Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Лорд Люміністіель сидів у кріслі в своєму кабінеті й потягував люльку, меланхолійно дивлячись у вікно.

Крісло було м’яким та зручним. Люлька – заправлена міцним трав’яним збором. З вікна відкривався вид на острів, що належав роду Золотої Осики, та навколишній морський простір.

Надпита склянка кріпленого яблучного сидру стояла на різьбленому дубовому столі. На стіні висів клинок у потертих піхвах, з рунічним візерунком на ефесі.

Протяг крізь прочинене вікно злегка колихав волосся ельфа – темне, довге, хвилясте й злегка посивіле. Так, Першонароджені теж старіють – всупереч думці деяких людських науковців, що вважають їх безсмертними. Та вона є хибною – рівно як і думка, ніби ельфи не палять.

На щоці чоловіка виднівся застарілий шрам – спогад про давню війну між світлими й темними ельфами.

Тоді він вижив. Дивом. І повернувся додому – хай і не одразу. Відтоді рефлексувати, сидячи коло вікна з люлькою в зубах, було його улюбленим заняттям.

Іноді, задля різноманіття, він спускався в сад у внутрішньому дворику. Або обідав з родиною. До речі, про обід…

– Мілорде? – постукавши у двері, слуга у синій лівреї обережно зазирнув усередину. – Леді Гвенхалейн та ваші доньки чекають на вас у обідній залі.

Усі слуги в родовому маєтку були людьми, і цей не був виключенням.

– Що? – розсіяно перепитав Люміністіель. – А, так, звісно. Передай міледі, що я спущусь за хвилину.

Загасивши люльку, він поправив білосніжний камзол з золотим шиттям і поволі звівся з-за столу.

* * *

Леді Гвенхалейн буквально уособлювала собою вираз “владна та сильна жінка”. Навіть за обіднім столом вона перебувала у традиційному родовому вбранні – закритій білій мереживній сукні з вишитими золотом рунними ланцюжками, у які подекуди було майстерно вплетене жовте листя осики. Пшеничного кольору волосся було акуратно – волосинка до волосинки – укладене у високу зачіску, скріплену заколками у вигляді тих самих осикових листків. Ідеальна постава, пронизливий погляд сірих очей та незмінно крижаний вираз обличчя довершували образ.

У цьому будинку вона була другою після самої Світлої Богині. Буквально.

Звісно, то все не просто так. Коли свого часу Люміністіель подався на війноньку – саме на її плечі лягло керівництво маєтком та родовими володіннями. І по його поверненні продовжувало лежати на вищезгаданих плечах… Позаяк високородний лорд не дуже поспішав повернутись до належних йому за рангом обов’язків. Як кажуть люди з деяких країн Материка – “забив”.

От і керувала всім, по факту, його дружина. Настільки вжилась у роль, що навіть ледь вловимі зморшки на ідеальному обличчі з’явились раніше строку… А може й не раніше. Дехто вважає ельфів безсмертними, та навіть вони не владні над часом… і старістю.

Обидві її доньки сиділи обіч неї. Старша, Елірена – праворуч. Вогняно-руде волосся, заплетене у важку косу, блакитні очі й зовсім трохи веснянок на обличчі. Молодша, Луріель – ліворуч. Зеленоока, волосся ніжного світло-сірого кольору вільно спадало на плечі, не будучи обмеженим жодними зачісками та заколками. Обличчя – зовсім юне, завжди усміхнене, в комплекті з незмінними ямочками на щоках.

Обидві сиділи рівно, чемно склавши руки на колінах. Прагнули наслідувати матір.

Виходило так собі.

Елірена була вбрана у червону – під колір волосся – сукню. Луріель – в зеленому, під колір очей. Можна було припустити, що леді Гвенхалейн зібрала у своєму образі усі традиційні родові кольори, лишивши решті можливість обирати на власний розсуд.

Слуга у синьому безшумно прочинив двері, чемно вклонився й вийшов геть. Слідом увійшов лорд Люміністіель, неспішно попрямував до столу, відсунув стілець та вмостився на ньому.

– Ти запізнився, любий, – холодно зауважила леді Гвенхалейн. – Змушуєш нас чекати.

– Вибач, люба, – лаконічно відповів той. – Справи.

Звісно ж, вона не повірила. Та виду не подала.

– Від тебе знову пахне травою й димом. Ти знов палиш у будинку… хоча я прямо просила цього не робити.

– Це всього лиш кілька затяжок, аби розслабитись, – незворушно промовив Люміністіель. – Ти ж знаєш, кохана.

– Кілька затяжок… – луною повторила ельфійка. – Гаразд. Віддамо належне трапезі.

На декілька хвилин запанувала тиша. Їли мовчки й без зайвого шуму. У цьому домі без дозволу леді Гвенхалейн навіть посуд не смів зайвий раз дзвеніти.

– Що нового сталось, поки я був зайнятий? – відсунувши тарілку й відкинувшись на спинку стільця, поцікавився Люміністіель.

Гвенхалейн здивовано припідняла брову. Мовляв, ми живемо в одному будинку, а ти ще розпитуєш про новини? Але прямо казати про це не стала. Влаштовувати сімейні чвари в присутності дітей – негідно благородної леді. Це можна зробити й потім, наодинці.

Це також негідно благородної леді, та іноді можна.

– Дійсно, любий, – сказала, акуратно поклавши виделку, – поки ти був… гм, зайнятий, дещо сталось. Я отримала звістку від Ларіона.

– Он як? – з непідробною цікавістю спитав чоловік.

Настала його черга у подиві зводити брову – бо вищезгадане ім’я у цьому будинку останнім часом прагнули зайвий раз не вимовляти. Особливо – за столом.

Дітей насправді у шляхетного ельфійського подружжя було троє. Окрім двох доньок, був ще син – середній, себто молодший брат Елірени. Згідно усіх традицій та звичаїв, йому судилось стати гідним спадкоємцем роду і з часом узяти сімейні справи до своїх рук.

Та цього разу традиції та звичаї не впорались – бо втрутилась доля, лишивши їх з носом.

Протягом навчання в академії на столичному острові Ларіон познайомився з одним людським винахідником з Материка, що прибув до ельфів за програмою обміну. Вони подружились – і юний спадкоємець роду Золотої Осики вирішив, що технічний прогрес та насичене життя людей з Великої Землі куди цікавіші, ніж заняття з магії та етикету. Слово з ділом в нього завше йшли поруч – тож він, не довго думаючи, злиняв з островів.

Навіть не завершивши навчання.

Мати того юнацького максималізму чомусь не оцінила. Дивно, чого б це…

– І що там наш хлопчик? – замислено спитав Люміністіель.

– Збирається навідати нас найближчим часом, – здається, леді Гвенхалейн сама до кінця не вірила у свої слова. – А ще… Він прибуде не сам, а з нареченою.

Цього разу, аби висловити свій подив, лорд Люміністіель звів догори вже обидві брови – однієї було замало.

– Цікаво. І хто ж вона?

Невисловлена частина питання повисла у повітрі. Якщо це уродженка однієї з країн Материка – то що їй, що самому Ларіону у родовому обійсті будуть… Не дуже раді. А може й дуже не раді.

– Якщо вірити його словам – ельфійка. Зі шляхетного роду. Невже наш син таки взявся за голову?

Елірена стисла губи, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя. Луріель опустила очі додолу, намагаючись приховати усмішку. Свою думку обидві, звісно ж, лишили при собі – бо деякі речі шляхетним леді негоже вимовляти за столом.

– Дуже цікаво, – в очах Люміністіеля заблимали вогники – вперше за багато років. – Він не написав, коли прибуває?

– Дирижабль прибуває післязавтра, – сухо відповіла леді Гвенхалейн. – Потрібно наказати слугам підготувати гостьові кімнати. А нам усім – підготуватись до зустрічі. І я б дуже просила тебе, любий мій чоловіче, лишити свою люльку вдома.

Антон Очерет
На колір та смак...

Зміст книги: 3 розділа

Спочатку:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!