Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

– Мамо, тату! – припіднявши капелюх, привітався юний нащадок роду. Як ні в чому не бувало.

Люміністіель кивнув з легкою усмішкою на вустах.

– Сину мій, – стримано промовила Гвенхалейн, – ти швидко. Ми тільки позавчора отримали твого листа.

– Поштовий сокіл летить швидко, – широко всміхнувся Ларіон, – та не набагато швидше за дирижабль. Шкода, що на Архіпелазі не користуються перемовниками, аби завжди бути на зв’язку. Я от собі придбав. Одна з новітніх розробок!

Скинувши рюкзак, він видобув з бокового відсіку невеликий, розміром із супницю, пристрій у золотистому корпусі, з одного боку якого виднілись якісь важільці та кнопки, а з іншого під скляною кришкою вгадувалось переплетіння шестерень та кристалів.

– Бачили, який красень? А?!

– Вражає, – підтиснувши губи, відповіла Гвенхалейн. – Ми обов’язково обговоримо цю неймовірну річ… Згодом.

– Гаразд, – Ларіон сховав пристрій назад до рюкзака. Перевів погляд на Луріель та Елірену, що зацікавлено спостерігали за ним. – Ну а ви що? Не обіймете свого шебутного братика? Адже скучили, ану зізнавайтесь! Я вам таке розповім…

– Синку, – перервав його Люміністіель, – для розповідей ще буде час. Для обіймів – також. Представ нам свою супутницю, будь ласкавий.

– От я дурбецало! – юнак ляснув себе по лобі, потім трохи відступив убік. – Мамо, тату, любі сестри, знайомтесь – це Міларіен. Ми зустрілись у Ноксінгтоні, коли ми з Льюїсом їздили туди на інженерну конференцію. І відтоді… – його погляд поплив, ставши максимально замріяним. – Відтоді ми разом, коротше.

Темна ступила крок вперед. Дошки причалу злегка скрипнули під темним лакованим чобітком.

– Мої вітання, – її голос був тихим та шелестливим. – Вельми рада нарешті познайомитися з вами усіма. Ларі багато розповідав мені! Лорде Люміністіель… – змірявши старого оцінюючим поглядом, вона простягнула уперед праву руку з золотистим візерунчатим манікюром на нігтях. – Начувана про вас.

Ельф відповів таким же чіпким поглядом… А потім ледь помітно, одним краєчком губ, всміхнувся.

– Моя слава… дещо перебільшена, – під пильним поглядом дружини він злегка потис простягнуту долоню. Цілувати, як то передбачено етикетом, не став.

– Кхм…

Голос леді Гвенхалейн не був крижаним – та на легку нічну паморозь він вже тягнув.

– Гадаю, вам не завадить відпочити з дороги. Я накажу слугам повантажити речі в екіпаж.

Двоє матросів у шкіряних бушлатах викинули з вантажного відсіку дирижабля кілька саквояжів та прибрали східці – і небесний корабель відчалив.

* * *

Слуга в незмінному синьому вбранні зачинив браму за екіпажем, а ще двоє – звісно, також у синьому – вивантажили з нього речі.

Маєток височів перед ними – збудований з білого каменю, розділений на кілька крил, з високими стрілчастими вікнами та балкончиками з рельєфними парапетами. Довкола простягався ідеально підстрижений газон, який тут і там перетинали акуратно вимощені червоною бруківкою доріжки. Неподалік від входу ледь чутно журчав фонтанчик з вбудованим водним артефактом.

– Оце і є твоє, як ти казав, “затишне родинне гніздечко”? – іронічно спитала Міларіен, спершись на завбачливо підставлену Ларіоном руку й спускаючись з підніжки.

Ельф бешкетно всміхнувся.

– Ну… мабуть, “гніздечко” – це таки применшення. “Гніздо” – так буде правильніше.

– Ми підготували твої покої, Ларіоне, – підійшовши до них, промовила леді Гвенхалейн. – І… – пауза, – гостьову кімнату для твоєї супутниці.

– Та навіщо? – здивувався Ларіон. – Ми б і в одній прекрасно розмістились.

Мати зміряла його уважним поглядом.

– Ви ще не одружені, сину мій. І навіть не заручені… Принаймні, не згідно традицій Першонароджених. Тож це ніяк не можливо.

– Ну й добре, – не став він сперечатися. – Піду тоді віднесу нагору наші сумки.

– Кхм…

– А, ну так, звісно.

Двійко слуг – несподівано, у тих самих синіх лівреях – підхопили саквояжі й понесли їх усередину.

– Ви все ще тримаєте людей у рабстві? – раптом поцікавилась темна. – Приємно знати, що наші світлі родичі також… вірні традиціям.

Відкрито висловлювати обурення – негідно шляхетної леді. Та бодай якусь емоцію з приводу сказаного Гвенхалейн мала проявити. Якщо “світлих родичів” вона ще могла, скривившись, проковтнути, то згадка про рабів не могла лишитись непоміченою й вимагала реакції.

– Як можна! Всі ці люди належать до одного роду, що свого часу підписав з нашими пращурами договір про служіння.

– Як цікаво, – з легким здивуванням промовила Міларіен. – Договір безстроковий?

– Звісно ж, так.

– Зрозуміло, – темна мило всміхнулась.

Фраза “але ж це все одно рабство” так і не була промовлена. Вона просто висіла в повітрі.

– Ходімо, зіронько, – вирішив розрядити обстановку Ларіон. – Нам ще треба розібрати наші речі.

– Маєш рацію, – з посмішкою відповіла темна, беручи його за руку. – Ходімо… місяченьку.

– Я, мабуть, також піду до себе, мамо, – злегка схиливши голову, промовила Елірена. – До вечора ще є час, аби трохи позайматись.

– І я теж, – приєдналась до неї Луріель. – Мене ще чекає незакінчене шиття.

Шляхетне ельфійське подружжя лишилось на самоті.

– Це вже переходить всякі межі, – з погано прихованою люттю в голосі промовила Гвенхалейн. – Власне, фрази “переходить межі” замало, аби описати мої почуття. Ми маємо…

– Зачекай, Гвен, – м’яко зупинив її Люміністіель. – Я розумію, що ти зараз відчуваєш. Та не роби поспішних висновків. Я б не хотів починати возз'єднання родини зі сварки.

– Возз’єднання, кажеш? – дивним тоном перепитала вона.

– Я буду в себе. Побачимось за вечерею.

Далі буде...

Антон Очерет
На колір та смак...

Зміст книги: 3 розділа

Спочатку:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!