Раді Вас бачити!

Кабінет нового гендиректора встигли облаштувати з вражаючою швидкістю.

Ще вчора це приміщення належало її батькові — воно потопало в помпезній розкоші: важкі дубові меблі, антикваріат і застарілі картини в масивних рамах. Тепер від цієї пишноти не лишилося й сліду.

Замість них панував суворий мінімалізм. Стіни відтінку мокрого асфальту, масивний стіл з темного металу та скла, розкішне шкіряне крісло й панорамне вікно від підлоги до стелі, з якого відкривався вид на хмарочоси. Під стіною поставили диван, а поруч — журнальний столик із мармуру.

Вінтер зупинилася біля вікна. Їй подобалося спостерігати з висоти за містом. Бостон завжди здавався їй дивним поєднанням минулого й майбутнього. Старовинні триповерхові будинки з темної червоної цегли, мереживо чавунних огорож та вікторіанські силуети Бікон-Гілл тут велично межували зі стрімкими скляними хмарочосами Фінансового району. Вузькі бруковані вулички непомітно переходили в широкі, завантажені транспортом проспекти. Далі розгорталася сталева гладь затоки, де в ранковому серпанку повільно рухалися баржі й катери, а за річкою Чарльз губилися обриси Кембриджа. 

Вона провела в холдингу сім років і починала з самого низу: з опису майна, нескінченного сортування паперів та рутинної звітності в архіві. Роками Вінтер доводила своє право бути тут, працювала понаднормово, поєднувала роботу з навчанням. Із рядової помічниці вона доросла до молодшого аналітика, а згодом — очолила аналітичний відділ, ставши найкращим стратегом фінансового відділу. 

Рік тому батько погодився призначити її фінансовим директором. Він не любив її, тож це здавалося дивним, майже підозрілим кроком із його боку. Тоді Вінтер наївно вважала, що Фелікс нарешті визнав її талант, гострий розум і беззаперечні заслуги перед компанією. 

Вона помилилася. Він розтоптав її. 

І тепер, коли репутація зруйнована, вона не уявляла, що робити далі. Жодна компанія її не найме. Клеймо шахрайки закрило перед нею двері підприємств не лише в Массачусетсі, а й у всій країні. 

Дівчина заплющила очі. Вона залишилася наодинці з випаленою пусткою всередині: без роботи, житла, нареченого. Усе зруйнувалося в одну мить, ніби її життя було ретельно спланованою виставою, де їй відвели роль жертви, а вона до останнього цього не помічала. Залишилися тільки руїни, з яких, здавалося, вже ніколи не звести нічого нового.

 — Міс Голловей, — голос де Вільє повернув її до реальності.

Вона ледь помітно здригнулася й одразу відійшла від вікна. Захопившись краєвидом, Вінтер не почула, коли він прийшов, а це дратувало чи не найбільше — дозволити комусь побачити її слабкість.

Тео без поспіху причинив за собою двері й попрямував на своє нове робоче місце. Обійшовши стіл, він сів у шкіряне крісло, і поклав перед собою теку з документами.

Тепер вона роздивилася його уважніше — хлопця, чий образ здавався зухвалим викликом офісу, повному чванливих чоловіків у костюмах з краватками: чорна сорочка, розстебнута на кілька ґудзиків біля ключиць, та білі, бездоганно випрасувані слакси ідеально сиділи на підтягнутому тілі, ніби він щойно приїхав із кінозйомки. 

Його обличчя, немов висічене з білого мармуру, привертало увагу бездоганністю рис. Високі, чітко окреслені вилиці й вольова лінія підборіддя надавали йому холодної, аристократичної вроди, а густі темні брови разюче контрастували зі світлим волоссям.

Над чолом недбало спадало платинове волосся з крижаним попелястим відтінком. Кілька неслухняних пасом вибивалися із зачіски, додаючи образові легкої, майже навмисної недбалості. Та справжньою пасткою був його погляд. Глибокі горіхові очі, обрамлені довгими темними віями, дивилися так проникливо, ніби бачили душу співрозмовника наскрізь. У них дивним чином поєднувалися незворушний спокій і ледь помітна зверхність, від якої шкіру сипали дрижаки. 

На повних губах де Вільє грала усмішка — чуттєва, дражлива, сповнена тієї самовпевненості, з якою дивляться на світ люди, звиклі без зусиль отримувати бажане.

— Що ви хотіли обговорити? — запитала вона, схрестивши руки на грудях.

Тео не запросив її сісти.

Довелося залишитися стояти навпроти нього, почуваючись під цим спокійним, уважним поглядом так, ніби її виставили на загальний огляд. Вінтер ненавиділа подібні ситуації. Ненавиділа, коли її мовчки розглядали, оцінювали, ніби вона була не людиною, а музейним експонатом, справжність якого ще належало перевірити.

— Як власника холдингу, мене цікавить ситуація, до якої ви причетні.

Він розкрив теку, дістав кілька аркушів і неквапливо розклав їх перед собою. Вона подумки відзначила, що поводився він так, наче крісло начальника завжди належало йому. У кожному русі відчувалася самовпевненість людини, яка ніколи не намагалася здаватися впливовою. Певно, він був таким — народженим командувати іншими. 

— Ви ж особисто мене відсторонили, — сухо зауважила вона. — Невже вам забракло звітів від інших, що захотілося почути все з перших вуст?

На його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Лише ледь помітна усмішка ковзнула вустами. Схоже, міс Голловей не збиралася благати про поблажливість. Це було... несподівано. Більшість людей на її місці виправдовувалися або втрачали самовладання. Вона ж обрала сарказм.

Тео уважніше придивився до неї.

Вона не нагадувала доньку одного з найбагатших бізнесменів Бостона. Широкі світло-блакитні джинси та біла футболка виглядали настільки просто, що він радше прийняв би її за молодшу співробітницю бухгалтерії, яку легко загубити серед офісного натовпу, ніж за фінансового директора міжнародного холдингу.

Темно-русяве волосся було недбало зібране в пучок і закріплене олівцем, ніби під рукою не знайшлося навіть шпильки. Великі окуляри в темній оправі приховували майже половину обличчя й зовсім їй не пасували. Вони робили її старшою й суворішою.

Лише дрібні веснянки, розсипані на носі та щоках, пом'якшували це перше враження, додаючи дівчині дивної, майже дитячої щирості. Але варто було поглянути їй в очі — великі, холодного відтінку осіннього моря перед штормом, — як цей скромний, непримітний образ переставав існувати.

У її погляді не було ані покори, ані страху. Лише вперта готовність боротися до кінця, навіть якщо весь світ уже виніс їй вирок. Саме це змусило його засумніватися в тому, що він устиг почути про Вінтер Голловей.

— Якщо чесно, я здивований, що крадійка мільйонів, як вас називають, не має грошей на банківській карті й двоповерхової вілли в центрі Бостона.

— Ви що, вирішили в детектива пограти? Чи це новий стиль управління — ритися в чужій білизні замість вивчення акцій?

— Я цікавлюся всіма працівниками компанії, — Тео оперся ліктями на стіл, переплітаючи пальці в замок. Він дивився на неї, як на дике кошеня, що намагається його вкусити. — Особливо тими, хто вивів із холдингу статки, яких вистачило б на приватний острів посеред Тихого океану. 

— У вас якась надмірна цікавість, містере де Вільє. 

Вінтер злило усвідомлення, що він так безцеремонно навів про неї довідки. Для оточення вона завжди залишалася донькою мільйонера — багатою спадкоємицею із четвертою частиною акцій величезного холдингу, що володів не лише мережею п'ятизіркових готелів, а й потужними підрозділами з будівництва, дизайну та логістики. 

Мало хто знав, що вона давно не жила в розкішному маєтку Голловеїв у Ньютоні. Її домом була маленька квартира в Еверетті, а єдиним транспортом — старенький Volvo, що дістався від матері. Коли суд наклав арешт на її майно, Вінтер фактично опинилася на вулиці. В неї залишилося лише кілька доларів у кишені й валіза з речами.

— Цікавість — моя професійна вада, — сухо пояснив він. — Я уважно вивчив ваш контракт. Поки триває розслідування, юридично розірвати його з вами компанія не може.

Вінтер мовчала.

— Саме тому я знайшов інше рішення.

Вона насторожено звузила очі, відчуваючи, як у повітрі кабінету згущується лиховісна напруга.

— Яке саме?

— Ви залишаєтеся в Holloway Group. Але не фінансовим директором.

На мить їй здалося, що вона неправильно почула.

У конференц-залі саме він позбавив її посади. Саме він спостерігав, як Фелікс публічно виставляє її з компанії. А тепер...

— Перепрошую?..

Тео навіть не змінився на обличчі. Він відкинувся на спинку крісла, почуваючись абсолютно розслабленим. Він не підвищував голосу, не намагався виглядати грізним, як її батько. Ні, де Вільє володів мистецтвом тиску без жодного зайвого слова.

— Поки триває слідство, ви нікуди звідси не підете. Вас понизять до звичайного працівника. 

Усередині Вінтер щось болісно стиснулося, а потім... різко відпустило. Серце прискорило біг, але це вже був не страх — це був спалах гарячої, відчайдушної надії. Полегшення затопило її чистою, прохолодною хвилею. 

— Певно, ви вже підібрали для мене нову посаду? 

— Так, — він витримав паузу, буравлячи її поглядом. — Зважаючи, що лише Вільям Фіцрой погодився працювати з вами. Ви станете його особистою асистенткою.

Ім'я Вільяма вдарило по вухах, мов розряд струму. Перед очима спалахнув спогад: відчинені двері квартири, розкиданий на підлозі жіночий одяг, зім'яті шовкові простирадла... і двоє людей, які не одразу помітили, що вона стоїть на порозі.

Кров загупала в скронях. Вінтер мовчала кілька довгих секунд, повільно вдихаючи повітря, але кисню катастрофічно не вистачало. Раптове полегшення, яке вона відчула хвилину тому, перетворилося на нудотний шок.

Це була не просто образа. Це було знущання.

— Це що... такий спосіб принизити мене?

Її голос прозвучав тихо, але від крижаної люті в ньому аж дзвеніло.

Тео знизав плечима. Він мовби й справді не знав про її стосунки з Вільямом — або ж вдавав це з вишуканою майстерністю. Вінтер хотілося вдарити його. 

— Це єдина вакансія, яка відповідає умовам вашого контракту й водночас не суперечить приписам суду.

Він зробив коротку паузу, ніби перевіряючи, чи достатньо вона вже розлютилася.

— Якщо, звісно, не брати до уваги посаду прибиральниці.

Щелепи Вінтер стиснулися з такою силою, що зуби боляче заніміли.

Вона різко підійшла до столу, вперлася долонями в холодну стільницю й нахилилася до нього так близько, що знову відчула аромат кипариса, терпкої лимонної цедри й нагрітої сонцем деревини. Це чомусь дратувало ще більше.

— Краще я митиму унітази, ніж прислужуватиму Фіцрою, — процідила вона крізь зуби.

— Не перебільшуйте, міс Голловей.

— Не перебільшувати? — вона різко випросталася. Її голос уперше затремтів. — Ви ж зібрали купу інформації на мене! Хіба там не написано про Вільяма Фіцроя?! Чи ви навмисне пропустили цей пікантний абзац?!

Не чекаючи на відповідь, вона схопила акуратно розкладені перед ним листки, на яких, безсумнівно, була надрукована вся її біографія. Наступної миті вони полетіли Тео в груди.

— Знаєте що? Ви неймовірний покидьок.

Білі аркуші закружляли над його головою, осідаючи на підлогу. 

У кабінеті запала мертва тиша. Плечі Тео напружилися, а погляд горіхових очей потемнів. Він стиснув руки в кулаки так сильно, що на кісточках пальців побіліла шкіра. Здавалося, ще трохи, і його терпіння лусне.

Будь-хто інший уже пошкодував би про сказане.

— Закінчили? — він глибоко втягнув повітря, й змусив себе розтиснути пальці. — Я не здивований, що ніхто з директорів не захотів працювати з вами. Жахливий характер, абсолютна відсутність манер…

Він підвівся з крісла. Без поспіху, не спускаючи з неї важкого погляду, мовби навмисне провокував її своєю ідеальною стриманістю. Його висока постать миттєво заповнила простір, змушуючи Вінтер відступити від стола.

— …і дивовижна здатність плутати власні емоційні травми з бізнес-етикою, — продовжив він, оминаючи стіл із загрозливою грацією. Де Вільє зупинився буквально в кроці від неї, заклавши руки в кишені штанів. — Я купив Holloway Group не для того, щоб порпатися у ваших сімейних драмах чи з'ясовувати, хто з ким спить. Мені байдуже до Фіцроя й до ваших любовних історій. Для мене ви — підозрювана у фінансових махінаціях на триста мільйонів.

— Очевидно, вас не зраджували люди, яким ви довіряєте, — прошепотіла вона, стискаючи пальці в кулаки, — тому вам не зрозуміти, що я відчуваю. Вибачте, містере де Вільє, але з мене вистачить принижень. 

Вінтер більше не мала жодного бажання щось йому доводити, виправдовуватися чи шукати розуміння. В її очах новий гендиректор остаточно закарбувався як самозакоханий, бездушний придурок, позбавлений будь-якої емпатії.

Вона рушила до дверей. 

І це після сцени, яку влаштувала йому? 

Тео повільно повів підборіддям, примруживши очі — коли він дратувався, у куточку його рота з'являлася ледь помітна, затінена ямочка. У його плани не входило поступатися їй чи жаліти її. Він добре знав, як люди вміють грати роль жертви, маніпулювати почуттями, обманювати… 

А Вінтер Голловей… Що більше він думав про неї, то важче було зрозуміти, де закінчується щирість і починається майстерно вибудувана гра. Її слова, погляд, поведінка — усе могло бути частиною образу, покликаного викликати співчуття. Якщо так, то грала вона блискуче. Не гірше за володарку кількох «Оскарів».

— Якщо для вас це аж так принципово, міс Голловей… то я готовий терпіти вас як власну асистентку.

Вона озирнулася, здивовано зрушивши брови. 

Чого це він раптом змінив тактику? 

— Робота розганяти моїх інвесторів і розкидати папери по кабінету в посадові інструкції не входить, — додав він з іронічною насмішкою. — Але це явно краще, ніж мити унітази. 

Його пронизливий погляд вп'явся в неї. Здавалося, де Вільє намагався зазирнути їй у душу. Глибокі горіхові очі під темними віями дивилися так уважно й проникливо, що Вінтер затамувала подих. Їхній теплий відтінок дивно не в'язався з холодною стриманістю його обличчя, з тією безжальною твердістю, що читалася в кожній рисі. Цей контраст збивав її з пантелику. 

— Як великодушно з вашого боку, — нарешті процідила вона.

Всередині все протестувало проти такої легкої капітуляції, але Вінтер потребувала цієї роботи. І, що найголовніше, вона мусила залишитися в компанії, щоб очистити своє ім'я.

— Приходьте завтра о восьмій, міс Голловей. І не запізнюйтеся, якщо не хочете опинитися у Фіцроя. 

Тео не чекав на її відповідь. Він повернувся до столу, натиснув кнопку на настільному телефоні й уже за мить поводився так, ніби її не існувало.