Раді Вас бачити!

Вона запізнювалася.

Вінтер Голловей глянула на наручний годинник. Золотиста стрілка невблаганно наближалася до десятої — до миті, коли їй доведеться зганьбитися перед десятком людей у дорогих костюмах. У головній конференц-залі саме розпочиналося екстрене засідання ради директорів. Там мали представити нового генерального директора, а для Вінтер це означало лише одне: вирішальну битву за право взагалі залишитися в цих стінах.

Платиновий циферблат прикрашав фенікс із лазуриту. Його розправлені крила здавалися живими: варто лише відвести погляд — і він змахне ними, здіймаючись над долонею у синьому полум'ї. Під цифрою шість мерехтіли вигравіювані літери W.H., а трохи нижче — слова, які Вінтер знала напам'ять:

«Перероджуюся через поразку».

Вона мимоволі торкнулася скла, відчуваючи, як прохолода платини миттєво огорнула її знайомим спокоєм. Це була єдина цінна річ, яку вона мала — спадок від бабусі, переданий у той день, коли Вінтер народилася. Дівчина зовсім не пам'ятала бабусю, але годинник залишався мовчазним доказом того, що в сім'ї Голловей існувала хоча б одна людина, яка щиро любила її. 

Тихий писк ліфта сповістив про прибуття на восьмий поверх. Вінтер здригнулася, відчуваючи, як від нервового напруження скрутило шлунок. Вона знала: як тільки скляні двері розсунуться, присутні витріщатимуться на неї, мов на жадібну злочинницю, яка привласнила мільйони доларів у власній компанії. Усі масмедіа вже тиждень гуділи про це: «Помста чи ненажерливість? Старша донька Фелікса Голловея обікрала батька». Газетні заголовки майоріли її фотографіями, а репортери смакували кожну деталь, тавруючи її чудовиськом. 

Гаразд, Вінтер, не думай про це.

Розправивши плечі, вона міцно стиснула в руках теку й рушила до конференц-зали. 

Масивні двостулкові двері з темного горіха тихо відчинилися під її натиском. Щойно вона переступила поріг, перед нею відкрився краєвид на мегаполіс, що поволі прокидався під серпанком ранкового смогу. Скляні фасади сусідніх хмарочосів виблискували в променях сонця. Автомобільні потоки внизу нагадували тонкі світлові стрічки, а люди здавалися лише крихітними постатями, загубленими серед каменю, скла і бетону. З такої висоти місто скидалося на бездоганно відлагоджений механізм, якому було байдуже до людських трагедій.

Вінтер обвела поглядом присутніх, які сиділи за довгим овальним столом із чорного мармуру. Варто було їй з'явитися, як жваве обговорення чогось, про що вона не знала, припинилося. У залі запала така тиша, що вона виразно почула рівномірне гудіння кондиціонера й тихе цокання стрілок власного годинника. Десятки очей одночасно вп'ялися в неї. 

— Перепрошую, — вона змусила себе усміхнутися, вдаючи, що все гаразд. — Я трохи затрималася в дорозі. 

— Могла б і не приходити, — пролунало з протилежного кінця зали. — Ти більше не частина ради директорів.

Щоки дівчини обпік рум'янець. Усі вони — старі партнери її батька, інвестори, аналітики, з якими вона ще місяць тому обговорювала квартальні звіти за чашкою кави, — зараз дивилися на неї з холодним презирством і цинічною цікавістю. Хтось зневажливо скривив губи, хтось демонстративно перезирнувся із сусідом, а старий містер Еванс, який колись називав її «найкращою інвестицією компанії», сухо відвів погляд, ніби сама її присутність отруювала повітря в кімнаті.

Та Вінтер пропустила цей удар. Її погляд зупинився на зведеній сестрі, Дейзі, яка сиділа ліворуч від батька й виглядала так, ніби щойно зійшла зі шпальт глянцевого журналу. У бездоганно підігнаному молочно-білому костюмі від паризького кутюр'є, з ідеально укладеними золотавими локонами та сяючою шкірою, вона аж ніяк не вписувалася в суворий клімат офісу. 

— Але я все ще фінансовий директор, — сухо відповіла дівчина. 

Вона глянула на місце, що раніше належало їй. Його зайняв Вільям Фіцрой, донедавна її наречений, і це означало лише одне — посада дісталася йому. Вінтер навіть не здивувалася. Тиждень тому, коли її звинуватили у фінансовій афері, Вільям зрадив їй з Дейзі, без вагань обмінявши роки їхніх стосунків на прихильність її батька та тепле крісло в раді директорів.

— О, люба, ти як завжди все плутаєш, — протягнула Дейзі в притаманній їй манері смакувати кожне слово, наче солодку отруту. Вона ліниво крутила на пальці масивну обручку з діамантом і усміхалася тим фальшивим співчуттям, від якого нудило. — Папери про твоє відсторонення вже підписані. А новим фінансовим директором призначили Вільяма. Зрештою, компанії потрібен хтось... чесний, надійний і без судимостей.

— Як швидко ви все зробили. Навіть не дали мені часу…

— Гадаю, я не зобов'язаний звітувати про свої рішення перед вами, міс.

Низький, оксамитовий і водночас суворий чоловічий голос змусив дівчину здригнутися.

Вона різко обернулася.

Біля дверей, за кілька кроків від неї, стояв високий незнайомець. Він був не просто вродливим — він зачаровував тією спокійною, невимушеною впевненістю, яку неможливо купити за гроші чи здобути разом із високою посадою. Так тримаються люди, яких із дитинства вчили не демонструвати владу — достатньо просто не сумніватися у власному праві нею розпоряджатися.

Кілька нескінченних секунд Вінтер розглядала його, не зовсім розуміючи, що він мав на увазі. Серце прискорило свій ритм, вибиваючи дріб у грудях. 

— Перепрошую?.. — запитала вона, відчуваючи, як під горіховим поглядом її впевненість розчиняється, мов цукор у гарячій каві.

— Містере де Вільє, — її батько, Фелікс Голловей, квапливо встав із-за столу і поспішив до незнайомця. Його звична зверхність миттєво випарувалася, поступившись місцем підлесницькому поспіху. — Ми чекали на вас. Документи для підписання готові. 

Він повернувся до присутніх і святковим тоном оголосив:

— Друзі, це Тео де Вільє, новий генеральний директор Holloway Group. 

Присутні радо зустріли нового начальника, гучно аплодуючи йому. І тільки Вінтер почувалася білою вороною. Вона розгублено переводила погляд з батька на незнайомця, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг.

Тепер вона збагнула — це він відсторонив її.

У роті з'явився смак металу — дівчина й не помітила, як до крові прикусила внутрішній бік щоки.

— Колеги, оскільки містер де Вільє вже з нами, пропоную розпочати екстрене засідання ради директорів, — продовжив Фелікс, коли оплески стихли. Його погляд пройшовся по залі, поки не зупинився на Вінтер. Вона не побачила там ані розуміння, ані каяття — лише байдужість, з якою позбуваються непотрібних речей. — Але перш ніж ми перейдемо до порядку денного, маємо закрити одне прикре питання. Вінтер.

Вона застигла, відчуваючи, як шалено закалатало серце. Батько завжди хотів позбутися її. Роками він терпів її присутність у компанії через заповіт матері, і якби не двадцять п'ять відсотків акцій, він не пустив би її на поріг холдингу. 

— Твоя присутність тут більше не має жодного юридичного підґрунтя. Ти позбавлена посади фінансового директора, а твої акції заморожені до завершення розслідування, — він витримав багатозначну паузу, холодно посміхаючись. — Ти більше не член ради. З цього моменту ти для Holloway Group — ніхто.

По залу прокотився тихий шепіт.

Усі чудово знали, якою ціною Вінтер дісталося крісло фінансового директора. Вона не отримала його у спадок як подарунок — вона заслужила його роками наполегливої праці, безсонними ночами над звітами та бездоганними угодами, які витягували компанію з найглибших криз. І все ж зараз жоден із присутніх не звів голови. Ніхто не наважився сказати й слова на її захист. 

— Будь ласка, залиш залу. Охорону я поки не кличу лише тому, що ти — моя дочка.

Щоки дівчини спалахнули від гніву. Пальці судомно стиснули теку.

— Поки триває розслідування, ви не можете звільнити мене, — запротестувала вона. — Це прописано в контракті.

— А ніхто тебе й не звільняє, люба, — з удаваним співчуттям подала голос Дейзі. — Тебе просто... тимчасово усувають. З турботи про твою ж репутацію. 

— Рішення прийнято одноголосно, — додав Фелікс. — Звільни кабінет негайно і передай усі справи Вільяму. 

При згадці про Вільяма вона зблідла. 

Погляд мимоволі ковзнув до чоловіка, з яким вона планувала провести решту життя. Лише тиждень тому він обіймав її за плечі, шепотів обіцянки про кохання і присягався у вірності. А сьогодні — спокійно переступив через її розчавлену гідність. 

Вінтер відчула, як до горла підступає нудота. Всередині все кричало від огиди до нього, але десь у найглибших закутках душі серце розривалося від невимовного болю. Зрада пекла живим вогнем, залишаючи по собі лише кровоточиві рани.

Вона поквапилася до виходу, ледь стримуючи тремтіння в колінах і змушуючи себе тримати спину рівно. 

Тео де Вільє досі стояв у дверях, перекриваючи їй прохід. Він не дивився на Фелікса. Його пронизливі очі були прикуті до Вінтер. 

Коли вона порівнялася з ним, він не відступив. Натомість Тео повільно звів погляд на її обличчя, змушуючи дівчину закинути голову, аби зустрітися з ним очима. Від нього пахло кипарисом, терпкою лимонною цедрою й нагрітою сонцем деревиною. Це був дивний аромат — спокійний, стриманий, майже невловимий, але саме він чомусь навіював думки про дім, якого Вінтер ніколи не мала. Про тихі вечори, світло у вікнах і чиїсь руки, що завжди готові обійняти. 

Вінтер насупилася, намагаючись прогнати цю думку. Вона здалася їй такою ж недоречною, як сонячний промінь посеред зимової хуртовини. 

— Після засідання зайдіть до мене, — сказав він. — Потрібно обговорити деякі моменти. 

— Авжеж, містере де Вільє, — вона холодно кивнула йому.

Щойно він відійшов від дверей, Вінтер вислизнула в просторий, залитий світлом коридор. Мить Тео дивився їй услід. 

Дивна дівчина. 

Щось у її історії не складалося. За всі роки роботи він навчився довіряти не словам, а фактам. І факти кричали про її провину. Та поведінка Вінтер Голловей уперто суперечила кожному з них.