Раді Вас бачити!

Вінтер піднялася в офіс гендиректора першою.

Десятий поверх завжди був серцем Holloway Group — територією, куди більшість працівників ніколи не потрапляла. Тут розташовувалися лише кабінети вищого керівництва, мала конференц-зала та кімната відпочинку для VIP-гостей. Усі інші підрозділи й департаменти холдингу містилися поверхами нижче або вище.

Приймальня слугувала своєрідним буфером між загальним простором компанії та кабінетом генерального директора. Простора, залита ранковим світлом, вона була витримана в тому ж стриманому мінімалізмі, що й кабінет Тео. 

Більшу частину приміщення займав вигнутий секретарський стіл із білого скла та металу. За ним стояло крісло, два широкі монітори, багатоканальний телефон і невелика гарнітура для внутрішнього зв'язку. Позаду, вздовж стіни, тягнулися вбудовані шафи без ручок.

Навпроти, біля панорамного вікна, для Вінтер поставили окремий робочий стіл. Скляна стільниця спиралася на металевий каркас, поруч стояло чорне офісне крісло, а на бездоганно чистій поверхні вже чекали новий ноутбук, телефон і кілька тек із логотипом холдингу. 

Вона опустила на стільницю коробку з речами — скромний залишок її минулого життя, що вмістився в кількох особистих дрібницях. Серед них був каламондин — декоративне апельсинове деревце, яке вона купила в свій перший робочий день. Вінтер обережно витягнула його з коробки й поставила на край столу.

— Тепер це твоє нове місце, — сказала вона, торкаючись пальцями плодів, що вже почали жовтіти.

— Це ви йому чи собі? — насмішкуватий голос де Вільє пролунав так несподівано, що вона ледь не зачепила ліктем коробку. 

Він стояв біля розчинених дверей, спершись плечем на одвірок. Замість звичного ділового костюма на ньому були світло-сірі брюки прямого крою, білі кеди й темно-синя сорочка з недбало підкоченими до ліктів рукавами. Верхній ґудзик залишався розстебнутим, а за планку сорочки були зачеплені сонцезахисні окуляри. Краватки він, схоже, принципово не визнавав.

На лівому зап'ясті блищав сталевий годинник на шкіряному ремінці. Простий настільки, що більшість прийняла б його за звичайний аксесуар. Лише люди, які бодай трохи розумілися на годинниках, знали: коштував він дорожче, ніж новий автомобіль.

Вінтер ледь помітно здригнулася. На мить їй стало ніяково — він випадково застав її в хвилину слабкості. Дівчина одразу ж відсмикнула пальці від деревця і повернулася до де Вільє.

— У вас звичка підкрадатися до людей? — поцікавилася вона, ігноруючи його запитання. 

— А я повинен стукати у двері перед тим, як зайти до свого кабінету? — він зобразив подив, не приховуючи роздратування.

Його погляд повільно ковзнув по її постаті, машинально відмічаючи кожну найдрібнішу деталь: той самий олівець, що абияк утримував її темно-русявий пучок, зім'яту білу футболку й ті самі джинси, у яких вона була вчора. 

Тео ледь помітно насупився. Єдине, чого він не терпів у жінках, — це неохайності. У його очах вона миттєво перекреслювала будь-які інші чесноти.

— Ви тут начальник. Було б дивно очікувати від вас таких умовностей.

— О, я розумію, — кутики його губ сіпнулися. — Ви просто не звикли ділити особистий простір з іншими. У вас був власний кабінет, секретарка, а тепер доведеться сидіти тут, на очах у всіх. 

Вінтер відчула, як до щік підступає жар. Вона міцно зчепила пальці в замок перед собою, аж поки кісточки не побіліли, намагаючись стримати слова, що вертілися на язиці — він нічого про неї не знав, щоб засуджувати.

— Якось переживу, ви не хвилюйтеся.

— Приємно бачити вас незламною, міс Голловей. Принесіть мені каву — і ми обговоримо ваш розпорядок.

Тео рушив до свого кабінету. Двері за ним зачинилися з глухим клацанням. Лише за кілька секунд Вінтер збагнула, що він так і не сказав, яку каву п'є. Схоже, де Вільє вирішив перевірити її з першої хвилини.

— Чудово, — пробурмотіла вона під ніс, дратуючись від власної неуважності. — Просто блискуче. 

Вінтер вийшла з приймальні й попрямувала до невеликої кухонної зони для топменеджменту — місця, куди раніше заходила лише по власну каву, але ніколи не для того, щоб готувати її комусь іншому. 

***

Тео переглядав матеріали кримінального провадження, коли пролунав короткий стук у двері, а потім до кабінету увійшла Вінтер із тацею в руках. Він відклав роздруківку з банківськими виписками, на яких чорними цифрами застигла астрономічна сума з шістьма нулями, і перевів погляд на дівчину.

Одне питання не давало йому спокою: навіщо вона це зробила?

На папері все виглядало бездоганно. Її підпис стояв під кожним платіжним дорученням. Усі необхідні рівні погодження були пройдені, доступ до корпоративних рахунків вона мала цілком законно, а самі перекази перед відправленням перевірила команда аудиторів. Система чітко показувала: Вінтер Голловей власноруч санкціонувала виведення трьохсот мільйонів доларів із рахунків Holloway Group. 

І водночас банківські виписки свідчили про протилежне: на її рахунках не було й сліду від цих грошей. Це суперечило здоровому глузду.

— Ваша кава, — дівчина поставила чашку перед ним. 

Тео відкинувся на спинку крісла, не поспішаючи дякувати. Його погляд ковзнув вгору, вивчаючи її з холодною прискіпливістю аналітика. Високі вилиці, чітко окреслені губи і вперта лінія підборіддя, що видавала характер ще до того, як вона відкривала рота. Вінтер стояла з незворушним обличчям, випроставши спину, мов на судовому засіданні, і байдуже дивилася кудись поверх його голови. 

Він простягнув руку й підняв чашку. Гарячий фарфор приємно зігрів пальці, а густа хвиля пари, що здіймалася над кавою, обіцяла хоча б відносно бадьорий початок дня. Він зробив один ковток.

Наступної секунди Тео ледь не вдавився.

Горло перехопило від нудотного смаку суміші, що виявилася настільки агресивно солодкою, ніби хтось висипав у чашку пів цукорниці. Але ще гірше було інше: під цією глюкозною атакою вгадувалася зовсім не свіжозмелена арабіка, а якась гаряча, каламутна вода, розмішана дешевим порошком із пакетика “три в одному”, придбаного в найближчому кіоску.

Його обличчя скривилося від відрази. Він з глухим стуком опустив чашку назад на блюдце, так, що кілька темних крапель виплеснулися на стіл.

Вінтер навіть не здригнулася. Краєм ока вона спостерігала, як він витягнув із коробки на столі кілька серветок і, не приховуючи огиди, виплюнув у них приготований нею напій. В її очах блиснула задоволена іскра.

— Ви серйозно? — в його голосі забриніли гнівні нотки. — Що це за бридота?!

— Ваша ранкова кава, — вона люб'язно усміхнулася, притиснувши тацю до грудей.

— Чорт забирай!.. — він коротко видихнув крізь зуби. — Якщо ви надумали перевірити моє терпіння, то це дарма. Начальник тут я.

— А я гадала, ми перевіряємо мою здатність читати думки. Ви ж навіть не сказали, яку каву п'єте.

— Вам ніхто не забороняв запитати.

— Та ви зачинилися у кабінеті швидше, ніж я відкрила рота.

— А ви ніби сором'язливий стажер, що вперше прийшов у величезний холдинг — від безвиході зробили по-своєму.

Їхні погляди зчепилися у мовчазному, важкому герці. Кабінет раптом став затісним. Напруга повисла свинцевою хмарою, стираючи все навколо — стіл, документи, панорамне вікно. 

— Ну, я не звикла комусь прислужувати, — процідила вона.

— А розкрадати мільйони звикли? — з насмішкою спитав він. 

Його слова вдарили, мов ляпас.

Вінтер заніміла. По щоках поповз гарячий, пекучий рум'янець. На якусь мить вона втратила дар мови. Їй здалося, ніби він навмисне шукав найболючіше місце — і безпомилково влучив саме в нього.

— Не переходьте кордони, містере де Вільє.

— Тоді припиніть думати, що ви все ще тут принцеса. Або забирайтеся до Фіцроя. 

Вона дивом не запустила тацю йому в лоб. Метал під пальцями аж заскрипів. У голові виразно промайнула думка: ще одна секунда — і ця залізяка приземлиться на його випещену фізіономію.

Лише здоровий глузд зупинив її від цього спокусливого бажання. Вона й так не в найкращих стосунках із бостонською поліцією. Бракувало ще сидіти в кайданках і чекати на протокол через напад на нового начальника. 

Вінтер підійшла до столу й забрала чашку. 

— Ви навмисне провокуєте мене? 

— По-вашому, мені більше нічим зайнятися? — Тео підвівся з крісла.

Він обійшов письмовий стіл і зупинився навпроти неї. Тепер їх розділяло лише кілька кроків. Він був вищий на голову, і ця різниця в зрості раптом виявилася надто відчутною, коли він опинився настільки близько. Його горіхові очі дивилися прямо, холодно й незворушно, ніби чекали, що першою не витримає саме вона.

— Послухайте, міс Голловей, відтепер ви моя асистентка й вам доведеться дотримуватися певних правил, подобається вам це чи ні.

Тео підняв руку й неквапливо загнув вказівний палець:

— По-перше, я не звик, щоб підлеглі хамили мені чи влаштовували театральні вистави. Ваші особисті образи, сльози, істерики й травми навчіться залишати вдома.

Вона мовчала, і він продовжив, загинаючи наступний палець:

— По-друге, повна беззаперечність. Ви виконуєте все, що я скажу. Жодних суперечок, закочувань очей і саркастичних коментарів.

Він що, читав її думки? 

Вінтер ледь стрималася, щоб прямо зараз не закотити очі, як він і передбачав. Брови за товстими лінзами кумедно насупилися, перетворюючи її серйозне обличчя на міну роздратованого їжака, а кутики губ зрадницьки смикнулися.

Тео ледь не розсміявся — збоку вона виглядала як розсерджена школярка-заучка, що намагається дати відсіч кривдникам. Цей контраст між купою незграбних деталей в її постаті та величезним, дорослим гнівом на мить навіть розважив його. Та він швидко повернув собі незворушний вираз.

Вінтер цього не помітила. Вона лише з силою прикусила щоку, щоб змовчати.

— По-третє, — він загнув ще один палець, — повний самоконтроль і дистанція. Ви працюєте від дзвінка до дзвінка, не виходите за межі наданих вам повноважень і не пхаєте свій ніс, куди не просять. Ви тут для того, щоб виконувати мої доручення, а не вести власне розслідування.

«Начебто я виконуватиму твої дурнуваті правила, — майнула думка. — Розслідування — єдина причина, чому я взагалі погодилася терпіти такого самовпевненого придурка, як ти».

— І ще одне, — його погляд зміряв її з голови до ніг, — ваш зовнішній вигляд. Доведіть до ладу це гніздо на голові й надягніть щось, що відповідає офісному дрес-коду.

Дівчина миттєво знітилася. Він навіть не здогадувався, що ці зім'яті речі були не проявом недбалості чи неповаги, а єдиним, що в неї взагалі залишилося. Її орендована квартира стояла опечатана, рахунки — заблоковані, а всі речі опинилися під замком поліції. Минулу ніч вона провела на вузькій, напівзламаній канапі в тісній комірчині для господарського інвентарю на першому поверсі офісу, під різким запахом хлорки та пилу.

Зараз вона могла лише мріяти про те, що для нього було звичайною буденністю: стати під гарячий душ, вимити волосся, вдягнути чисту білизну та з'їсти нормальний гарячий сніданок. Натомість шлунок зводило від локшини швидкого приготування, яку вона потайки запарила гарячою водою у службовій кухні, а де Вільє ще й вистачало нахабства дорікати їй за зовнішній вигляд.

— Це все? — роздратовано запитала вона, мріючи якнайшвидше покинути його кабінет.

— Так. Моя секретарка надішле вам на пошту мій розпорядок та список ваших обов'язків. Увечері поїдемо в Ньютон. Ваш батько влаштовує ділову вечерю.

На мить вона перестала чути все навколо. Холодний піт виступив на спині, а серце забилося так сильно, що його стукіт віддавався у вухах. Їй знадобилося кілька секунд, щоб опанувати себе й перестати дивитися на де Вільє так, ніби він щойно виніс їй вирок.

— І ще, — Тео підійшов до панорамного вікна й дістав з кишені телефон, більше не звертаючи на неї уваги. — Принесіть мені нормальну каву: міцну й без цукру. Потім зайдіть у «Старбакс» за рогом і купіть свіжий мигдалевий круасан. Якщо мигдалевих не буде — звичайний масляний. Картку візьміть у моєї секретарки. І покваптеся. У вас п'ятнадцять хвилин.

Вона вискочила в приймальню, мов ошпарена. Її нудило від однієї лише думки про те, що ввечері доведеться поїхати в Ньютон. Але ніхто в компанії, і вже точно не де Вільє, не знав, що для Вінтер Голловей найстрашніше місце у світі — це те, яке всі називають домом.