– А ось і вони, – підтвердив очевидне Люміністіель. І смачно затягнувся люлькою.
Гвенхалейн несхвально поглянула на нього, та ніц не сказала. З’ясовувати стосунки на публіці – негідно благородної леді.
Острів, що ним володів рід Золотої Осики, був не самим маленьким, і дорога до узбережжя зазвичай займала певний час. Але родове обійстя знаходилось на пагорбі недалеко від східного берега, тож йти – або їхати, як цього разу – кудись далеко потреби не було. Від маєтку до берега спускалась широка й рівна, вимощена каменем, дорога. А на узбережжі був причал для дирижаблів.
Взагалі між островами Високого Архіпелагу було портальне сполучення. Принаймні порталами користувались високородні ельфи, лишивши посполитим кораблі та пороми на магічній тязі. Але для сполучення з Материком такий спосіб не годився – цьому перешкоджав створений ще Першими Королями просторовий захист. Та й магічної сили такі портали вимагали чимало.
Раніше використовували ті самі кораблі. А потім людські інженери спільно з гремлінами винайшли спосіб подорожувати повітрям. Точніше – винайшли гремліни, а люди дещо допрацювали їх творіння. Зокрема, прибрали славнозвісний “ефект гремлінської вдачі” – коли геніальні творіння зеленовухих часом працювали зовсім не так, як від них вимагалось. Або й взагалі вибухали.
Саме зараз невеличкий пасажирський борт швартувався до причальної вежі. З різьбленої захисними рунами гондоли відкинули східці, й ними спустилися двоє.
У першому з них представника Високого Народу можна було впізнати лиш за обличчям – неприродньо веселим, бешкетним та навіть певною мірою дурнуватим, але все ж ельфійським. Все решта в образ шляхетного уродженця Архіпелагу аж ніяк не вписувалось.
Ані шкіряна куртка з гачками-застібками. Ані світла сорочка вільного крою, позбавлена будь-яких натяків на традиційну вишивку. Ані лляні штани, заправлені у черевики з високим шнуруванням. Ані широкополий капелюх (особливо капелюх), з-під якого вибивалось коротке (ну, як для ельфа коротке) попелясто-сіре волосся.
Ельфи не носять капелюхів. Взагалі. Ба більше – вони взагалі не користуються головними уборами. Це відомо усім дослідникам, що вивчають історію Архіпелагу, та підтверджено (ще й не просто так, а неодноразово) самими ельфами. Та доля, з притаманною їй любов’ю до тонких жартів, нині ставила усім вищезгаданим добродіям шах і мат у вигляді Ларіона з роду Золотої Осики – який стояв перед своїми шляхетними родичами у капелюсі і у вус не дув.
Шкіряний рюкзак на плечах довершував цю кричущу неправильність. Високородні ельфи, якщо під рукою раптом немає слуги, який переносив би речі – завжди користуються перевіреними часом дорожніми сумками. Бажано зачарованими. Ніяких рюкзаків та інших новомодних винаходів.
Любляча сім’я зустрічала блудного родича у повному складі. Люміністіель та Гвенхалейн – бо так годиться. Врешті-решт, він був їхнім сином. Елірена та Луріель – бо ніяк не могли пропустити таку подію, як приїзд улюбленого братика. А ще – “та ж цікаво, ну”!
Звісно, дослівно вони цього не казали. Бо що? Правильно. Негоже шляхетним леді так висловлюватись.
Двоє слуг та кучер, що правив екіпажем, йшли у комплекті.
Наразі усі вищезгадані з непідробною цікавістю (а дехто – з погано прихованим несхваленням) вдивлялись у молодого ельфа, що спускався на пристань. Вдивлялись доти, доки не побачили його супутницю, що зійшла слідом.
Цікавість поступилась місцем легкому очманінню. Несхвалення нікуди не поділось – хіба що приховувати його стало ще важче.
Ні, так-то це була найсправжнісінька ельфійка, і при іншому розкладі – ніщо не викликало б підозри. Ані нетипові рожеві очі. Ані чорно-рожева (мабуть, під колір очей) дорожня сукня з коротким рукавом та срібною вишивкою по кантиках. Ані довге сніжно-біле волосся, частина якого була заплетена у тоненькі фігурні косички. Ані юне обличчя з ледь вираженими ямочками – так, до Луріель їй було далеко. Ані виведені сріблястою фарбою ритуальні татуювання на обличчі…
Хоча ні, якраз татуювання-то й вирішували. Вкупі з темно-сіруватою шкірою.
– Неподобство, – прошепотіла Гвенхалейн. Але дуже тихо, аби ніхто не почув. Висловлювати своє обурення на публіці – негідна поведінка для благородної леді.
Описуючи в листі свою наречену як “ельфійку зі шляхетного роду”, Ларіон забув додати одну малееесеньку деталь. А саме, що ельфійка ця – темна.
