цікавий контраст. Голоси в них були приємні, не різали слух. Я іноді приходила послухати їх. Якщо дівчат не було, слухала двох хлопців, які вправно грали на гітарах. Місцеві добре знали цих музикантів, а туристи вважали їх вечірньою родзинкою Ніреймора.

Дослухавши сумну, повільну пісню до кінця, я відійшла від натовпу, що зібрався довкола гурту, і підійшла до лавочки неподалік. На мій подив, вона була порожня. Я глянула на море, на місячну доріжку, що стелилася по воді, й на повні груди вдихнула весняне морське повітря.

— Можна сісти поруч?

Серце в мене шалено забилося. Швидко обернулася до того, хто це сказав. Я впізнала цей голос.

Переді мною стояв Дарен у коричневому плащі, не застібнутому, а просто накинутому на плечі. На ньому була чорна сорочка та джинси. На шиї висів медальйон із чорним каменем усередині. Але найголовніше — у нього не було крил за спиною!

Я округлила очі. Як? Як таке можливо?

— Що сталося? — усміхнувшись, запитав Дарен і сів поруч.

Я подивилася йому в обличчя. Воно залишалося таким же прекрасним. Жодної подряпини, жодного синця. Я не могла вимовити ні слова.

— Дафно, ти мене лякаєш! — сказав він, усмішка зникла, і він уважно заглянув мені в очі.

— Ти? Як? Повітряники? Цілий? Де твої крила? — купа уривчастих запитань вирвалася з мого рота. Я заціпеніло дивилася на нього й не могла повірити, що все це відбувається тут і зараз.

— Я ж казав, що я їм не по зубах, — ледь усміхнувся він кутиками губ. — Загалом, спасибі вам з Адріаном. Даніель з патрулем устигли вчасно — ще до того, як ми вщент розгромили арену. Одного з повітряників схопили, іншому вдалося втекти. Але його обов’язково знайдуть! — додав він, помітивши мій переляк. — А крила... — він показав рукою на кулон, що звисав з його шиї, — цей дивовижний артефакт уміє краще за все приховувати те, чого не повинні бачити звичайні люди.

— Так ось чому про вас ніхто не знає! — Я пильно глянула на артефакт на його шиї.

Дивно… кулон як кулон. Нічого особливого. Простягнула руку до його спини — та відчула тільки порожнечу. Я думала, що крила просто стали невидимими.

Дарен усміхнувся, зрозумівши, що я роблю. Ніжно взяв мене за руку, притягнув до себе й міцно обійняв. Я завмерла, відчуваючи, як він вдихає запах мого волосся.

— Я скучив! — прошепотів він мені на вухо, і моя шкіра вкрилася мурашками.

— Я теж… — відповіла я тихо, притулившись до його широких грудей.

— За ці тижні я мав час усе обміркувати. І зрозумів, що закохався в тебе. Я хотів би пізнати тебе краще й частіше бути поруч. Навіть якщо доведеться перебратися в цей світ. Я готовий! — тихо видихнув Дарен мені у вухо.

Я шоковано відірвалася від нього й подивилася в очі. І тоді мене відвідала думка — та сама, що час від часу, мов нав’язлива муха, залітала в мою голову:

— Навіть якби ти не знав усю цю нісенітницю про «призначене кохання»? Що хтось там за нас вирішив, що ми пасуємо одне одному? Як це розуміє Адріан?..

— Не знаю, хто там кому призначений, а мене зачепило... Спершу — те, що ти навіть не знала, хто я. Було цікаво нарешті поговорити з кимось, хто не лізе одразу цілуватися.

Я фиркнула.

— А потім — твоя фраза про «кохання на годину», — продовжив він, дивлячись на мене сяйнистими очима. — Вона залишила мене з інтригою, і я вже ні про що інше не міг думати — лише про це питання і про тебе. А коли побачив тебе в залі біля того кретина... Клянуся, я був готовий розірвати його на шматки. Тоді ще не усвідомлював, звідки взялася та злість, але тепер знаю — я вже тоді був зачарований тобою і не хотів ні з ким тебе ділити. А потім ця кровожерлива тварюка ледь не забрала тебе в мене, хоча у мене тебе ще й не було... — Він насупився, стиснув щелепу й м’яко провів великою долонею по моїй руці. — У мене тоді ніби опустилася планка, все перед очима затуманилось. Я мало сам її не роздер на шматки. Добре, що вчасно втрутився патруль — чорт би їх побрав. Хоч би на кілька хвилин раніше… — Він тяжко видихнув, і його обличчя розслабилося, а кутики губ поповзли вгору. — А потім… ти така безпорадна, але водночас зухвала й сильна. Загалом, у мене не було жодного шансу не закохатися в тебе. Навіть якби це була звичайна зустріч, не “доля”, я б однаково тебе помітив.

— Через білу сукню? — хихикнула я.

— Звісно, через неї! — розреготався він.

Ми ще трохи посиділи на лавці, тримаючись за руки, послухали кілька пісень, а тоді пішли вздовж набережної, обіймаючись.

Раптом зірвався холодний вітер — та одразу й стих. Я зіщулилась і озирнулася. Та навколо було тихо й спокійно, на морі — ані хвильки, повний штиль. Дарен обійняв мене за плечі, нахилився й поцілував.

О, який же солодкий та бентежний виявився цей поцілунок — такий довгоочікуваний. Я навіть згадала свій сон.

— Не хвилюйся, я тепер завжди буду поруч, — ніжно промовив він, дивлячись на мене розширеними зіницями.

я розслабилася. Нарешті дозволила собі побути м’якою, слабкою жінкою. Але тільки на хвильку. Щоб не розслаблявся, ага. Бо хто їх знає, цих крилатих чоловіків. Полюбив такою — значить, усе нормально, з характером ознайомлений — претензій не має. Я зловтішно усміхнулась і міцніше його обійняла.

— Дарене, а ти вмієш грати на барабанах із заплющеними очима?

Він здивовано підняв брову.

— Ніколи не пробував. Може, й вмію. А що?

— Є в мене одна ідея… — розсміялася я та потягла його за руку.

Світло ліхтарів осяювало нам шлях, а мелодійна пісня вуличних музикантів лунала, мов саундтрек до нашої історії. Лиш титрів не вистачало.

---

Рудоволосий чоловік стояв і дивився на перстень, що палав червоним. Коли вогник згас, він перевів погляд услід парочці, що віддалялася. Посміхнувся, розвернувся і пішов геть. Залишалося ще трохи…

---

Любі, ось і закінчилась ця невеличка історія. Сподіваюся, вона вам сподобалась.

Буду рада вашим вподобайкам та коментарям.

Ці світи та персонажів ви можете зустріти в дилогії «Готель Світів» та в циклі «Літопис п’яти світів Лірілеї», який я планую доповнювати подібними історіями.

Хотіли б ви прочитати про брата Дафни — детектива Нейта? Або дізнатися, як справи у героїв цієї історії?

Дякую, що дочитали до кінця! До зустрічі!