– Мамо, тату! – припіднявши капелюх, привітався юний нащадок роду. Як ні в чому не бувало.
Люміністіель кивнув з легкою усмішкою на вустах.
– Сину мій, – стримано промовила Гвенхалейн, – ти швидко. Ми тільки позавчора отримали твого листа.
– Поштовий сокіл летить швидко, – широко всміхнувся Ларіон, – та не набагато швидше за дирижабль. Шкода, що на Архіпелазі не користуються перемовниками, аби завжди бути на зв’язку. Я от собі придбав. Одна з новітніх розробок!
Скинувши рюкзак, він видобув з бокового відсіку невеликий, розміром із супницю, пристрій у золотистому корпусі, з одного боку якого виднілись якісь важільці та кнопки, а з іншого під скляною кришкою вгадувалось переплетіння шестерень та кристалів.
– Бачили, який красень? А?!
– Вражає, – підтиснувши губи, відповіла Гвенхалейн. – Ми обов’язково обговоримо цю неймовірну річ… Згодом.
– Гаразд, – Ларіон сховав пристрій назад до рюкзака. Перевів погляд на Луріель та Елірену, що зацікавлено спостерігали за ним. – Ну а ви що? Не обіймете свого шебутного братика? Адже скучили, ану зізнавайтесь! Я вам таке розповім…
– Синку, – перервав його Люміністіель, – для розповідей ще буде час. Для обіймів – також. Представ нам свою супутницю, будь ласкавий.
– От я дурбецало! – юнак ляснув себе по лобі, потім трохи відступив убік. – Мамо, тату, любі сестри, знайомтесь – це Міларіен. Ми зустрілись у Ноксінгтоні, коли ми з Льюїсом їздили туди на інженерну конференцію. І відтоді… – його погляд поплив, ставши максимально замріяним. – Відтоді ми разом, коротше.
Темна ступила крок вперед. Дошки причалу злегка скрипнули під темним лакованим чобітком.
– Мої вітання, – її голос був тихим та шелестливим. – Вельми рада нарешті познайомитися з вами усіма. Ларі багато розповідав мені! Лорде Люміністіель… – змірявши старого оцінюючим поглядом, вона простягнула уперед праву руку з золотистим візерунчатим манікюром на нігтях. – Начувана про вас.
Ельф відповів таким же чіпким поглядом… А потім ледь помітно, одним краєчком губ, всміхнувся.
– Моя слава… дещо перебільшена, – під пильним поглядом дружини він злегка потис простягнуту долоню. Цілувати, як то передбачено етикетом, не став.
– Кхм…
Голос леді Гвенхалейн не був крижаним – та на легку нічну паморозь він вже тягнув.
– Гадаю, вам не завадить відпочити з дороги. Я накажу слугам повантажити речі в екіпаж.
Двоє матросів у шкіряних бушлатах викинули з вантажного відсіку дирижабля кілька саквояжів та прибрали східці – і небесний корабель відчалив.
* * *
Слуга в незмінному синьому вбранні зачинив браму за екіпажем, а ще двоє – звісно, також у синьому – вивантажили з нього речі.
Маєток височів перед ними – збудований з білого каменю, розділений на кілька крил, з високими стрілчастими вікнами та балкончиками з рельєфними парапетами. Довкола простягався ідеально підстрижений газон, який тут і там перетинали акуратно вимощені червоною бруківкою доріжки. Неподалік від входу ледь чутно журчав фонтанчик з вбудованим водним артефактом.
– Оце і є твоє, як ти казав, “затишне родинне гніздечко”? – іронічно спитала Міларіен, спершись на завбачливо підставлену Ларіоном руку й спускаючись з підніжки.
Ельф бешкетно всміхнувся.
– Ну… мабуть, “гніздечко” – це таки применшення. “Гніздо” – так буде правильніше.
– Ми підготували твої покої, Ларіоне, – підійшовши до них, промовила леді Гвенхалейн. – І… – пауза, – гостьову кімнату для твоєї супутниці.
– Та навіщо? – здивувався Ларіон. – Ми б і в одній прекрасно розмістились.
Мати зміряла його уважним поглядом.
– Ви ще не одружені, сину мій. І навіть не заручені… Принаймні, не згідно традицій Першонароджених. Тож це ніяк не можливо.
– Ну й добре, – не став він сперечатися. – Піду тоді віднесу нагору наші сумки.
– Кхм…
– А, ну так, звісно.
Двійко слуг – несподівано, у тих самих синіх лівреях – підхопили саквояжі й понесли їх усередину.
– Ви все ще тримаєте людей у рабстві? – раптом поцікавилась темна. – Приємно знати, що наші світлі родичі також… вірні традиціям.
Відкрито висловлювати обурення – негідно шляхетної леді. Та бодай якусь емоцію з приводу сказаного Гвенхалейн мала проявити. Якщо “світлих родичів” вона ще могла, скривившись, проковтнути, то згадка про рабів не могла лишитись непоміченою й вимагала реакції.
– Як можна! Всі ці люди належать до одного роду, що свого часу підписав з нашими пращурами договір про служіння.
– Як цікаво, – з легким здивуванням промовила Міларіен. – Договір безстроковий?
– Звісно ж, так.
– Зрозуміло, – темна мило всміхнулась.
Фраза “але ж це все одно рабство” так і не була промовлена. Вона просто висіла в повітрі.
– Ходімо, зіронько, – вирішив розрядити обстановку Ларіон. – Нам ще треба розібрати наші речі.
– Маєш рацію, – з посмішкою відповіла темна, беручи його за руку. – Ходімо… місяченьку.
– Я, мабуть, також піду до себе, мамо, – злегка схиливши голову, промовила Елірена. – До вечора ще є час, аби трохи позайматись.
– І я теж, – приєдналась до неї Луріель. – Мене ще чекає незакінчене шиття.
Шляхетне ельфійське подружжя лишилось на самоті.
– Це вже переходить всякі межі, – з погано прихованою люттю в голосі промовила Гвенхалейн. – Власне, фрази “переходить межі” замало, аби описати мої почуття. Ми маємо…
– Зачекай, Гвен, – м’яко зупинив її Люміністіель. – Я розумію, що ти зараз відчуваєш. Та не роби поспішних висновків. Я б не хотів починати возз'єднання родини зі сварки.
– Возз’єднання, кажеш? – дивним тоном перепитала вона.
– Я буду в себе. Побачимось за вечерею.
