Раді Вас бачити!

Олена вже зробила кілька кроків від містка, коли почула позаду голос:

— Гей…

Вона обернулася.

Він усе ще стояв там.

Одну руку тримав у кишені, а іншою трохи ніяково поправив волосся.

Наче й сам не був певен, чи варто було її зупиняти.

— Так?

Він кілька секунд мовчав.

Потім ледь усміхнувся.

— Не хочеться, щоб вечір так швидко закінчився.

Вона завмерла.

Серце чомусь почало битися швидше.

Він щойно сказав уголос те, про що вона сама думала останні хвилини.

На її обличчі з'явилася маленька усмішка.

— Якщо чесно… мені теж.

На його обличчі ніби щось змінилося.

Наче він зітхнув із полегшенням.

— Тоді, може, ще трохи прогуляємося?

Олена сама не помітила, як кивнула.

— Давайте.

Вони повільно рушили вздовж берега.

Ніч була теплою.

Десь далеко співали цвіркуни.

Лагуна тихо шуміла, а місяць світив так яскраво, ніби хтось спеціально залишив для них світло.

Якийсь час вони йшли мовчки.

Але ця тиша вже не була незручною.

Навпаки.

Вона здавалася правильною.

— Можна поставити питання? — запитала Олена.

— Можна.

— Ви завжди так легко розмовляєте з незнайомими людьми?

Він засміявся.

— Ні.

Вона підняла голову.

— Точно?

— Абсолютно.

— Тоді чому зараз так?

Він замислився.

Поглянув на воду.

Потім на неї.

— Не знаю.

І після короткої паузи додав:

— Просто поруч із вами не хочеться мовчати.

Олена перестала дивитися вперед.

І перевела погляд на нього.

У грудях стало дуже тепло.

Ніхто ніколи не говорив їй таких простих слів.

І ніхто не говорив їх так щиро.

Вона опустила очі, щоб приховати усмішку.

Але він усе одно її помітив.

— Ви зараз знову усміхаєтеся.

Вона засміялася.

— Ви надто уважний.

— А ви надто часто усміхаєтеся поруч зі мною.

Вона подивилася на нього.

І не знайшла, що відповісти.

Тому що він мав рацію.

Вони пройшли ще трохи.

Попереду стояла невелика дерев'яна лавка.

Олена раптом зупинилася.

— Можна вам дещо сказати?

— Звісно.

Вона підняла очі.

І трохи невпевнено промовила:

— Це дивно…

— Що саме?

— Але мені здається, ніби я знаю вас довше двох вечорів.

Запала тиша.

Він дивився на неї.

Довго.

Ніби намагався зрозуміти кожне її слово.

Потім ледь усміхнувся.

— Знаєте…

— Що?

— У мене таке саме відчуття.

І раптом вони обоє засміялися.

Тихо.

Трохи ніяково.

Тому що це було нерозумно.

Абсолютно нерозумно.

Але водночас… дуже справжньо.

Вони ще не знали імен одне одного.

Не знали майже нічого.

Але вже не хотіли, щоб ця ніч закінчувалася. 

Вони сіли на лавку.

Між ними залишилося зовсім трохи місця.

Олена дивилася на воду.

Назар — на лагуну.

І раптом обоє зрозуміли, що усміхаються.

Без причини.

Просто тому, що добре.

— Про що думаєте? — тихо запитав він.

Олена підняла голову до неба.

— Про те, що сьогодні гарна ніч.

Він теж подивився на зорі.

— Так.

— І про те, що іноді найкращі моменти трапляються випадково.

Він повернувся до неї.

— Ви вірите у випадковості?

Вона задумалася.

По-справжньому.

— Не знаю… Напевно, ні. Мені здається, люди приходять у наше життя навіщо.

Після цих слів вона сама здивувалася.

Ніколи раніше не говорила про таке.

Особливо з незнайомцем.

Він мовчав.

Потім тихо запитав:

— І навіщо, на вашу думку, ми зустрілися?

Олена ледь розгубилася.

Серце чомусь почало битися швидше.

Вона не дивилася на нього.

Дивилася на воду.

— Я не знаю.

Пауза.

— Може, щоб провести два гарні вечори.

Запала тиша.

Вона раптом відчула його погляд.

І чомусь стало хвилююче.

— А ви як думаєте?

Він не відповідав кілька секунд.

Наче підбирав слова.

— Думаю… деякі люди з'являються саме тоді, коли їх зовсім не чекаєш.

Олена повільно повернула голову.

Він дивився на лагуну.

Але сказав це так, ніби говорив саме про неї.

Вона відчула, як усередині стало тепло.

Дивно тепло.

Вітер трохи посилився.

Вона машинально поправила волосся.

І раптом помітила, що він дивиться на неї.

Не відводить очей.

Просто дивиться.

Спокійно.

Уважно.

Вона не витримала і засміялася.

— Що?

Він наче прокинувся від думок.

— Нічого.

— Ні, серйозно.

Він усміхнувся.

— У вас гарні очі.

Олена завмерла.

Зовсім.

Ніхто не готував її до таких слів.

Особливо він.

Особливо зараз.

Вона кліпнула.

Раз.

Другий.

І не знайшла, що відповісти.

— Ось тепер я вас засмутив, — тихо засміявся він.

— Ні… Просто…

Вона замовкла.

Щоки стали гарячими.

Він це помітив.

І вперше за вечір виглядав трохи розгубленим.

— Вибачте. Я не хотів вас збентежити.

Олена раптом теж засміялася.

Нервово.

Але щиро.

— Пізно.

Тепер засміявся і він.

І від цього сміху їй чомусь стало легко.

Дуже легко.

Наче вони знали одне одного не два вечори.

А набагато довше.

Назар подивився на воду.

Потім знову на неї.

І тихо сказав:

— Знаєте, я навіть радий, що ми досі не назвали імен.

Вона здивовано підняла очі.

— Чому?

Він трохи подумав.

І усміхнувся.

— Тому що зараз ми просто двоє людей біля лагуни. Без зайвих пояснень. Без того, ким працюємо чи навчаємося. Просто… ми.

Олена довго дивилася на нього.

А потім ледь усміхнулася.

І чомусь подумала:

Можливо, саме тому цей вечір здається таким особливим.

Вони сиділи на лавці й дивилися на лагуну.

Місяць відбивався у воді, а навколо панувала така тиша, ніби весь світ на мить зупинився.

Олена повільно вдихнула прохолодне повітря.

— Дивно, — тихо сказала вона.

— Що саме? — запитав він.

Вона усміхнулася.

— Мені здається, що ця ніч буде однією з тих, які запам'ятовують надовго.

Він подивився на неї.

Не відповів одразу.

Потім ледь усміхнувся.

— Можливо.

Вона перевела погляд на лагуну.

— А вам ніколи не хотілося зупинити якийсь момент?

Запала тиша.

— Хотілося, — нарешті відповів він.

— І який?

Він кілька секунд мовчав.

Потім подивився на неї.

Прямо.

Уважно.

І тихо сказав:

— Мабуть… цей.

У неї завмерло серце.

Ненадовго.

Лише на мить.

Вона не знала, що відповісти.

Тому просто дивилася на нього.

А він — на неї.

І вперше за весь вечір жодному з них не хотілося відводити погляд.

Десь у далині тихо заспівала нічна пташка.

Лагуна ледь торкалася берега хвилями.

А між ними залишалося щось невимовне.

Щось, що ще не було почуттям.

Але вже перестало бути звичайною випадковою зустріччю.

— Знаєте… — раптом сказала Олена.

— Мм?

Вона ледь усміхнулася.

— Я думаю, ми ще довго не забудемо цю ніч.

Він теж усміхнувся.

І відповів майже пошепки:

— Думаю, ви маєте рацію.

Після його слів вони знову замовкли.

Але це була не та незручна тиша, коли не знаєш, що сказати.

Це була тиша, у якій хотілося залишитися.

Лагуна тихо шуміла, місяць світив над водою, а ніч здавалася надто гарною, щоб поспішати додому.

Олена підтягнула ноги до себе й подивилася на небо.

— Можна ще одне питання?

Він усміхнувся.

— У вас їх багато.

— Багато.

— Запитуйте.

Вона кілька секунд думала.

Потім повернулася до нього.

— Якими ви були в дитинстві?

Він здивовано засміявся.

— Це дуже несподіване питання.

— Саме тому я його й поставила.

Він похитав головою і подивився на воду.

На його обличчі з'явилася така усмішка, якої вона ще не бачила.

Тепліша.

М'якша.

— Якщо чесно… я був дивною дитиною.

Олена ледь усміхнулася.

— Чому?

— Постійно ставив запитання.

— Які?

Він засміявся.

— Усі можливі. Чому зорі світять? Чому люди сумують? Чому море солоне? Чому дощ пахне саме так?

Олена почала сміятися.

По-справжньому.

Щиро.

І від її сміху він теж не стримав усмішки.

— Бідні ваші батьки.

— Повірте, вони були такої ж думки.

Вона витерла сльозинку від сміху.

І раптом подумала, що їй дуже подобається бачити його таким.

Не серйозним.

Не загадковим.

А справжнім.

— А ви? — запитав він. — Якою були ви?

Вона замовкла.

Потім усміхнулася.

Трохи сумно.

— Я дуже любила вигадувати історії.

— Історії?

Вона кивнула.

— Постійно. Усе літо проводила на подвір'ї. Брала блокнот, ручку і придумувала героїв.

— І про що були історії?

Олена засміялася.

— Про все.

— Це не відповідь.

Вона подивилася на нього.

— Про принцес, драконів, подорожі, кохання… Про людей, які знаходять одне одного випадково.

На останніх словах вона сама замовкла.

І він теж.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

Наче кожен подумав про одне й те саме.

Першою відвела погляд Олена.

Чомусь стало трохи ніяково.

Він ледь усміхнувся.

— І що було далі в цих історіях?

Вона знизала плечима.

— Не знаю.

— Як це?

— Я рідко дописувала кінцівки.

Він тихо засміявся.

— Чому?

Вона задумалася.

І відповіла дуже чесно:

— Мені завжди здавалося, що коли історія закінчується, то стає трохи сумно.

Він подивився на неї так уважно, що вона навіть перестала дихати на секунду.

А потім тихо сказав:

— Тоді добре, що наш вечір ще не закінчився.

Серце раптом пропустило удар.

Олена опустила очі.

І сама не зрозуміла, чому посміхається.

Чому поруч із ним їй так легко.

І чому вперше за довгий час вона зовсім не хоче думати про завтра.

Хоче лише сидіти біля лагуни.

Слухати шум води.

І говорити з незнайомцем, ім'я якого досі не знає.

А Назар дивився на неї й раптом подумав:

«Дивно… Я знаю цю дівчину всього два вечори. Чому ж таке відчуття, ніби вона була в моїх думках набагато довше?»

Вони сиділи поруч.

Так близько, що іноді їхні плечі ледь торкалися одне одного.

І щоразу від цього простого дотику обоє чомусь замовкали на кілька секунд.

Ніч ставала прохолоднішою.

Але ніхто не поспішав іти.

— Знаєте… — тихо сказав він. — У дитинстві я теж любив вигадувати історії.

Олена здивовано повернулася до нього.

— Справді?

Він кивнув.

— Щоправда, нікому про це не казав.

Вона ледь усміхнулася.

— Чому?

Він задумався.

— Напевно, боявся, що зі мною сміятимуться.

Олена кілька секунд дивилася на нього.

Потім похитала головою.

— Це зовсім не смішно.

— Ні?

— Ні. Це красиво.

Він повільно перевів погляд на неї.

— Красиво?

Вона кивнула.

— Люди, які вміють мріяти, завжди трохи особливі.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

І чомусь саме від її слів йому стало тепло.

Він давно не чув чогось такого простого.

І такого щирого.

— Ви завжди говорите те, що думаєте? — тихо запитав він.

Олена засміялася.

— Ні. Іноді я думаю набагато більше, ніж кажу.

— А зараз?

Вона подивилася на воду.

Місячне світло танцювало на хвилях.

— А зараз… мені добре.

Запала тиша.

Він дивився на неї.

Просто дивився.

І чомусь не міг відвести очей.

Йому теж було добре.

Дивно добре.

Так, ніби цей вечір був потрібен йому більше, ніж він міг собі зізнатися.

Олена раптом повернула голову.

І впіймала його погляд.

Він не встиг відвести очі.

Ніхто не відвів.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Без слів.

І від цього погляду серце Олени почало битися швидше.

Дуже швидко.

Вона навіть трохи злякалася цього.

Тому опустила очі й тихо засміялася.

— Що? — усміхнувся він.

Вона похитала головою.

— Нічого.

— Ви зараз точно про щось думаєте.

Вона подивилася на нього.

І раптом сказала:

— Я думаю, що це дивно.

— Що саме?

Вона кілька секунд мовчала.

А потім дуже тихо промовила:

— Мені здається, ніби я вас знаю.

Він завмер.

Ніби перестав дихати.

Вона теж здивувалася власним словам.

Але забрати їх назад уже не могла.

— Вибачте… Це, мабуть, звучить дивно…

— Ні, — тихо перебив він.

Вона підняла очі.

Він усміхнувся.

Трохи.

Тепло.

І сказав:

— Тому що я думаю так само.

Вони знову замовкли.

І цього разу тиша була іншою.

Більш особистою.

Наче між ними з'явилося щось невидиме.

Щось маленьке.

Тендітне.

Але справжнє.

Десь неподалік годинник пробив одинадцяту.

Олена здригнулася.

— Уже так пізно?

Він подивився на телефон.

І теж здивувався.

— Не може бути…

Вона засміялася.

— Ми проговорили майже весь вечір.

Він усміхнувся.

І вперше подумав, що давно не втрачав відчуття часу поруч із кимось.

Можливо…

Ніколи. 

— Ми проговорили майже весь вечір, — засміялася Олена.

Він теж усміхнувся.

— І навіть не помітили цього.

На кілька секунд запала тиша.

Вони одночасно подивилися на лагуну.

Вода була спокійною.

Ніч — тихою.

А цей вечір здавався якимось нереальним.

Ніби він існував окремо від усього світу.

— Не люблю такі моменти, — раптом тихо сказала Олена.

Він повернувся до неї.

— Які?

Вона ледь усміхнулася.

— Коли розумієш, що гарний вечір скоро закінчиться.

Він нічого не відповів.

Тому що відчував те саме.

Дивно.

Ще кілька днів тому він навіть не знав, що існує ця дівчина.

А зараз йому зовсім не хотілося прощатися.

Олена подивилася на небо.

— У дитинстві я думала, що якщо дуже чогось хочеш, час може зупинитися.

Він усміхнувся.

— І виходило?

Вона тихо засміялася.

— Ні.

— Шкода.

Вона повернулася до нього.

— А ви що б зараз зупинили?

Він подивився на неї.

Не на лагуну.

Не на зорі.

На неї.

І дуже спокійно відповів:

— Цей момент.

Вона перестала усміхатися.

Серце ніби пропустило один удар.

Потім ще один.

Він сказав це так просто.

Так щиро.

Наче це була найзвичайніша річ у світі.

Але чомусь саме від цих слів у неї потепліло всередині.

Вона опустила очі.

І вперше за весь вечір не знала, що сказати.

Він теж мовчав.

І не шкодував про сказане.

Навпаки.

Це була правда.

Десь далеко пролунали чиїсь голоси.

Світ ніби нагадав про себе.

Про те, що ніч не може тривати вічно.

Олена повільно підвелася.

Він теж встав.

Кілька секунд вони стояли поруч.

— Напевно… нам уже час, — тихо сказала вона.

— Напевно.

Але ніхто не рушив.

Олена ледь усміхнулася.

— Ми дуже дивні.

Він засміявся.

— Чому?

— Тому що вже хвилину прощаємося і досі стоїмо тут.

Він опустив голову й теж засміявся.

— Добре, тут ви маєте рацію.

Вона подивилася на нього.

І раптом подумала, що їй подобається його сміх.

Тихий.

Справжній.

Той, який з'являється лише тоді, коли людині справді добре.

— До завтра? — несподівано запитав він.

Вона завмерла.

Потім усміхнулася.

Тепло.

Майже ніжно.

— До завтра.

Вони ще кілька секунд дивилися одне на одного.

Потім вона зробила крок назад.

Ще один.

І раптом підняла руку.

Він усміхнувся і теж помахав їй.

Олена пішла додому.

Але за кілька метрів озирнулася.

Він усе ще стояв біля лагуни.

І дивився їй услід.

Вона сама не помітила, як її усмішка стала ширшою.

А Назар у цей момент подумав лише одне:

«Я навіть не знаю її імені. Але чомусь уже чекаю завтрашнього вечора.»

Наступного вечора Олена знову прийшла до лагуни.

І цього разу навіть не намагалася придумати собі виправдання.

Не казала, що прийшла через гарний краєвид.

Не переконувала себе, що просто хоче прогулятися.

Ні.

Вона прийшла, бо хотіла його побачити.

І ця думка одночасно лякала й дивно радувала.

Він уже був там.

Стояв біля води.

Руки в кишенях.

Легкий вітер ворушив волосся.

Він дивився на лагуну так, ніби думав про щось дуже важливе.

Олена зупинилася.

Кілька секунд просто дивилася на нього.

Чомусь не хотілося порушувати цей момент.

Але ніби відчувши її погляд, він обернувся.

І одразу усміхнувся.

Так, ніби чекав.

Так, ніби знав, що вона прийде.

— Добрий вечір, — тихо сказав він.

Олена сама не помітила, як усміхнулася у відповідь.

— Добрий вечір.

Вони підійшли ближче.

І чомусь одночасно заговорили:

— Я думав…

— Я хотіла…

Обидва замовкли.

І розсміялися.

— Після вас, — сказав він.

Вона опустила очі.

І раптом трохи засоромилася.

— Я хотіла сказати… що рада вас бачити.

Запала тиша.

Зовсім коротка.

Але для нього вона здалася дуже довгою.

У грудях стало тепло.

Несподівано тепло.

— Я теж радий, — відповів він тихо.

І чомусь ці слова прозвучали зовсім інакше, ніж будь-які інші.

Вони пішли вздовж берега.

Повільно.

Не поспішаючи.

Наче обом хотілося розтягнути цей вечір.

— Можна запитати дещо серйозне? — озвалася Олена.

Він глянув на неї.

— Можна.

Вона кілька секунд мовчала.

Ніби не була впевнена, чи варто.

Потім усе ж запитала:

— Про що ви мрієте?

Він навіть зупинився.

Такого питання він точно не очікував.

— Це складне питання.

— Знаю.

— А якщо я не знаю відповіді?

Вона ледь усміхнулася.

— Тоді скажіть перше, що спаде на думку.

Він подивився на воду.

На місячну доріжку.

І тихо видихнув.

— Напевно… я хочу одного дня прокинутися й відчути, що я саме там, де маю бути.

Олена уважно слухала.

Не перебивала.

— Хочу, щоб поруч були правильні люди. Щоб не потрібно було прикидатися сильним або спокійним. Щоб можна було бути собою.

Вона дивилася на нього так уважно, ніби боялася пропустити хоча б одне слово.

І чомусь їй стало трохи сумно.

Тому що вона розуміла його.

Дуже добре.

— А ви? — запитав він.

Олена опустила очі.

— Я…

Вона замовкла.

— Що?

Вона усміхнулася.

Трохи невпевнено.

— Я боюся.

Він здивовано подивився на неї.

— Чого?

Вона мовчала кілька секунд.

А потім чесно відповіла:

— Не знайти себе.

Він нічого не сказав.

— Усі навколо знають, ким хочуть бути. Усі мають цілі, плани… А я іноді думаю: а якщо я помилюся? Якщо піду не тією дорогою?

У її голосі було стільки щирості, що в нього раптом стиснулося серце.

Вона зараз зовсім не намагалася здаватися сильною.

Просто говорила правду.

І чомусь саме зараз він побачив її по-іншому.

Не лише дівчиною з «Блакитною лагуною».

А людиною, яка теж чогось боїться.

Яка сумнівається.

Яка шукає себе.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді в нас є щось спільне.

Вона підняла очі.

— Справді?

Він кивнув.

— Я теж не завжди знаю правильні відповіді.

Олена раптом засміялася.

Тихо.

Тепло.

— А я думала, що ви з тих людей, які знають усе.

Він засміявся разом із нею.

— Боюся вас розчарувати.

І вони знову пішли вздовж лагуни.

Повільно.

Поруч.

Уже майже не відчуваючи себе незнайомцями. 

Вони повільно йшли вздовж лагуни.

Ніч була тихою.

Тільки вода ледь торкалася берега, а десь далеко співала нічна пташка.

Олена йшла поруч із ним і час від часу дивилася на нього краєм ока.

Чомусь сьогодні він здавався іншим.

Ближчим.

Ніби між ними стало менше відстані.

— Можна ще одне питання? — тихо запитала вона.

Він усміхнувся.

— У вас сьогодні настрій ставити серйозні питання.

— Трохи є.

— Тоді запитуйте.

Вона на кілька секунд замовкла.

— Ви коли-небудь боялися розчарувати людей?

Він навіть не одразу відповів.

Його усмішка трохи зникла.

— Так.

Вона підняла на нього очі.

— Дуже?

Він повільно кивнув.

— Дуже.

Запала тиша.

— І що ви робили?

Він дивився перед собою.

— Намагався бути таким, яким мене хотіли бачити.

Вона уважно слухала.

— І виходило?

Він ледь усміхнувся.

Але в цій усмішці було щось сумне.

— Іноді.

— А зараз?

Він подивився на неї.

Прямо.

— А зараз я втомився прикидатися.

Вона завмерла.

Від цих слів у грудях щось стиснулося.

Бо вона теж іноді так почувалася.

Наче постійно має бути сильною.

Веселою.

Упевненою.

Навіть коли сумно.

— Я розумію, — тихо сказала вона.

Він здивовано подивився на неї.

— Справді?

Вона кивнула.

— Іноді я усміхаюся навіть тоді, коли мені зовсім не хочеться.

Він нічого не відповів.

Просто дивився на неї.

Довго.

Дуже уважно.

І раптом зрозумів:

вона теж ховає свої переживання.

Так само, як і він.

— Тоді ми ще більше схожі, ніж думали, — тихо сказав він.

Олена усміхнулася.

Ніжно.

Трохи сумно.

А потім несподівано сказала:

— Дивно…

— Що?

Вона подивилася на лагуну.

— Мені легко говорити з вами про такі речі.

Він на мить перестав дихати.

Тому що йому теж було легко.

Дуже.

Наче вони знайомі давно.

Наче він може розповісти їй усе.

Вони зупинилися біля води.

Місяць відбивався в лагуні, і її поверхня світилася ніжним блакитним кольором.

Олена дістала безалкогольну «Блакитну лагуну» й зробила маленький ковток.

Він усміхнувся.

— Знову вона.

Вона засміялася.

— Знову.

— Починаю думати, що це ваш улюблений напій.

Вона подивилася на келих.

Потім на воду.

І тихо сказала:

— Знаєте… він нагадує мені цей вечір.

— Чим?

Вона усміхнулася.

— Кольором.

Спокоєм.

І тим, що хочеться запам'ятати кожну хвилину.

Він дивився на неї кілька секунд.

А потім дуже тихо відповів:

— Тоді я теж хочу запам'ятати цей вечір.

Вона підняла на нього очі.

І вони знову замовкли.

Тільки цього разу тиша була особливою.

Теплою.

Ніжною.

Такою, яку не хочеться порушувати.

І вперше обом стало трохи страшно.

Страшно від того, наскільки важливими починали ставати ці вечори біля лагуни.

Вони так і стояли біля лагуни.

Ніхто не поспішав говорити.

Ніхто не дивився на годинник.

Ніби час вирішив бути добрим до них і сповільнився.

Олена тримала в руках келих безалкогольної «Блакитної лагуни».

Лід тихо дзвенів від легкого руху.

Вона подивилася на напій, а потім на воду.

І несподівано усміхнулася.

— Що? — запитав він.

Вона похитала головою.

— Просто подумала… дивно, як один звичайний напій може нагадувати про цілий вечір.

Він уважно дивився на неї.

— І про що він вам нагадуватиме?

Вона трохи замислилася.

Потім підняла на нього очі.

— Про спокій.

Про лагуну.

І про незнайомця, з яким можна говорити про все на світі.

Він завмер.

Зовсім.

Наче забув, що треба вдихнути.

У грудях стало тепло.

Так тепло, що навіть трохи страшно.

Бо ніхто давно не говорив про нього так.

Ніхто давно не дивився на нього так.

Вона помітила його мовчання.

— Ви знову задумалися.

Він ледь усміхнувся.

— Можливо.

— І про що?

Він подивився на лагуну.

Потім знову на неї.

І відповів чесно:

— Про те, що мені буде шкода, коли цей вечір закінчиться.

Олена перестала усміхатися.

Серце раптом почало битися швидше.

Вона не очікувала цих слів.

І найстрашніше було те, що вона відчувала те саме.

— Мені теж, — сказала вона майже пошепки.

Запала тиша.

Тепер зовсім інша.

Дуже особиста.

Дуже справжня.

Вони стояли поруч.

І дивилися одне на одного так, ніби намагалися запам'ятати кожну рису.

Його очі.

Її усмішку.

Те, як місяць падає на волосся.

Те, як вітер ледь торкається їх.

— Ви коли-небудь зустрічали людину і відчували, ніби знаєте її дуже давно? — тихо запитала Олена.

Він не відвів погляду.

— Ні.

Вона ледь опустила очі.

— А зараз?

Він усміхнувся.

Повільно.

Тепло.

— Здається… зараз саме так.

Олена підняла голову.

І раптом зрозуміла, що не може перестати усміхатися.

Не хоче.

Бо поруч із ним було добре.

Незвично.

Незрозуміло.

Але добре.

Десь далеко годинник пробив дванадцяту.

Вони обоє здригнулися.

— Уже північ? — здивувалася вона.

Він подивився на телефон.

І засміявся.

— Схоже, так.

Вона теж засміялася.

— Ми знову не помітили часу.

Він подивився на неї.

І подумав, що ніколи не бачив людину, яка так щиро сміється.

І ніколи не хотів, щоб чиясь усмішка залишалася довше.

— Напевно… нам справді пора, — тихо сказала Олена.

Він кивнув.

Але з місця не зрушив.

Вона теж.

І обоє засміялися.

— Ми безнадійні, — сказала вона.

— Є трохи.

Вони ще раз подивилися на лагуну.

Потім одне на одного.

І цього разу прощатися чомусь було важче, ніж учора.

Набагато важче.

Бо тепер вони були вже не просто двома незнайомцями.

Вони стали людьми, на зустріч із якими чекали весь день.

Вони стояли один навпроти одного.

Північ.

Лагуна стала ще тихішою.

Місяць висів високо в небі, а вода відбивала його світло, ніби зберігала всі секрети цієї ночі.

— Нам справді пора, — тихо повторила Олена.

Але ніхто не рухався.

Вона подивилася на нього і несподівано засміялася.

— Ми вже хвилин п'ять прощаємося.

Він теж засміявся.

— Знаю.

— Це вже стає традицією.

— Схоже на те.

Знову настала тиша.

Олена подумала, що мала б почуватися ніяково.

Але не почувалася.

Навпаки.

Поруч із ним було дивно спокійно.

Так спокійно, ніби вона нарешті перестала кудись поспішати.

Вона сіла на край містка.

Подивилася на воду.

Через кілька секунд він теж сів поруч.

Тепер між ними було лише кілька сантиметрів.

І тиша.

Довга.

Але тепла.

— Дивно, — нарешті сказав він.

— Що саме?

Він усміхнувся.

— Ми зараз мовчимо. І мені зовсім не хочеться заповнювати цю тишу розмовами.

Олена повернула голову.

Кілька секунд просто дивилася на нього.

Потім ледь усміхнулася.

— Мені теж.

Він опустив очі.

І чомусь від цих простих слів у грудях стало тепліше.

Наче вона щойно сказала щось дуже важливе.

Вітер трохи посилився.

Олена дивилася на воду.

Потім тихо промовила:

— Зазвичай я не люблю тишу.

Він повернувся до неї.

— Чому?

Вона задумалася.

— У тиші починаєш надто багато думати.

— А зараз?

Вона повільно подивилася на нього.

І відповіла чесно:

— А зараз ні.

Він завмер.

— Чому?

Вона опустила очі на лагуну.

І дуже тихо сказала:

— Тому що зараз ця тиша не самотня.

Він нічого не відповів.

Не зміг.

Бо ці слова чомусь торкнулися чогось дуже глибоко всередині.

Він теж давно не почувався так.

Ніби не сам.

Вони знову замовкли.

І просто сиділи поруч.

Іноді дивилися на воду.

Іноді — на зорі.

Іноді — одне на одного.

І кожного разу ловили себе на тому, що усміхаються.

Без причини.

Просто тому, що поруч є хтось, із ким добре мовчати.

Олена тихо видихнула.

І вперше за довгий час подумала:

«Я навіть не знаю його імені. Але поруч із ним почуваюся так, ніби можу бути собою.»

А Назар дивився на лагуну і думав про інше:

«Дивно... Чому мені здається, що після цієї зустрічі вже нічого не буде таким, як раніше?»

Ніч ставала пізнішою.

Але жодному з них ще не хотілося йти. 

Ніч ставала пізнішою.

Але жодному з них не хотілося йти.

Олена сиділа поруч і дивилася на воду. Потім повернула голову.

Він теж дивився на неї.

Вони обидва усміхнулися.

Тихо.

Наче це стало чимось звичним.

— Чому ви так дивитеся? — майже пошепки запитала вона.

Він не відвів погляду.

— Не знаю.

Вона засміялася.

— Це ваша улюблена відповідь.

Він теж усміхнувся.

— Можливо.

Запала тиша.

М'яка.

Тепла.

Вітер трохи підняв її волосся.

Вона хотіла відвести погляд, але не змогла.

У його очах було щось таке, від чого серце почало битися швидше.

Набагато швидше.

Він теж не відводив очей.

Наче боявся пропустити цю мить.

Наче розумів, що вона особлива.

Олена тихо видихнула.

Він був зовсім поруч.

Настільки близько, що вона могла помітити кожну рису його обличчя.

І раптом ніби весь світ навколо став тихішим.

Лише лагуна.

Місяць.

І вони.

Він повільно підняв руку й дуже обережно заправив пасмо її волосся за вухо.

Його пальці ледь торкнулися її щоки.

Олена затамувала подих.

Ніхто не рухався.

Минуло кілька секунд.

Довгих.

Тихих.

Вона дивилася йому в очі.

І він дивився на неї.

Наче обоє чекали, що хтось щось скаже.

Але слів не було.

Він трохи нахилився ближче.

Зупинився.

Наче давав їй вибір.

Олена не відступила.

Навпаки.

Залишилася поруч.

І тоді він дуже ніжно поцілував її в губи.

Лише на мить.

Несміливо.

Обережно.

Наче боявся зруйнувати цю магію.

Коли він трохи відсторонився, вони обоє мовчали.

Олена кліпнула.

Раз.

Другий.

Її серце билося так швидко, що вона була певна: він теж це чує.

Він виглядав не менш розгубленим.

Ніби сам не до кінця розумів, як це сталося.

— Я... — тихо почав він.

Але не знайшов слів.

Олена дивилася на нього ще кілька секунд.

І раптом ледь усміхнулася.

Трохи невпевнено.

Трохи збентежено.

Але щиро.

І саме тоді вони обоє зрозуміли одну просту річ:

ця історія вже перестала бути просто знайомством двох незнайомців біля лагуни. 

Вони сиділи зовсім поруч.

І мовчали.

Після поцілунку ніби все змінилося.

Ні лагуна.

Ні ніч.

Не вони самі.

А щось між ними.

Щось невидиме.

Тепле.

Справжнє.

Олена опустила очі.

Щоки стали гарячими.

Вона ніколи не думала, що її перший поцілунок із цією людиною буде саме таким.

Тихим.

Несподіваним.

Під місячним світлом.

І найголовніше — зовсім не страшним.

Вона повільно підняла голову.

Він теж дивився на неї.

У його очах було стільки розгубленості, ніби він сам не міг повірити, що це сталося.

— Ми зараз… справді це зробили? — тихо запитала вона.

Він ледь усміхнувся.

Трохи нервово.

— Здається… так.

І вони обоє засміялися.

Тихо.

Майже пошепки.

Не тому, що було смішно.

Просто обоє хвилювалися.

І цей сміх трохи рятував.

Олена знову подивилася на воду.

Потім сказала:

— Це дуже дивно.

Він завмер.

— Тобі шкода?

Вона одразу повернулася до нього.

І швидко похитала головою.

— Ні. Ні, зовсім ні.

Він ніби видихнув.

Навіть не помітив, що весь цей час чекав саме цієї відповіді.

Запала тиша.

А потім Олена тихо додала:

— Просто ми навіть не знаємо імен одне одного.

Він усміхнувся.

Тепер уже по-справжньому.

— Справді дивно.

Вона теж усміхнулася.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

І раптом обидва почали сміятися.

— Ми точно трохи дивні, — сказала вона.

— Є таке.

Їхній сміх поступово стих.

І знову настала тиша.

Але тепер вона була іншою.

Ніжнішою.

Ближчою.

Олена подивилася на годинник.

І здивовано видихнула.

— Уже дуже пізно…

Він теж глянув на телефон.

І кивнув.

— Так.

Цього разу вони обоє зрозуміли:

пора йти.

Хоч і зовсім не хотілося.

Вони повільно підвелися.

Стояли поруч.

Так близько, що знову стало трохи ніяково.

І трохи тепло.

— Тоді… до завтра? — тихо запитав він.

Олена дивилася на нього кілька секунд.

Потім усміхнулася.

Тепло.

Щиро.

І відповіла:

— До завтра.

Вона зробила кілька кроків.

Потім обернулася.

Він усе ще стояв біля лагуни.

І дивився на неї.

Вона ледь підняла руку.

Він усміхнувся і теж помахав.

Олена пішла далі.

А серце чомусь билося швидше.

І вперше за довгий час вона не боялася цього відчуття.

Бо тепер знала лише одне:

завтра вона знову прийде до лагуни.

Не через воду.

Не через красиву ніч.

А через незнайомця, імені якого досі не знала.

І Назар, дивлячись їй услід, тихо всміхнувся.

Бо вперше за довгий час він теж із нетерпінням чекав на завтра.

Наступний вечір був незвично тихим.

Олена прийшла до лагуни трохи раніше.

Сіла на лавку і вдивлялася у воду.

На губах сама по собі з'явилася усмішка.

Вона знову згадала вчорашній поцілунок.

І від цієї думки її щоки злегка порожевіли.

— Отже, я не запізнився.

Вона різко підняла голову.

Він стояв за кілька кроків від неї.

І усміхався.

Наче теж щойно про щось приємне подумав.

— Ні, — тихо відповіла вона. — Не запізнилися.

Він підійшов ближче і сів поруч.

Цього разу між ними не було тієї незручності, яка буває після важливих моментів.

Було щось інше.

Тепле.

Ніжне.

І трохи хвилююче.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім одночасно подивилися один на одного.

І засміялися.

— Що? — усміхнулася Олена.

Він похитав головою.

— Не знаю.

— Знову ваша улюблена відповідь?

— Мабуть.

Вона тихо засміялася.

Потім раптом стала серйознішою.

— Можна дещо запитати?

— Звісно.

Вона кілька секунд дивилася на лагуну.

— А якщо ми завтра більше не зустрінемося?

Він здивовано подивився на неї.

— Чому ви про це подумали?

Вона ледь знизала плечима.

— Не знаю. Просто іноді хороші моменти закінчуються дуже швидко.

Він мовчав.

Потім усміхнувся.

Тепло.

І дуже спокійно сказав:

— Тоді ти залишишся для мене дівчиною з «Блакитною лагуною».

Вона завмерла.

Кілька секунд просто дивилася на нього.

А потім засміялася.

Тихо.

Щиро.

— А ти тоді залишишся для мене незнайомцем у місячному світлі.

Він теж засміявся.

І раптом ця назва здалася йому правильною.

Наче саме так усе й мало бути.

Незнайомець у місячному світлі.

Дівчина з «Блакитною лагуною».

Двоє людей, які знайшли одне одного випадково.

І ще не знали, як сильно ця зустріч змінить їхні життя.

Вони сиділи поруч і дивилися на воду.

Потім Олена тихо сказала:

— Тоді домовилися?

Він повернувся до неї.

— Про що?

Вона усміхнулася.

— Сьогодні ми все ще без імен.

Він подивився на неї кілька секунд.

І кивнув.

— Домовилися.

Вона простягнула йому мізинець.

Він засміявся.

— Серйозно?

— Серйозно.

Він похитав головою, але теж простягнув свій мізинець.

І вони засміялися.

По-дитячому.

Легко.

Щиро.

Навіть не підозрюючи, що завтра їхня гра в незнайомців закінчиться.

І доля познайомить їх по-справжньому.

Зовсім в інших ролях.