Раді Вас бачити!

Дорога до Ньютона перетворилася на окреме коло пекла.

Замість комфортного авто з кондиціонером, у якому поїхав де Вільє, на Вінтер чекало метро в годину пік. На станції «Парк-Стріт» панував хаос: натовп роздратованих, виснажених після робочого дня людей буквально втиснув її в переповнений вагон. Повітря всередині нагадувало гарячий, густий кисіль. Вона стояла, затиснута з усіх боків чужими плечима й ліктями, ледве втримуючись за поручень, поки потяг з брязкотом долав станцію за станцією.

Маленький хлопчик, якого мати безуспішно намагалася втримати на сидінні, під час чергового різкого ривка вагона випустив з рук відкритий пакет із томатним соком. Яскраво-червона цівка бризнула просто їй на груди. На білій футболці миттю розпливлася потворна криваво-руда пляма.

Заплющивши очі, Вінтер подумки вилаялася.

Перед внутрішнім зором уже постало невдоволене обличчя де Вільє. Вона майже чула його лекцію про зовнішній вигляд, дисципліну та професіоналізм. Її щелепи мимоволі стиснулися. Цей чоловік дивовижним чином примудрявся псувати їй настрій навіть тоді, коли його не було поруч.

До будинку вона увійшла, як завжди, через кухню. Знайоме тепло, наповнене ароматом свіжої випічки, ванілі й кавових зерен, миттєво огорнуло її, перебиваючи вуличну задуху. Просторе приміщення з молочними фасадами, біло-золотистими мармуровими стільницями й великим островом посередині потопало у теплому світлі підвісних ламп. На широкому підвіконні красувалися орхідеї, а на дерев'яній дошці остигав щойно спечений хліб.

— Агнесо, принесіть ще розмарину з оранжереї, бо міс Дейзі знову скаже, що... — жінка в акуратному темному фартуху різко розвернулася й застигла. Срібний щипчик для зелені вислизнув з її пальців і з дзенькотом упав на дерев'яну підлогу.

— Вінтер?.. — її голос затремтів від несподіванки. 

Вона не бачила дівчину понад пів року — відтоді, як невдале знайомство з її нареченим закінчилося черговою сімейною сваркою.

— Привіт, Медді. 

Не роздумуючи, Вінтер підійшла й міцно обійняла її. Від знайомого запаху цитрусових і прального порошку, яким завжди пахнув її фартух, у грудях раптом щось боляче стиснулося — Медді нагадувала про безпеку, спокій і ті рідкісні хвилини, коли Вінтер почувалася щасливою.

— Я не знала, що ти приїдеш. Ніхто не сказав. Господи, як я скучила за тобою! — вона відсторонила дівчину на відстань витягнутих рук і оглянула з ніг до голови. Що б там не писали журналісти, скуйовджене волосся, величезна пляма на футболці й синці під очима говорили більше, ніж газетні публікації. Вінтер зараз переживала не найкращі часи.

Їй був лише місяць, коли Медді вперше взяла її на руки. Маленька, напрочуд тиха дівчинка, яка вже тоді здавалася не такою, як усі. Вона ніби з перших днів несла на своїх крихітних плечах провину за власну появу на світ і відчувала те, чого жодна дитина не повинна відчувати: холод дорослих, їхню байдужість і нелюбов. 

Перед очима промайнув спогад, як вона мовчки дивилася на всіх величезними темними очима з дерев'яного ліжечка. «Назвемо її Вінтер», — сказала Джоселін Голловей, побачивши онуку. — «Бо зима не просить, щоб її любили».А потім взяла з жінки обіцянку — мовчки, міцно стиснувши її мозолясті долоні в своїх тремтячих, укритих віковими плямами руках: берегти її.

Медді часто думала, що Фелікс мав би пишатися такою донькою. Цілеспрямованою. Відповідальною. Надзвичайно працьовитою. Вона не пригадувала, щоб дівчина хоч раз привела додому друзів, попросила відпустити її на вечірку чи захотіла дорогу сукню на випускний. Із п'ятнадцяти років Вінтер сама заробляла кишенькові гроші й давно засвоїла: привілеї впливової родини існували для всіх, окрім неї. І все ж, за найменшу провину її карали так, ніби вона була найгіршою дитиною в сім'ї.

— Якби не мій начальник, я б не приїхала, — Вінтер постаралася надати голосу безтурботності. — Немає бажання бачитися з ріднею зайвий раз.

Вона озирнулася навколо. На кухонному острові вже чекали кришталеві келихи, порцеляновий посуд із золотим тисненням і бездоганно розкладені закуски: тартинки з ростбіфом, канапки з копченим лососем, рулетики з прошуто, асорті французьких сирів, свіжі ягоди та фрукти. Усе виглядало так, ніби вечеря мала початися за кілька хвилин.

Її погляд знову повернувся до Медді.

— У тебе все добре? Мачуха тебе не ображає?

Жінка всміхнулася.

— За мене не хвилюйся, дитинко, — вона ніжно стиснула її плече долонею. — Я вже навчилася пропускати повз вуха все, що тут говорять. До старої економки вони давно втратили інтерес.

Кивнувши, дівчина поволі підійшла до високого арочного вікна й виглянула у двір. Небо над Бостоном наливалося важким фіолетово-попелястим відтінком, що віщував грозу. Ліхтарні стовпи вздовж викладеної бруківкою алеї ще не засвітилися, і мармурові фонтани з мовчазними німфами, геометрично вивірені кущі троянд та ідеально підстрижені тиси застигли в густих вечірніх сутінках.

У глибині саду вже підготували бенкетну зону. Срібні прибори рівними рядами блищали на білосніжній скатертині, а високі свічники ще не запалили. До кухні долинав приглушений гомін голосів і сміх. Схоже, більшість запрошених уже приїхала.

— Як думаєш, коли вони почнуть? — поцікавилася вона. — Мені б трохи привести себе до ладу.

Думка про гарячий душ і свіжий одяг зваблювала навіть більше, ніж вигляд розставленої на стільниці їжі. Вона фізично відчувала на шкірі липкий шар поту й втоми, і мріяла його позбутися. 

— Серена говорила, о дев'ятій. 

— Добре, — вона злегка смикнула футболку. Пляма встигла підсохнути, а кислуватий запах томатів, здавалося, в'ївся в шкіру. — У тебе знайдеться якийсь одяг? Може, щось зі старих речей Хантера?

— Авжеж, люба. Я піднімуся нагору й гляну.

— Тоді… я скористаюся твоєю кімнатою? 

— Звісно. Йди. 

Медді відчула, як защеміло в грудях. Вона досі пам'ятала, як складала до картонних коробок книжки Вінтер, її конспекти, старі плюшеві іграшки й фотографії зі шкільних конкурсів. Серена наказала все винести. За кілька днів у кімнаті вже стояло нове ліжко, висіли оксамитові штори, а кутки прикрашали дорогі антикварні вази. Ніщо більше не нагадувало, що тут виросла старша донька Фелікса.

— Дякую, Медді. 

Дівчина вислизнула в коридор, мов злодійка. 

Медді ще довго дивилася їй услід. Якби Джоселін була жива й побачила свою внучку тепер — змушену прокрадатися до власного дому, — її серце цього б не витримало.

***

Тео сидів навпроти Фелікса, його дружини Серени та Дейзі. До келиха з вином він так і не торкнувся — темно-червоний напій виблискував у тремтливому світлі свічок, мов відполірований гранат. Затримуватися тут довше, ніж вимагала необхідність, він не збирався.

Формально ця вечеря стосувалася нового інвестиційного проєкту. Насправді ж усі ключові рішення Тео ухвалив ще кілька тижнів тому. Контрольний пакет акцій давно належав йому, а разом із ним — і право останнього слова в будь-якому голосуванні. Проте Фелікс Голловей досі залишався членом ради директорів, і його публічна лояльність слугувала зручною ширмою для преси та дрібних акціонерів. 

Тео не мав звички відштовхувати корисних союзників. Навпаки — він майстерно створював ілюзію рівноправного партнерства. Люди значно охочіше підтримували рішення, коли були переконані, що допомогли їх ухвалити. Фелікс не був винятком.

— Представники Meridian Capital Singapore підтвердили приліт на початок серпня, — сказала Дейзі, зробивши кілька ковтків шампанського. 

Вона навіть не намагалася приховати свого інтересу до Тео. Він відчував її уважний погляд з тієї миті, як переступив поріг їхнього маєтку. Тонка жовта сукня ніжно огортала її струнку постать, вигідно підкреслюючи золотаву засмагу оголених плечей, а світле волосся було зібране у високу зачіску. Кілька неслухняних пасом вільно спадали на щоку, надаючи її образу вигляду дивовижно беззахисної дівчини. 

Великі карі очі дивилися на нього з м'якою, майже меланхолійною теплотою. 

Та ні усмішка на повних губах, ні погляд не могли обдурити його. За останні десять років він зустрів не одну спадкоємицю багатомільйонних статків, яка чудово позувала перед камерами, зналася на модних брендах і відкривала благодійні аукціони. Вони однаково усміхалися, однаково кокетували і так само вправно шукали чоловіка, який міг примножити їхній статок або вплив родини. Тож він давно перестав вірити у випадкові збіги і поки що не бачив жодної причини вважати Дейзі Голловей винятком.

— Це наш шанс остаточно змінити ставлення ринку до компанії, — відповів Тео, машинально ковзнувши поглядом по циферблату годинника. Вінтер, як і слід було очікувати, запізнювалася. — Meridian не вкладатиме сімсот мільйонів доларів у бізнес, що намагається вижити. Їм потрібна історія зростання. Амбіція. Масштаб.

Фелікс задумливо потер підборіддя. Час, здавалося, не розм'якшив його, а лише висушив і загострив. Високий, худорлявий, із бездоганно прямою поставою, він нагадував старий граб, що не згинається навіть під найсильнішими поривами вітру. 

Він належав до тих людей, чия присутність сама по собі змушувала інших випростовувати спину. Гострі вилиці, глибокі зморшки біля рота і холодні, сталево-сірі очі надавали його обличчю суворого виразу. В кожному русі — від рівно розправлених плечей до того, як він неквапливо поправляв манжет сорочки чи клав долоню на стіл, — відчувалася багаторічна звичка керувати людьми.

— І ви вважаєте, що один проєкт змусить їх ризикнути такими грошима?

— Не один проєкт. Сигнал, — Тео зустрів його погляд. — Якщо ми першими почнемо будівництво, ринок зрозуміє, що Holloway Group знову інвестує в майбутнє.

— Бостонська гавань? — уточнив Фелікс.

Він кивнув.

— Ділянка вісім гектарів. Ми вже завершили попередню оцінку ґрунтів і транспортної інфраструктури. Місце ідеальне.

— Що ви задумали? П'ятизірковий готель?

— Значно більше, — у голосі Тео прозвучало неприховане захоплення. 

Єдине, що могло по-справжньому запалити його очі — це робота. Архітектура, цифри, креслення й масштаби. Коли йшлося про нові проєкти, Тео де Вільє жив цим без залишку. 

— П'ятизірковий готель стане лише центром комплексу. Навколо нього — приватні резиденції, конференц-центр, яхтова марина, торгова галерея й ресторанний квартал. Один об'єкт. П'ять незалежних джерел прибутку. Якщо туристичний ринок просяде, нас витягне нерухомість. Якщо впаде продаж резиденцій — працюватимуть конференції, оренда марини та ритейл.

— Це прекрасна ідея! Пропоную випити за неї, — Дейзі підняла свій келих, оманливо посміхаючись йому. — Містере де Вільє, ви справжня знахідка для нас.

Вона подалася вперед, і цей рух був настільки продуманим, що з глибокого декольте сукні відкрилися пишні груди. Дейзі анітрохи не зніяковіла — навпаки, вона вп'ялася поглядом у хлопця, перевіряючи його реакцію. 

— Дякую, — він стримано усміхнувся, вперше за вечір піднявши свій келих. 

Тео подумки знову бачив ці масштабні креслення: як скляні фасади резиденцій віддзеркалюють захід сонця над затокою, як білосніжні яхти заходять у нову марину, і як увесь цей велетенський живий організм підкоряється логіці, яку вибудував саме він. 

Це вартувало того, щоб випити за майбутній успіх.

— Ви не думали трохи розслабитися? — поцікавилася Дейзі, спостерігаючи, як він зробив лише один ковток вина. 

— Не люблю втрачати ясність думки.

— А заради приємної компанії?

— Особливо заради неї.

На мить між ними повисла мовчанка. Дейзі дратувало, що весь вечір вона лише наштовхувалася на невидиму стіну, якою оточив себе де Вільє. Вона звикла, що чоловіки затримували на ній погляд довше, ніж належало, поспішали підтримати розмову чи бодай усміхнутися у відповідь. А він залишався незворушним. Його холодна стриманість не давала жодної шпарини, крізь яку можна було б проникнути.

Вона засміялася, ніби сприйняла його відповідь за жарт.

— Ви завжди такий серйозний?

— Майже завжди.

— Я б сказала, що вам це не личить, але тоді збрехала б. Ви належите до тих чоловіків, котрі виглядають неймовірно сексуально, коли намагаються контролювати будь-яку ситуацію.

Вона провела пальцем по ніжці келиха. Кутики її губ ледь здригнулися.

— Отже, вас неможливо зачарувати… Тео?

Його погляд помітно похолоднів. Те, з якою легкістю вона переступила межу офіційності й вимовила його ім'я, лише посилило роздратування. Тео терпіти не міг, коли хтось без дозволу намагався порушити особисті кордони, перетворюючи ділову зустріч на недоречний флірт.

— Я з тих людей, які не змішують особисте з робочим, — сухо відповів він. 

— А мені здається, ви просто не зустріли жінку, заради якої були б готові зробити виняток.

— Мені не властиво робити винятки, міс Голловей.

— Не поспішайте ставити крапку, Тео. Життя має дивну звичку змушувати нас переглядати власні правила. І... називайте мене Дейзі. Офіційність створює між людьми стіни. А я не люблю стін.

Тео вже відкрив рота, щоб відповісти, коли в кінці садової алеї помітив знайому жіночу постать — до освітленої ліхтарями тераси наближалася Вінтер.

Він мимоволі вигнув брову, ковзнувши по ній прискіпливим поглядом. Дівчина явно поспішала привести себе до ладу. Замість заплямованої футболки — біла чоловіча сорочка в тонку червону смужку, рукави якої вона недбало закотила до ліктів. Широкі штани трималися на потертій шкіряній пряжці й спадали надто вільно на розтоптані кросівки, а мокре після душу волосся вона швидко заплела в косу.

Картину довершували окуляри в масивній темній оправі. Вони вперто сповзали на кінчик носа, і Вінтер майже машинально підштовхувала їх угору одним рухом вказівного пальця.

Якщо це був протест, то доволі своєрідний, — подумав він. 

— А вона що тут забула, тату? — голос Дейзі втратив усю свою солодкість. Ще хвилину тому вона кокетливо посміхалася Тео, а тепер дивилася на сестру з неприхованою зневагою. — Я думала, ми не запрошуємо сторонніх.

Фелікс глянув на дружину. 

— Серено?

Серена неквапливо опустила столові прибори на тарілку і лише після цього удостоїла Вінтер коротким поглядом. Жоден м'яз на її красивому обличчі не здригнувся — вона нагадувала давньогрецьку статую, виваяну з найдорожчого мармуру. Платинове волосся ідеальними хвилями спадало на її тендітні плечі, а молочної шкіри, здавалося, ніколи не торкалося сонце. 

— Я не вносила її до списку гостей, — відповіла вона крижаним тоном, від якого у Тео мурашки пішли по шкірі. — Можливо, сталося непорозуміння.

Дейзі пирхнула.

— От і я про це! Чому охорона пропустила її?

— Дейзі… — Серена ледь чутно зітхнула, змусивши доньку замовкнути. Вона знову повернулася до чоловіка й додала тим поблажливим тоном, яким розмовляють про неслухняних дітей: — Їй просто бракує уваги. Я розберуся з цим.

Тео спостерігав за ними, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається. Усе, що він знав про Вінтер Голловей, раптом почало розсипатися. Газети роками створювали один і той самий образ: розбещена спадкоємиця, яка отримала місце в раді директорів лише тому, що народилася в сім'ї власника холдингу. Тому він не здивувався її запізненню на засідання, а її грубість списав на зарозумілість. Навіть неприязнь Фелікса пояснив просто: батько не пробачив доньці крадіжки.

Та зараз перед ним була зовсім інша картина.

Так не дивляться на людину, яка помилилася.

Так дивляться на того, кого давно викреслили зі свого життя.

— Ти мала розібратися до того, як вона прийшла сюди все зіпсувати, — з докором відрізав Голловей. 

— Феліксе, любий, я…

— Я сам це владнаю, — перебив він.

Фелікс так різко випростався, ніби крісло під ним обпекло вогнем. Долоня важко опустилася на стіл, і кришталеві келихи здригнулися, відгукнувшись тривожним дзвоном. На мить здалося, що з його обличчя злетіла звична маска стриманості. У погляді, спрямованому на доньку, читалася ненависть.

Та вже за кілька секунд він глибоко вдихнув, повільно розправив манжети сорочки, пригладив піджак і знову перетворився на люб'язного господаря. На його губах з'явилася відпрацьована роками ввічлива усмішка.

— Перепрошую, панове, мені потрібно ненадовго відійти, — сказав він так, ніби йшлося про звичайний телефонний дзвінок чи робоче питання. — Термінова справа.

Квапливо перетнувши вимощену каменем терасу, Голловей зупинився перед Вінтер. Тео не чув їхньої розмови, але геометрія їхніх тіл говорила сама за себе: плечі Фелікса напружилися, а пальці стиснулися в кулаки, щойно їхні погляди зустрілися. 

Дівчина виклично випнула підборіддя. У її поставі, у тому, як вона трималася, Тео помітив щось, що змусило його уважніше придивитися до неї. Гордість. Вінтер Голловей можна було позбавити посади, статків, змусити носити чужий одяг, але вона все ще залишалася незворушною. 

Її незламність, схоже, дратувала Фелікса найбільше.

Хвилину вони сперечалися, а потім він грубо схопив її за зап'ясток. Вона одразу ж смикнула рукою, намагаючись звільнитися, але хватка Фелікса лише посилилася. Він потягнув Вінтер за собою до будинку. 

— Ваша сестра не приєднається до нас? — Тео перевів погляд на Дейзі. Вона так швидко перевтілилася у привітну, ніжну версію себе, що це викликало в нього огидне відчуття фальші. Всі Голловеї майстерно грали свої ролі, і щойно він у цьому впевнився.

Злегка схиливши голову набік, Дейзі торкнулася кінчиками пальців шиї й зітхнула з тією особливою дівочою крихкістю, яка зазвичай змушує чоловіків прагнути її захистити.

— Вінтер надто зайнята, щоб витрачати вечір на теревені з нами, — вона навіть не спробувала зробити свою брехню переконливою.

— Дивно. Я не знав, що члени родини можуть приходити до власного дому лише за запрошенням.

Дейзі розгубилася. Іронія в його голосі пропекла її, розбиваючи вщент всі її намагання завоювати його симпатію. Вона звикла, що чоловіки ловлять кожне її слово і з радістю купуються на її увагу, але Тео відрізнявся від них. Він дивився на неї з рентгенівською прозорістю. Для нього її солодкі інтонації були не більше ніж поганою грою акторки початкового рівня.

— Варто було сказати раніше. Міс Вінтер Голловей — моя асистентка. Вона приїхала сюди разом зі мною.

Запала коротка мовчанка. А потім Тео відсунув стілець і підвівся. Він не мав жодного бажання втручатися у сімейні конфлікти Голловеїв. Але те, як Фелікс схопив Вінтер за руку, не виходило в нього з голови. Це не було схоже на звичайну сімейну сварку.

— Тео… — покликала Дейзі, теж підводячись.

— Гарного вечора, міс Голловей. Маю ще одну справу, тож піду.

Ігноруючи її намагання затримати його, він швидким кроком рушив до будинку.