Раді Вас бачити!

Чомусь називати себе письменницею вголос усе ще було складніше, ніж фотографкою. Фотографія була професією, яку можна було підтвердити технікою, знімками, контрактами та грошима на рахунку, тоді як письменництво здавалося чимось занадто особистим, майже інтимним.

Називаючи себе письменницею, я ніби визнавала перед іншими, що добровільно витягувала назовні думки, які зазвичай намагалася приховати навіть від себе, а потім дозволяла незнайомим людям читати їх і вирішувати, чи достатньо добре я описала власні страхи.

Я закрила ноутбук на час зупинки й перевірила телефон. Том уже встиг надіслати кілька повідомлень, перше з яких містило прохання написати після посадки, друге нагадувало, що я цього досі не зробила, а в третьому була фотографія сонного кота з підписом про те, що приблизно так він почувається після мого жорстокого від’їзду.

Посмішка сама з’явилася на губах, і я швидко відповіла, що вже давно їду, поки що жива й навіть майже дописала передостанню главу.

Телефон завібрував майже відразу.

«Натиснула “зберегти” двадцять разів?».

Я тихо засміялася, хоча чоловік через прохід кинув у мій бік короткий погляд, ніби сміх у ранковому потязі порушував правила пристойності.

«Я натиснула лише чотири, тому можеш мною пишатися», — написала я й повернула телефон на столик.

Коли потяг знову рушив, я відкрила ноутбук і продовжила працювати. За вікном пейзаж поступово змінювався, оливкові гаї залишалися позаду, земля ставала світлішою й сухішою, а простір розтягувався майже до самого горизонту.

Час від часу вдалині з’являлися невеликі поселення, самотні дороги й темні обриси пагорбів, проте більшу частину шляху навколо лежали поля, залиті вже значно яскравішим сонцем. Їхні жовтуваті відтінки змішувалися з блідою зеленню, а небо здавалося настільки чистим і широким, що від одного погляду на нього ставало легше дихати.

Я писала, майже не помічаючи часу, тому слова поступово почали з’являтися швидше, ніж я встигала їх обдумувати.

Ліан відчинив двері й побачив власне минуле, у якому ще був звичайною людиною, сміявся, сердився та носив маленьку сестру на плечах, поки вона тягнула його за світле волосся. Він побачив день її смерті й нарешті згадав, що саме сталося, хоча кілька століть переконував себе, що колись просто не встиг її врятувати.

Насправді він сам відчинив заборонені двері, намагаючись довести, що здатен пройти між світами без дозволу старших провідників. Сестра пішла за ним, а коли прохід почав закриватися, Ліан урятував себе, випустивши її руку.

Саме тому він погодився все забути. Не через біль утрати, як вважав раніше, а через те, що не зміг жити з усвідомленням власного вибору.

Я довго дивилася на написаний абзац, відчуваючи, як пальці нерухомо лежать на клавіатурі. У певний момент мені захотілося змінити цю частину й зробити героя менш винним, адже я прожила з ним майже рік і не бажала перетворювати його на боягуза в останніх главах.

Проте люди рідко мучили себе сотні років через помилки, які можна було легко пробачити.

Ліан мав зробити щось жахливе, бо інакше його покарання втрачало сенс. Він міг бути сильним, спокійним і майже бездоганним для всіх навколо, проте всередині залишався хлопцем, який одного разу злякався смерті й відпустив руку найважливішої для себе людини.

Я повільно видихнула й продовжила писати.

Дівчина стояла посеред спогаду, залишаючись такою самою маленькою, якою він бачив її востаннє, хоча відтоді встигла прожити десятки інших життів.

— Ти пам’ятаєш? — запитала вона, дивлячись на нього без злості, якої Ліан боявся більше за все.

Він опустився перед нею на коліна, а світле волосся впало на обличчя, приховуючи очі, у яких уперше за сотні років з’явилися сльози.

— Я відпустив тебе, — прошепотів він, стискаючи руки так сильно, що нігті впилися в долоні. — Я міг залишитися, але відпустив тебе, бо не хотів помирати.

Дівчина підійшла ближче й обережно торкнулася його волосся, змусивши чоловіка здригнутися від знайомого руху, який тіло пам’ятало навіть тоді, коли розум ні.

— Ти був дитиною, — сказала вона, і він різко підняв голову, не розуміючи, чому в її голосі немає ненависті. — Ти злякався, але потім віддав мені сотні років свого життя, хоча я жодного разу не просила тебе про це.

— Я хотів усе виправити.

Вона провела пальцями по його щоці й усміхнулася.

— Тоді дозволь мені нарешті померти, а собі дозволь жити.

У горлі з’явився клубок, і я сердито потерла очі, намагаючись переконати себе, що вони сльозилися через втому й сухе повітря.