Раді Вас бачити!

Ніхто не змушував мене вбивати сестру головного героя, перетворювати його на безсмертного провідника й змушувати сотні років спокутувати одну помилку. Я цілком могла подарувати йому щасливе дитинство, стабільну роботу та здорові стосунки з родиною, проте тоді, мабуть, книга закінчилася б уже на третій сторінці.

Я поставила останню крапку й кілька хвилин просто дивилася на неї, не відчуваючи очікуваного полегшення.

Передостання глава була завершена, а отже, залишався лише фінал, у якому Ліан мав відмовитися від безсмертя, повернутися до людського світу й прожити звичайне життя, не пам’ятаючи того, що сталося.

Я вже знала, чим закінчиться книга, проте ніяк не могла визначитися, чи варто залишити йому хоча б один спогад про сестру. Частина мене хотіла, щоб він зберіг хочаб її голос, тоді як інша розуміла, що справжнє звільнення можливе лише тоді, коли головний герой нарешті перестане жити минулим.

Найскладніше в завершенні історії полягало не в тому, щоб вигадати правильний фінал, а в необхідності відмовитися від героїв, які так довго існували поруч. Після останньої глави Ліан більше не з’являтиметься серед ночі, змушуючи мене записувати нові сцени, не стоятиме десь на краю свідомості під час роботи й не дивитиметься своїми темними очима з кожної випадкової фотографії світловолосого чоловіка.

Я закрила документ і на кілька секунд відкрила робочий ескіз обкладинки.

На ньому Ліан стояв спиною біля високих дверей, оточений темним лісом. Художник не показав його обличчя, залишивши лише світле волосся, тонку постать і руку з чорним знаком на долоні, проте навіть цей силует відрізнявся від образу в моїй голові.

Він був недостатньо живим, хоча навряд чи я змогла б пояснити, що саме це означало.

Я закрила зображення, прибрала ноутбук у рюкзак і лише після цього помітила, що до прибуття залишалося менше ніж пів години.

У вагоні знову почався рух, адже люди перевіряли квитки, збирали речі й телефонували тим, хто мав зустріти їх на вокзалі. Чоловік через прохід нарешті закрив свою таблицю з таким задоволеним виразом обличчя, що я вирішила все ж таки повірити в успішне порятування країни.

Я розпустила волосся, спробувала знову зібрати його за допомогою фронтальної камери й майже відразу зрозуміла, що зробила лише гірше. Дрібні пасма вперто стирчали в різні боки, туш трохи розмазалася під лівим оком, а обличчя після кількох годин у потязі виглядало ще більш пом’ятим, ніж під час ранкової перевірки.

Спроба стерти темну пляму пальцем лише сильніше її розмазала, тож я тихо вилаялася, змусивши жінку на сусідньому сидінні відірватися від телефона.

— Вибачте, — промовила я, винувато посміхнувшись, хоча вона лише стримано кивнула й відсунулася трохи далі, мабуть, вирішивши не провокувати дивну чорняву дівчину, яка сварилася з власним відображенням.

За вікном усе частіше з’являлися будинки, дороги, промислові споруди й довгі ряди машин. Порожні простори поступово зникали, поступаючись передмістю, а я відчула легке хвилювання, яке наростало з кожною хвилиною.

Я вже бувала в різних містах, неодноразово працювала на великих заходах і давно мала звикнути до поїздок, проте Мадрид чомусь здавався чимось значно серйознішим. Можливо, річ була в концерті, про який я мріяла кілька років, або в тому, що цього разу я приїхала не просто як фанатка з квитком, а як частина команди, котра мала працювати за сценою.

Навіть сама думка про те, що завтра я зможу бачити артистів не лише через об’єктив із фан-зони, змушувала серце битися швидше, хоча я щосили намагалася зберігати професійну серйозність принаймні у власній голові.

Коли потяг почав сповільнюватися, усі навколо майже одночасно підвелися, і прохід швидко заповнився людьми з валізами. Я натягнула рюкзак на плечі, перевірила телефон, документи й техніку, після чого приєдналася до черги, намагаючись не дратуватися через чоловіка попереду, який зупинявся кожні кілька секунд, щоб перевірити щось у кишенях.

Двері відчинилися, впускаючи всередину тепле повітря, гучні оголошення та шум сотень голосів. Люди рушили вперед, і я разом із ними ступила на перон, ледь не зачепившись ногою за чужу валізу.

Чоловік позаду невдоволено щось пробурмотів, тому я швидко відійшла вбік і лише тоді зупинилася.

Уперше в житті я опинилася в Мадриді.

Навколо мене стукали по підлозі колеса валіз, лунали оголошення й сигнали телефонів, а десь зовсім поруч дитина вимагала морозиво так голосно, ніби від цього залежала її подальша доля.

Я підійшла до одного з працівників вокзалу, показала адресу готелю й попросила підказати, де знаходиться найближчий вихід до таксі. Чоловік швидко пояснив дорогу, використовуючи стільки жестів і назв переходів, що вже на середині його розповіді я зрозуміла лише те, що маю кудись повернути праворуч.

— Дякую, я зрозуміла, — упевнено сказала я, хоча за виразом його обличчя було очевидно, що він чудово бачив мою брехню.

Пройшовши ще кілька коридорів, я нарешті вийшла до просторої частини вокзалу з високими металевими конструкціями та скляним дахом. Навколо працювали кав’ярні, люди чекали біля інформаційних табло, а крізь гамір пробивалися оголошення про прибуття й відправлення потягів.

Мадрид зустрів мене не якимось особливим знаком чи відчуттям, а звичайним шумом великого міста, у якому кожен знав, куди поспішати, крім мене.

Телефон завібрував, і на екрані з’явилося повідомлення від менеджера концерту.

Він надіслав детальну інструкцію щодо сьогоднішнього проходу на стадіон. Уся команда мала зібратися за три години до початку біля окремого службового входу з боку паркування, не змішуючись із потоком глядачів біля центральних воріт. До повідомлення він прикріпив геолокацію, фотографію потрібної брами й попередження, що охорона пропустить мене лише після перевірки паспорта та підтвердження акредитації, а постійний бейдж видадуть уже всередині під час брифінгу.

Я збільшила фотографію входу й уважно роздивилася невелику сіру табличку з написом STAFF, яка на тлі величезної бетонної стіни виглядала настільки непомітною, що знайти її серед тисяч фанатів здавалося окремою частиною професійного випробування.

«Не запізнюйся. Після початку перевірки доступу список закриють», — додав менеджер наступним повідомленням, ніби чудово знав про мою здатність опинитися не біля того входу навіть із картою та докладною інструкцією.

Я відразу зробила кілька знімків екрана, зберегла геолокацію й переслала все Вікі, хоча їй потрібно було йти до звичайного входу для власників VIP-квитків. Принаймні тепер одна з нас точно знатиме, де мене шукати, якщо я загублюся десь між парковкою, фан-зоною та нескінченними металевими огорожами.

Автоматичні двері розсунулися, і в обличчя вдарило сухе тепле повітря, змішане із запахами асфальту, кави та вихлопних газів. Перед вокзалом сигналили машини, водії підбирали пасажирів, а широкі вулиці губилися між високими світлими будівлями, які одразу дали зрозуміти, що за кілька днів я навряд чи побачу хоча б десяту частину міста.

Я поправила рюкзак, уважніше подивилася на зупинки й стоянки, після чого рушила до таксі.

Привітний чоловік одразу вийшов з авто й простягнув руку до мого рюкзака, збираючись покласти його в багажник.

— До готелю? — запитав він.

— Так, Barceló Torre de Madrid, але спочатку мені потрібна нормальна кава, — відповіла я, вмощуючись на задньому сидінні й відчуваючи, як після кількох годин дороги нарешті розслабляються плечі.

Водій глянув на мене в дзеркало, а потім на порожній стаканчик, який я досі тримала в руці.

— Ця була погана?

Я опустила погляд на залишки напою й скривилася, згадавши його смак.

— Я не впевнена, що це взагалі була кава.

Водій тихо засміявся, завів машину й пообіцяв показати дорогою місце, де готували значно краще.