Раді Вас бачити!

Я б уже й хотіла, може, знепритомніти — було б простіше, ніж це. Отак красиво, як у фільмах — драматично й естетично. Але ні! Сьогодні в мене такий фіговий день, що навіть зомліти нормально не вдалося. І при цьому не могла розплющити очі й почувалася якимось безпорадним овочем.

Відчула, що мене підхопили на руки й кудись понесли. Навколо було гамірно, та музика вже не грала.

Той, хто мене ніс, мовчав, тож я не знала, хто це. Дивно, але я зовсім не відчувала тряски. Мені навіть здалося, що моє тіло на мить обдув легенький вітерець, а потім по руці й нозі ковзнуло щось, схоже на тканину. Можливо, мене занесли кудись за фіранки?

Цікаво, скільки хвилин минуло? Час уже вийшов, і брат отримав повідомлення? А ми з рудим так і не обговорили, що буде після цієї години. Ми просто повернемося? Шкода… Я так і не знайшла Його. Хоча, можливо, Його тут і не було ніколи.

Мене поклали на щось незрозуміле, підклавши під голову щось м’яке — можливо, подушку. Та хоч би слово сказав той, хто мене сюди приніс. Було нестерпно перебувати в повному невіданні того, що відбувається.

Сюди долітав приглушений шум із залу.

Почула сплеск води й відчула аромат м’яти та чогось, схожого на лаванду. Хтось доторкнувся до мого плеча чимось вологим. Я здригнулася, сіпнулася, зашипіла від холоду й болю, намагаючись знову відкрити очі — та ті мене не слухалися. Спробувала заговорити, але навіть прошепотіти не змогла. У мене просто не було на це сил.

— Тихо-тихо, потерпи трохи, я допоможу тобі! — почувся голос, який я одразу впізнала.

Крилатий незнайомець. Барабанник. Ого, неочікувано! А як же концерт?

Спробувала висмикнути руку, але змогла лише трохи сіпнутися. Невже в них немає нормальних лікарів? І взагалі, коли це ми з ним на «ти» перейшли? Що за фамільярність?

З одного боку, крилатий був доволі симпатичним, а з іншого — я не розуміла, що він задумав і куди мене приніс. Я сильніше зіщулилася й, скам’янівши, напружилася.

— Та не смикайся, вперта! Я допоможу! За кілька хвилин тобі полегшає, і ти зможеш піти туди, куди тобі треба!

Нічого собі! Відновити мене за кілька хвилин із напівнепритомного стану? Ну-ну. Цікаво. Що ж, хай спробує. Здається, вибору в мене немає.

Розслабилася, даючи зрозуміти, що більше не опиратимусь.

— Ось і домовились.

Мені не здалося — в його голосі справді промайнула усмішка. От гад! Я в такому стані, а він ще й посміхається. Для них це, мабуть, якась чортова гра. Монстри! І як рудий міг припустити, що тут знайдеться хтось, хто мені підходить? Де він узагалі? Невже досі нічого не дізнався? Перстень! Точно! Щойно... якщо лише станеться диво і я «оживу», перше, що зроблю — прокручу ту кляту штуку на персні. Нехай рудий відведе мене додому, і я забуду про все це, як про страшний сон. Цікаво, скільки часу залишилося на таймері? Брат мене вб’є. Або рудого. Або нас обох. Щодо другого — мені не шкода.

Тим часом крилатий змочував чимось мою шкіру біля рани на плечі — напевно, змивав кров. Потім він намастив щось різко пахуче на саму рану й приклав холодне. Коли його гаряча рука торкнулася моєї щиколотки, я скрикнула.

— Вибач, — тихо прошепотів він.

А я більше здивувалася з того, що в мене нарешті прорізався голос.

Чоловік повторив ті самі маніпуляції з моєю ногою, хоч там і не було рани, і я нарешті змогла розплющити очі. Щоправда, все пливло, перед очима миготіли різноколірні бульбашки. Я кліпнула кілька разів. Мені дуже хотілося пити.

Відчула, як мою ногу обережно поклали назад, почула кроки, що віддалялися, а потім — якесь шурхотіння поруч. Заморгала. Стало трохи світліше, й перед очима замайорів балдахін — один із тих, які я бачила на балконах у залі.

Ага, ось де я! Цікаво, ці балкони — це частина якихось номерів чи просто окремі зони, як столики в ресторані?

Я знову почула його кроки — тепер ближчі. І чомусь уявила, що ці істоти не ходять, а ніби літають над землею, трохи підгинаючи ноги. Пирснула зі сміху, хоча вийшло більше схоже на хрюк.

— У мене два варіанти, — сказав чоловік, піднімаючи мене за спину й підносячи до моїх губ склянку. — Або ти шокована, або починаєш приходити до тями.

Я перевела на нього погляд. Нарешті зір повністю повернувся, і я побачила, як чоловік усміхнувся, злегка піднявши кутики губ.

— Що це? — хрипко проскрипіла я, показуючи підборіддям на келих.

— Те, що поставить тебе на ноги. Настоянка трав із Флорілейського лісу, — відповів просто.

Недовірливо примружилася.

— Флорі... що?

Він закотив очі.

— Просто випий — і вже за кілька хвилин тобі стане краще.

Зітхнула. Гаразд. Поки що він мене не вбив. Навіщо йому мазати мої рани, щоб потім труїти? Це як мінімум нелогічно. Ну, добре.

Зробила кілька ковтків, поки він обережно підтримував мою спину та голову. Допивши все, відкинулася на його руку, а він повільно опустив мене назад на диван.

— Гарна дівчинка, — знову всміхнувся він.

Я загарчала. От нахаба! Фу! Таке тільки в дешевих романчиках жінкам подобається читати. У житті ж це звучить огидно. І що він думає — я зараз перед ним калюжкою розтечуся? Та як би не так! Уууу! Мене аж трусити почало. Зразу видно — самець, який знає, як справити враження! Напевно, не одну прихильницю так от «укладав». «Хороша дівчинка»? Фі, яка вульгарність!

Поки я палала від злості й не знала, що сказати, чоловік кудись відійшов, щось там постукував, а я нарешті відчула, що можу рухатися! Повільно дотягнулася до руки з перснем, стягнула його, намацала виступ, провернула — і знову одягла.

Все. Тепер залишилося чекати та сподіватися, що рудий не брехав і за допомогою персня мене знайде.

— Ну що, як почуваєшся? — озвався крилатий, підходячи до мене, й, дивлячись мені в очі, накрив теплим чорним пледом.

— Просто чудово, — уїдливо мовила я.

— Ти вперше у Фуегасі, так? — сказав він, не відводячи погляду й сідаючи навпроти.

Я проковтнула клубок у горлі й занервувала. До чого ці розпитування? Що буде, якщо він зрозуміє, що я тут уперше й нічого не знаю? Це може зіграти зі мною злий жарт. Збрехати?.. А з іншого боку — розколоти мене та зрозуміти, що я збрехала, дуже просто.

— Так, — твердо сказала я, підводячись, міцніше загортаючись у плед і знову сідаючи на диван.

Дуже незручно, коли він сидить, а я лежу.

— Одна година на кохання? — задумливо перепитав він, навіть не спробувавши усміхнутися.

— Угу, — хмикнула я. — Правда ж, дурня?

Здригнулася, випадково різко поворухнувши рукою. Плече ще трохи боліло, але справді з кожною секундою ставало краще.

Секунда! Точно! Потрібно глянути на годинник!

— Та ні, не дурниця. Думаю, мало хто відмовився б від такої пропозиції. А от... — він насупився, і на його щелепах заграли жовна, — дурістю було залишити тебе саму серед істот, про яких ти взагалі нічого не знаєш. Адже я маю рацію? Ти ж уперше в іншому світі й навіть не чула про світи Лірілеї?

— Вибач, про які світи? — вигнула брову я. — А є ще якісь?

Брова крилатого поповзла вгору. З його рота вирвався рик. Я злякано втиснулася в диван і побачила, як він стиснув кулаки.

— Пробач! — проричав крізь зуби. — Хто той ідіот, що залишив тебе одну в залі, повному невідомого, нічого не пояснивши?

— Не знаю. Я навіть імені не спитала. — Трохи розслабилася, зрозумівши, що його злість спрямована не на мене.

Чоловік, мабуть, помітив, як я напружилася, й видихнув.

— Вибач. Просто це було дуже нерозумно й могло закінчитися кепсько. — Він глянув на мене. — Майже закінчилося…

— Розумію та повністю підтримую твою думку, — промовила я крізь зуби, сердячись на рудого. — А як ти… — Я замовкла й лише зараз усвідомила, що перейшла з ним на «ти».

Ну, не буду я йому «викати», коли сам собі дозволив «тикати». Я відвела погляд у бік, де мали бути вікна. Але балдахін був опущений, тож нічого докладно не побачила. Цікаво, а на якому ми поверсі?

— Тебе цікавить, як я побачив, що... відбувається?

Кивнула, бо не змогла вимовити й слова. Усе ще трясло. Я, мабуть, перебувала в шоковому стані від подій та не до кінця усвідомлювала, що сталося. Можливо, за кілька годин мене ще накриє справжня істерика. Але поки що трималася — як не дивно, доволі непогано. Хоча, можливо, це діяли ті травички чи що там, те чим він мене напхав.

— Твоя біла сукня — дуже помітна в натовпі. Особливо, коли стоїш на сцені й бачиш усе трохи згори, — почав він, якось по-хлопчачому скуйовдивши волосся рукою та відвівши очі. — Спочатку я побачив, як якийсь чмир до тебе чіплявся.

Я пирснула. «Чмир» — ідеальний опис того гада.

— А з боку не здавалося, що тобі це подобалося, — підняв він брову.

— Справді не подобалося, — ствердно кивнула я. — Насправді він мене дуже налякав.

— Вірю, — зітхнув крилатий. — Я спершу бачив, як ти тікаєш, а потім загубив тебе в натовпі. І шукав… — він замовк, помітивши мій шокований погляд, — шукав, щоб переконатися, що ти втекла. — Він відвів погляд, і мені здалося — чи не з’явився на його щоках рум’янець?

— Розумію, ти такий доблесний лицар і не можеш залишити даму в біді! — хихикнула я.

Ні, в мене точно починається тиха істерика.

— Угу, щось типу того, — пробурмотів він і знову напружився. — А коли побачив тебе знову — ти вже осідала в обіймах тієї су... вампірки. — Він ковтнув.

— А далі? — подивилася я йому в очі.

— А що далі? — Він підвівся з дивана й попрямував до маленького столика, на якому стояли різні пляшечки та склянки. — Просто підлетів до тебе, відкинув її й приніс тебе сюди.

Чоловік поставив переді мною пляшку зі склянкою. Наливши мені трохи прозорої рідини, сам почав пити щось прямо з горлечка іншої пляшки.

Він зиркнув на мене:

— Це не алкоголь. Щось типу вашого соку. — Після цього відвернувся й зробив ще ковток.

— А що, у вас на концертах немає охорони? І це нормально, що ніхто не втручається, навіть якщо когось ледь не вбивають? — поставила я логічне запитання, що досі не давало мені спокою.

Було прикро, що ніхто не допоміг, хоча поруч було багато істот. Я помітила, як у крилатика напружилися щелепи.

— Сам не знаю, де була охорона й чому ніхто не допоміг, але клянусь — я це з’ясую! — проскреготав він зубами. — На концертах обов’язково є охорона, і зазвичай усе проходить мирно. У нас істоти уживаються між собою. Але всі бувають різні. Паскудство не залежить від виду — тільки від того, що всередині.

— У людей так само, — зітхнула я. — А вампіри завжди так поводяться, коли «чують» кров?

Я на мить подумала, що вона накинулася через запах від моєї рани, ну як у фільмах.

— Ні, далеко не завжди. Кров могла бути лише каталізатором. Але якщо істота гнила — вона б напала й без рани. Та не хвилюйся, нею вже займається між світовий патруль. Вона не залишиться безкарною, повір мені.

Між світовий патруль? Та це ж як мега крута поліція! Прикольно. Я взяла склянку й зробила ковток. Ммм… Напій трохи нагадував бузиновий лимонад.

— То виходить, я зіпсувала вам концерт?

— Не ти, а вампірка, — сухо відповів він.

Я відчула, що вже можу встати й втриматись на ногах. Тож підвелася, щоб зазирнути в зал.

— На якому ми поверсі? — Відкинула балдахін — і не очікувала побачити таку висоту. Знизу здавалося, що до купола максимум шість-сім поверхів.

— На п’ятнадцятому.

— Серйозно?! — Я знову сіла на диван. — А як ми так швидко сюди дісталися?

Я поглянула на його крила, і мої очі розширилися.

— Ми що… Прилетіли?

Він знизав плечима.

— Угу. Вибач, часу було обмаль.

— Ясно… — Я шоковано застигла. І раптом згадала: чогось не вистачає.

Точно! Час! Смартфон! Сумочка!

Закрутилася, шукаючи її, та поруч нічого не виявила.

— Що сталося? — стривожено запитав крилатий.

— Моя сумочка… Ти її не бачив?

Він зморщив лоба.

— Вибач, я не звернув уваги. Було не до того…

— От чорт! — Вдарила себе по лобі.

Сама себе загнала у дупу.

— Там було щось важливе?

Та там же й документи, і гаманець… Ще й брат мене вб’є. Вампірки мені вистачило. Я закрила обличчя руками.

— Не хвилюйся! Знайдемо її!

Можливо, вже пізно...

— Гаразд, — я схопила склянку, зробила ковток і відкинулася на спинку дивана.

— Як тебе звати?

— Що? — я здивовано глянула на чоловіка.

— Ми ж навіть не встигли познайомитися, а вже перейшли на «ти», — він усміхнувся куточками вуст.

І справді. Я сьогодні якась розгублена. Ані в рудого не спитала імені, ані в крилатого...

— Дафна, — відповіла з усмішкою та простягла руку.

— Дарен, — він відповів тим самим жестом, і ми розсміялися, потискаючи руки.

Та я не поспішала її забирати, і він не відпускав. Усмішки зникли. Ми мовчки дивилися одне одному в очі. Дарен опустив погляд на мої губи й почав повільно нахилятися. Я теж перевела погляд на його вуста й завмерла, не знаючи, як вчинити.

Праворуч почувся гуркіт. Я рвучко повернула голову й побачила рудого — він стояв на порозі й важко дихав.

Його погляд стурбовано ковзнув по мені, а тоді зупинився на Дарені, і губи повільно розтягнулися в посмішці.

— О, бачу, ти вже знайшла своє кохання!

Лише тоді я помітила в нього в руках своє пальто, шарф, сумочку і смартфон, екран якого сяяв і показував нулі. Час вийшов.

Я зойкнула, різко підвелася й подивилася на Дарена вже зовсім інакше.

— Що?.. Як?.. — прошепотіла я, витріщившись на нього.

Ні. Ні. Ні! Ми так не домовлялися! Нащо мені крилатий чоловік? Я ж шукала кохання свого життя! І навіть не здогадалась, що воно може бути… не людиною! Оце рудий гад! Та і я сама дурепа! Як одразу не здогадалась?

Може, я б і подумала, що це якийсь розіграш. Що вони змовились і грають зі мною виставу. Але Дарен дивився на мене також шоковано. А тоді я побачила, як роздуваються його ніздрі, а риси обличчя витягуються. Він поставив пляшку на стіл з гуркотом, стиснув кулаки й зі злістю подивився на рудого.

— Адріане! — гримнув він. — Як ти посмів залишити людську дівчину, яка нічого не знає про наш світ, саму? Ти що, завжди так робиш? Кидаєш їх, сліпих, як кошенят?

Я кліпнула. Тобто... як це «не єдина»? Я не одна така? Здивовано глянула на рудого — його посмішка потьмяніла, хоча він ще тримався.

— Дарене, ну досить! Все ж обійшлося. Так, я дурень, не вгледів, забалакався з однією сиреною… Але ж…

Я виразно почула… шипіння? Це Дарен? Він почав повільно наближатися до Адріана. Нарешті я дізналася його ім’я.

Мені захотілося просто знепритомніти вдруге за день. Перезавантажити себе. Забагато всього. Я скинула плед, підбігла до них і стала між чоловіками.

— Гей, самці, розумію, що вам є про що побазікати, але не зараз, гаразд?

Дві пари очей втупились у мене. Я повернулася до рудого.

— Адріан, так? Де ти був?! Я провернула ту штуку на персні цілу вічність тому! Ти ж казав — пара хвилин! — я зняла перстень і жбурнула в нього. Він зловив його й спокійно надів назад.

— Перстень? — здивовано перепитав Дарен. Його голос звучав не лише з ноткою подиву, а й з образою.

Ох, пробач мені, крилати, але не в тій я ситуації, щоб розслаблятися в компанії НЕлюдей. Я промовчала й навіть не обернулася до нього.

Не знаю, чому зірвалася на Адріана. Мабуть, просто прорвало. За весь день. І ще я боялася. Боялася дивитись на Дарена. Не хотіла визнавати, що він може бути… тим самим. Не те щоб він був поганим… Навпаки. Турботливий, з почуттям гумору, красивий… Але він… інший. Як ми могли б жити разом? Я нічого не знала про його расу, про його світ. І, правду кажучи, знати більше — не хотіла. Цієї години мені цілком вистачило. Я згадала про брата й скривилася. Але ті думки відсунула на потім.

Адріан, ця слизька змія, знову виблискував своєю посмішкою.

— Тут не перший поверх, як ти вже помітила. Та мене затримали дружки тієї вампірки. Вони шукають тебе. Нам треба якнайшвидше вирушати у твій світ.

Мене ніби загасили, як свічку.

— У сенсі «шукають»? — прошепотіла я.

Мене затрусило. То страх, чи стрес — я навіть не розбиралась.

— Що?! — рикнув Дарен.

А мене майже попустило. Принаймні я вже не була сама.

За спиною Адріана почувся дивний звук. Він знітився й швидко кинув мені пальто з шарфом.

— Одягайся й не питай нічого! — Я злісно зиркнула, але мовчки послухалась.

Підбігши до дивана, похапцем влізла в туфлі, які скинула, коли пила той дивний сік.

— А де Сем? Де патруль? — прогарчав Дарен.

— Вони відправилися з вампіркою на допит. Мене лишили з тобою. Ніхто й гадки не мав, що в неї були спільники. Видно, вони й допомагали приховати її, поки… вона пила з неї кров.

Я здригнулася.

— Вони що, повітряники?

— Так. І дуже сильні.

— Тоді зрозуміло... — Дарен з усього маху вгатив кулаком по стіні — аж балкон затремтів.

Я здригнулась. Який же він сильний. І це лякало.

— Що будемо робити? — вигукнула я, бо знову почула ті дивні звуки. Гул наростав.

Дарен подивився на мене.

— Зараз я спущу вас з Адріаном донизу, а сам затримаю їх. Ви швидко прямуйте до порталу!

— А ти? — я злякано глянула йому в очі.

Він ледь усміхнувся.

— А я їм не по зубах, — прошепотів на вухо, підхопивши мене й рушаючи до краю балкона.

Я вчепилася за його шию й заплющила очі. Здалося, що він ніжно торкнувся мого волосся вустами. Потім почувся шерех крил.

Ми летіли лише кілька секунд, але це були найпрекрасніші секунди. Вітер лоскотав шкіру, не приносячи дискомфорту. Я розплющила очі — й зустрілася поглядом із золотаво-карими очима Дарена.

На мить перехопило подих. Його зіниці розширилися. Він нахилився… і поцілував мене в чоло. Лагідно. А тоді — відпустив.

Ми вже стояли біля виходу з залу. Дарен ще раз глянув на мене — і злетів у небо.

Завмерла, спостерігаючи за змахами його крил. Це було дивовижно. Я й не встигла ні про що інше подумати, як біля мене опинився Адріан.

— Чому б тобі не піти з нами? — тихо запитала я.

— Маги-повітряники — найпідліші з усіх. Є великі шанси, що вони неабияк ускладнять нам відхід у твій світ і ще й можуть поранити тебе. Тому краще, якщо я відверну їхню увагу на себе.

Мені стало трохи сумно: найімовірніше, я більше ніколи не побачу цього чоловіка. Він підійшов ближче й, міцно притягнувши мене до себе, обійняв.

Зверху почувся гул. У порожньому залі здійнявся крижаний вітер, що пробирав до кісток. Його пориви закручувалися у вихор, підхоплюючи пляшки, склянки, сміття, залишене відвідувачами концерту…

— Я знайду тебе! — перекричав Дарен гул і швидко чмокнув мене в губи. — Біжіть! — крикнув він Адріану, відходячи й кидаючи на мене останній погляд.

Чоловік розправив крила й злетів у повітря.

Що сталося далі — я не встигла побачити, бо Адріан міцно схопив мене за руку, і ми, не озираючись, вибігли із залу. Величезні вхідні двері з гуркотом зачинилися за нашими спинами.