Раді Вас бачити!

Про те, що це була дуже погана ідея, я подумала одразу, як зайшла у хвіртку та пішла поруч із незнайомцем углиб території занедбаної будівлі. Добре, що ліхтарі освітлювали шлях, і навколо було досить яскраво.

— А чому ми не зайшли через головний вхід? — запитала порушуючи мовчання.

— Бо він зачинений, — відповів чоловік, як завжди з усмішкою на обличчі. — Це дуже довга історія. Якщо за цю годину буде час, можливо, я розповім її вам, Дафно. Але щось мені підказує, що навряд чи ви захочете провести всі ці хвилини зі мною.

Я вже хотіла відкрити рота, щоб спитати, чи планує він відходити від мене протягом цієї години, але рудий незнайомець притулив палець до губ і постукав у двері, які, як я розумію, були запасним виходом.

За хвилину нам відчинив сивий чоловік у чорному костюмі. Моя щелепа мало не відвисла. То в цьому будинку хтось іще був? Я напружилася. Мені це зовсім не подобалося, хоча навіть якби нікого не було, це, напевно, теж мене насторожило.

— Тійморе, добрий вечір! Я сьогодні з гостею, ми пройдемо до Фуегосу? Буквально на годинку туди-сюди, — підморгнув він старому.

— Добре, сер! — стримано відповів той і став біля стіни, пропускаючи нас уперед. — Гарного вечора! — тактовно додав, подивившись на мене.

— Дякую! — кивнула я невпевнено і пішла слідом за рудим незнайомцем.

Усередині приміщення, як не дивно, виявилось дуже світло, і я одразу зрозуміла, чому його не видно з алеї: вікна були завішені важкими портьєрами. Неподалік від запасного виходу стояв високий стіл зі стільцями, на якому лежали якісь папери та скриньки. Вздовж коридору на певній відстані одне від одного знаходилися двері, що, певно, вели до різних кімнат будинку. Трохи збоку були не дуже широкі сходи.

— Ходімо, — рудий незнайомець показав на сходи. — Нам на другий поверх.

Я напружилася.

— Концерт відбудеться там? — здивовано підняла брови. Мало вірилося, бо крім нас трьох у приміщенні більше нікого не було.

— Не зовсім, але й не так далеко, як ви думаєте, — сказав чоловік, узявши мене під руку й ведучи нагору.

Так, все, стоп! Мені це зовсім не подобалося. Треба було одразу відмовитися, а не тягнути кота за хвіст. Ох ця моя цікавість! Завжди мала слабкість до всіляких таємниць і пхала ніс туди, куди не треба, і це далеко не раз виходило мені боком. А тут іще й дурна надія. Кохання? Ага, мрійниця! Як на мене, я ще до цього не доросла, судячи з того, де я зараз і з ким.

Не встигла вигадати відмазку, щоб повернути назад, як ми вже опинилися на другому поверсі біля якихось дверей. Здалося, що з-під них трохи потягнуло жаром, і моєму тілу, замерзлому після вулиці, стало тепліше. Напевно, в будівлі була вища температура, і я нарешті почала відігріватися.

Чоловік мовчки відчинив двері, і я побачила величезну люстру з безліччю свічників, у яких горіли свічки. А прямо під нею стояли величезні ковані двері. Сама кімната була темною, видно було тільки люстру та двері. Дивно, адже на стінах мали бути хоча б тіні від свічок, але здавалося, що стін немає, і ми перебуваємо у величезному просторі. Стало моторошно.

Рудий незнайомець відсторонився від мене, щоб відчинити ковані двері. Вони легко піддалися, і після того, як чоловік зробив це, він простягнув до мене руку. Я завмерла і вдивлялася в темряву, наче миша на змію. Якщо в цій кімнаті хоча б була люстра, то там, куди ми мали увійти, панувала суцільна темрява. Чоловік подивився мені в очі, де, як я впевнена, відбивався мій страх, і зітхнув.

— Буде безглуздо, якщо ви злякаєтеся перед останнім кроком до свого щастя, — тихо сказав він і сумно усміхнувся. — Але це ваш вибір. Я не змушую вас іти за мною.

Як він посмів? Думає, що я боягузка? Я надулася і швидко, більше без вагань, подала йому свою руку.

— Та можна подумати! Просто ще одні двері! — Хоча, навіть жодних звуків зсередини не було, але про це подумала надто пізно, вже ступивши за чоловіком у темряву. Та не встигнула обернутися, як за спиною пролунав звук дверей, що зачиняються.

Мене трусонуло, і я відчула, що падаю, але не встигла навіть злякано закричати, як знову відчула землю під ногами. Темрява розійшлася, коли рудий відчинив двері, і ми опинилися в якійсь кімнаті.

В ній було дуже яскраве світло, і мої очі, що ще не звикли до нього після темряви, ніяк не могли сфокусуватися. Я протерла їх рукою.

Рудий, який усе ще тримав мене за руку, швидко повів мене геть, і я майже сліпо йшла за ним по п’ятах.

Вийшовши з яскравого приміщення, ми опинилися у маленькій крамничці. Висковзнули просто з дверей біля прилавка.

Рудий кивнув продавцеві — великому вусатому чоловікові в чорному балахоні — та провів мене повз вітрини на вихід, не кажучи ні слова.

Швидким поглядом я побачила на вітринах різні кулони, каблучки, браслети та кольорові баночки різних розмірів.

Вийшовши з крамнички, дзвякнувши вхідним дзвоником, ми опинилися на жвавій широкій вулиці.

Перше, що впало в очі, — це гори. Величезні гори, вкриті гігантськими деревами, на гілках яких розквітали бутони червоних та помаранчевих квітів. А ще... Чорне небо з великим червоним сонцем чи чимось схожим на сонце посередині. Хмар не було, але небо все одно було чорним, і це місцеве "сонце" його не освітлювало. А ще тут було дуже жарко. Я стояла завмерши й відкривши рота від подиву.

— Це що таке? Де ми? — прошепотіла я.

— О, я не казав? — Він хмикнув. — Ми в іншому світі. Його називають Фуегос. Такий вогняний, спекотний світ. Я думаю, ви це вже відчули. Моя вам порада — зніміть шарф і розстебніть пальто, інакше зваритеся, — сказав він, оглянувши мене, і сам почав розстібати плащ.

Я слухняно розв'язала шарф, але залишила його висіти на шиї й розстебнула ґудзик. Мої руки застигли на останньому, коли я ковзнула поглядом по чоловікові з чорними пір'яними крилами, що йшов під руку з дівчиною, в якої з голови стирчали невеликі роги.

Я ахнула й одразу прикрила рота рукою.

— А це хто такі? Ми йдемо на концерт чи карнавал? — запитала я, дивлячись на чоловіка, і подумки благала, щоб хоча б люди тут виявилися нормальними.

А про те, що ми зараз в іншому світі й навіть небо тут дивне, мій мозок взагалі блокував інформацію і не дозволяв про це думати. Ну що, Дафно, хотіла чаклунства? Ось тобі, будь ласка! Я застогнала.

— На жаль, ні, — видихнув він. — У цьому світі живуть різні істоти, які трохи відрізняються зовнішністю від людей.

Повз нас на чомусь, схожому на велосипед, проїхала червона істота в золотавих пір'ях з дзьобом, як у лелеки, і головою людини.

— Ну, чи не трохи, — задумливо сказав чоловік.

Я прикусила пальці, щоб не закричати, й позадкувала, але він схопив мене за другу руку.

— Не хвилюйтеся, Дафно! Тутешні мешканці такі ж, як люди. Є добрі, є й погані. Від сутності це не залежить!

Я витріщила на нього очі, все ще не знаючи, що робити: кинутися назад до магазину, закричати чи знепритомніти. Швидко проаналізувавши, що жоден з варіантів не приведе до мети опинитися звідси якомога далі, я набрала в груди повітря й видихнула. Дістав з кишені смартфон, глянула на час.

— У вас залишилося сорок п'ять хвилин! — твердо сказала я.

Залишалося тільки сподіватися, що цей чоловік дотримається обіцянки, а для цього я не повинна показувати, як сильно мені страшно.

Він підібрав губи, на його обличчі з'явилися напружені жовна.

— Це у вас залишилося сорок п'ять хвилин, ми не моє бажання виконуємо, не забувайте про це, — твердо, без усмішки, сказав він і потягнув мене набагато швидше. Я мало не завила від болю в нозі: щиколотка то переставала боліти, то прострілювала гострим болем. Він помітив, що я скривилася, й пригальмував.

— Нам туди, — кивнув на величезну будівлю з колонами, схожу на Римський Колізей, тільки чорного кольору, що підсвічувалася червоним.

— Ви впевнені, що ми йдемо на концерт, а не на гладіаторські бої? — саркастично запитала я.

— Архітектор Тіндіпауль справді надихався Колізеєм, коли зводив цю споруду. Тут проводять змагання — як спортивні, так і бойові, а також концерти та вистави.

— Вистави? — здивовано перепитала.

— Так, я ж сказав, що місцеві мешканці схожі на людей. Ніщо людське їм не чуже. Вони, як і люди, люблять театри, комедії, оркестрові опери про кохання.

Мені здалося, що я сплю. Так, просто сплю! Ущипнула себе за руку й мало не завила від болю.

Чоловік кинув на мене погляд, вигнув брову, а потім, побачивши червону пляму на руці, закотив очі.

— Ні, ми не у вашому сні, усе це реально, — втомлено промовив він і пригладив волосся рукою. — Ми тут лише для того, щоб виконати ваше бажання. Не більше і не менше.

Я зітхнула й поглянула на смартфон. Залишилося сорок дві хвилини. Гаразд, спробую розслабитися — вибору в мене все одно не було. За словами цього незнайомця, я мала зустріти кохання всього свого життя. Ну-ну.

Ми підійшли до дверей будівлі. Вхід затуляли два чоловіки, кожен з яких був зростом понад два метри. Вони були такі високі, що мій супутник, хоч і теж був немалого зросту, діставав їм тільки до грудей. Одягнені в чорні балахони, тож деталей їхнього повного вигляду не можна було розгледіти. Лише чорні очі, бороди й довге волосся, заплетене в коси, які звисали з плечей.

— Вогняної ночі! Ваші перепустки? — гримнув оксамитовий голос над головою.

— Ночі вогняної, — відповів мій супутник і простягнув чоловікам два невеликі срібні листки.

Вони виглядали важкими, ніби були зроблені з металу. Чоловіки поглянули на них і розступилися, відчинивши прохід. Ми мовчки увійшли, а вони знову перекрили вхід.

Пройшовши чорний коридор, освітлений смолоскипами, ми опинилися біля величезних дверей, з-за яких гриміла музика. Чоловік зупинився.

— Давайте мені свій плащ і шарф, я покладу їх у надійне місце й віддам, коли будемо йти.

Я глянула на себе: вже встигла спітніти. Знявши верхній одяг, віддала його рудому. Дістав смартфон, перевірила час: залишилося тридцять дев'ять хвилин.

— Тримайте, — чоловік простягнув мені срібний перстень із червоним каменем. — Якщо загубитеся, зніміть його й поверніть тут. — Він показав на маленьку штучку, що стирчала збоку. — Я вас знайду за кілька хвилин, зрозуміли?

Кивнула й одягла перстень. Краще не сперечатися з ним — це марно й може обійтися дорожче.

— Що ж, ходімо!

— Зачекайте! А як я його впізнаю? А він мене? — нервово запитала я, обсмикуючи сукню й проводячи рукою по волоссю. Трохи повагавшись дістала дзеркальце й серветкою витерла чорні сліди від туші на щоках. Новий макіяж наносити не було часу. Зі старого залишилися тільки підведені брови. Ну й ладно, якщо це справжнє кохання, воно має трапитися й без макіяжу. Якщо ж ні — то й таке кохання мені не потрібне.

Чоловік дочекався, поки я привела себе до ладу, й упіймав мій погляд.

— О, ви впізнаєте одне одного, будьте певні! Ви це точно зрозумієте, — підморгнув він і, як мені здалося, поспішно відчинив двері. Нас оглушила музика.