Раді Вас бачити!

Наступного дня Олена прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Сонце вже пробивалося крізь штори, а на тумбочці лежав телефон.

Вона взяла його до рук.

І завмерла.

На екрані була фотографія.

Вона.

Келих «Блакитної лагуни» в руках.

І він.

Незнайомець із теплою усмішкою.

Олена сама не помітила, як почала розглядати фото.

Потім ще раз.

І ще.

Щось у ньому було особливе.

Не фото.

Не лагуна.

Не вечір.

Він.

Дивно.

Вона навіть не знає його імені.

Не знає, чим він займається.

Не знає, скільки йому років.

Взагалі нічого про нього не знає.

Але чомусь пам'ятає його погляд.

Ніби він досі дивиться на неї.

— Олено! — почувся мамин голос із кухні. — Ти вже прокинулася?

— Так!

Вона швидко заблокувала телефон.

І сама засміялася.

Що з нею відбувається?

Вона ніколи не сиділа зранку і не розглядала фото незнайомого хлопця.

Ніколи.

Але сьогодні чомусь усе було не так.

На кухні мама поставила перед нею чай.

— У тебе гарний настрій.

Олена здивовано підняла очі.

— Хіба?

— Хіба, — усміхнулася мама. — Ти навіть усміхаєшся.

Олена опустила погляд у чашку.

Невже настільки помітно?

— Просто гарний ранок.

— Можливо.

Мама уважно подивилася на доньку, але нічого більше не сказала.

А Олена подумала про лагуну.

І про слова незнайомця.

«До завтра.»

Він сказав це так, ніби був упевнений.

Ніби вони ще побачаться.

Без жодних сумнівів.

І раптом вона зрозуміла одну річ.

Їй теж хочеться його побачити.

Ця думка прийшла несподівано.

І залишилася.

Олена повільно поставила чашку на стіл.

Ні.

Це нерозумно.

Абсолютно нерозумно.

Але серце чомусь думало інакше.

Весь день минув дивно.

Вона кілька разів відкривала фотографію.

Кілька разів закривала.

Кілька разів казала собі, що це просто випадкова зустріч.

І кілька разів ловила себе на думці:

А якщо він теж зараз згадує лагуну?

Ближче до вечора вона стояла біля вікна своєї кімнати.

Небо повільно темнішало.

На ньому з'являлися перші зорі.

І тут вона видихнула.

Голосно.

Ніби сперечалася сама із собою.

— Я просто хочу ще раз побачити лагуну, — сказала вона вголос.

Через секунду сама ж усміхнулася.

Так.

Звичайно.

Саме лагуну.

Зовсім не незнайомця у місячному світлі.

Вона швидко вдягнула легку кофту, взяла телефон і вийшла з дому.

Не знаючи, що в цей самий момент на іншому кінці міста Назар теж дивився у вечірнє небо.

І думав лише про одну дівчину.

Дівчину з келихом «Блакитної лагуни».

Дорога до лагуни здалася Олені коротшою, ніж зазвичай.

А може, вона просто поспішала.

Не ногами.

Думками.

Вечір був теплим. У повітрі пахло літом і водою. Десь неподалік сміялися люди, проїхав велосипед, загорілися перші ліхтарі.

А серце чомусь билося швидше.

Вона зупинилася.

Глибоко вдихнула.

— Ти просто прийшла погуляти, — тихо сказала собі.

Але сама не повірила власним словам.

Тому що весь день думала про нього.

Про незнайомця.

Про його сміх.

Про те, як уважно він слухав її, ніби кожне слово мало значення.

І найбільше — про його «до завтра».

Ніхто ніколи не говорив їй ці слова так.

Наче був упевнений, що завтра буде.

Наче вони ще не закінчили розмову.

Вона підійшла ближче до води.

Лагуна була майже такою самою, як учора.

Тільки місяць сьогодні здавався яскравішим.

Олена подивилася на місток.

Порожньо.

На лавку.

Теж порожньо.

І раптом сама не зрозуміла, чому відчула легке розчарування.

«Звичайно, його тут немає.»

Чому він взагалі мав прийти?

Вона ледь усміхнулася сама до себе.

Яка ж вона дивна.

Стоїть посеред вечора і чекає людину, ім'я якої навіть не знає.

— Отже, легенда не спрацювала?

Голос пролунав зовсім поруч.

Олена різко обернулася.

І завмерла.

Він.

Стояв за кілька кроків від неї.

У темній кофті.

Злегка розтріпане волосся.

І та сама спокійна усмішка.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Олена відчула, як серце пропустило удар.

А потім ще один.

І раптом… усміхнулася.

Сама.

Не змушуючи себе.

Не думаючи.

Просто тому, що їй стало добре.

Він теж усміхнувся.

Трохи ширше.

Наче саме на цю реакцію і сподівався.

— Ви прийшли, — тихо сказав він.

І чомусь це прозвучало так, ніби він справді радий.

Олена ковтнула повітря.

— Ви теж.

— Виходить, я не один повірив у легенду.

Вона засміялася.

Неголосно.

І помітила, що він дивиться саме на неї.

Не кудись убік.

Не на воду.

На неї.

І від цього знову стало тепло.

— Якщо чесно… — тихо сказала вона, — я не думала, що ви будете тут.

Він кілька секунд мовчав.

Потім перевів погляд на лагуну.

— А я думав.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому?

Він теж подивився на неї.

І відповів просто:

— Не знаю.

Пауза.

І тихіше:

— Але чомусь був упевнений.

Вітер злегка підняв її волосся.

Вона не відводила очей.

І він теж.

Ніч навколо ніби стала тихішою.

Зникли чужі голоси.

Шум міста.

Залишилися тільки вони.

І лагуна.

І дивне відчуття, що вони чекали цієї зустрічі трохи більше, ніж хотіли собі зізнатися.

— Знаєте… — сказала Олена майже пошепки.

— Що?

Вона ледь усміхнулася.

— Я рада, що легенда не збрехала.

І вперше за весь вечір Назар нічого не відповів одразу.

Тому що раптом зрозумів:

він теж радий.

Надто радий для людини, яка зустріла її лише вчора. 

Вони ще кілька секунд стояли один навпроти одного.

Ніхто не поспішав щось сказати.

Дивно… але ця тиша не лякала.

Навпаки.

Ніби вона теж була частиною розмови.

Місяць відбивався у воді, і лагуна світилася м'яким блакитним світлом.

— Пройдемося? — несподівано запитав він.

Олена на мить розгубилася.

Потім кивнула.

— Добре.

Вони повільно пішли вздовж берега.

Поруч.

Не надто близько.

Але й не далеко.

Вітер був прохолоднішим, ніж учора.

Олена обхопила себе руками.

Він це помітив.

— Вам холодно?

— Трохи.

І раптом він зупинився.

Зняв легку кофту і простягнув їй.

Олена здивовано підняла очі.

— Ні, не потрібно.

— Потрібно.

— А ви?

Він ледь усміхнувся.

— Я не замерзну.

Вона вагалася.

А потім обережно взяла кофту.

Вона була теплою.

І чомусь від цього простого жесту в грудях стало так дивно добре, що вона навіть не знала, куди подіти погляд.

— Дякую.

— Будь ласка.

Вони пішли далі.

— Ви завжди приходите сюди, коли про щось думаєте? — раптом запитав він.

Олена замислилася.

— Напевно… так.

— І про що думаєте сьогодні?

Вона усміхнулася.

— Ви ставите складні питання.

— Люблю складні відповіді.

Вона тихо засміялася.

І знову подумала, що він зовсім не такий, яким здається на перший погляд.

— Якщо чесно… — почала вона. — Іноді мені здається, що всі навколо знають, чого хочуть від життя. А я ні.

Він нічого не сказав.

Просто слухав.

Уважно.

— Усі кудись поспішають. Планують майбутнє. Будують кар'єру. А я іноді просто дивлюся у вікно і думаю, чи знайду своє місце.

Запала тиша.

Вона навіть трохи пошкодувала, що сказала це.

Занадто особисто.

Для незнайомця.

Але він раптом промовив:

— Мені здається, більшість людей теж цього не знають.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Справді?

Він кивнув.

— Просто вони добре вдають.

Олена засміялася.

І він теж усміхнувся.

— А ви? — запитала вона. — Ви знаєте, чого хочете?

Він замовк.

Довше, ніж вона очікувала.

Подивився на лагуну.

На місяць.

І тільки потім тихо відповів:

— Раніше думав, що знаю.

— А зараз?

Він подивився на неї.

Прямо.

І від його погляду серце знову почало битися швидше.

— А зараз… не впевнений.

Вона не відвела очей.

Чомусь їй здалося, що він говорить не лише про життя.

Між ними знову настала тиша.

Тільки тепер вона була іншою.

Теплішою.

М'якшою.

Наче вони перестали бути просто двома випадковими людьми.

Попереду виднівся старий дерев'яний місток.

Він кивнув у той бік.

— Сядемо?

Олена усміхнулася.

— Сядемо.

Вони сіли поруч.

Між ними залишилося зовсім трохи простору.

І вперше за цей вечір вона відчула запах його парфумів.

Легкий.

Ледь відчутний.

Чомусь захотілося запам'ятати його.

Вона одразу подумки насварила себе за це.

«Серйозно, Олено?»

Але було вже пізно.

Бо поруч сидів незнайомець у місячному світлі.

І з кожною хвилиною він ставав для неї все менш незнайомим. 

Кілька хвилин вони сиділи мовчки.

Перед ними тихо коливалася вода. Місячне світло лягало на лагуну сріблястою доріжкою, ніби хтось навмисно проклав її просто до горизонту.

Олена підтягнула ноги до себе й поклала підборіддя на коліна.

— Про що думаєте? — тихо запитала вона.

Він не відповів одразу.

— Про те, що дивно опинитися тут другий вечір поспіль.

Вона ледь усміхнулася.

— А мені здається, ніби я приходжу сюди дуже давно.

Він повернувся до неї.

— Навіть якщо ви були тут лише кілька разів?

Вона кивнула.

— Бувають місця, де одразу стає спокійно. Наче вони тебе знають.

Він кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Ви цікаво говорите.

Олена повернула голову.

— Це добре чи погано?

— Добре.

Його відповідь прозвучала так просто, що вона несподівано засоромилася.

Вона опустила очі.

І раптом помітила, що досі тримає його кофту на плечах.

Їй стало ніяково.

— Вибачте… Я навіть не запитала, чи вам справді не холодно.

Він ледь усміхнувся.

— А ви завжди хвилюєтеся за людей, яких майже не знаєте?

Олена задумалася.

— Напевно… так.

— Чому?

Вона повільно видихнула.

— Не знаю. Просто мені здається, що всі люди носять щось важке всередині. Іноді достатньо просто бути до когось добрим.

Він нічого не відповів.

Тільки дивився на неї.

Довше, ніж зазвичай.

У його очах раптом з'явилося щось дуже тихе.

І трохи сумне.

— Що? — несміливо запитала вона.

Він ледь похитав головою.

— Нічого.

— Ні, ви про щось подумали.

Він усміхнувся.

— Ви теж багато помічаєте.

Вона хотіла щось сказати, але не знайшла слів.

Вітер став трохи сильнішим.

Кілька пасм волосся впали їй на обличчя.

І раптом вона відчула, як він дуже обережно прибрав їх.

Лише на секунду.

Лише легкий дотик.

Але серце чомусь забуло, як битися.

Вона підняла очі.

Він теж ніби трохи розгубився.

І одразу прибрав руку.

Запала тиша.

Така тиха, що було чути навіть плескіт води.

— Вибачте, — сказав він тихо.

Олена повільно похитала головою.

— Не вибачайтеся.

Їхні погляди зустрілися.

І цього разу ніхто не відвів очей.

Місяць світив прямо над ними.

Лагуна тихо шуміла.

А світ навколо раптом став дуже маленьким.

Наче залишилися тільки вони.

Вона і він.

Двоє людей, які навіть не знають імен одне одного.

І дивне відчуття, ніби ця зустріч означає набагато більше, ніж мала б означати.

Олена сама не помітила, як усміхнулася.

Зовсім трохи.

Він теж.

І саме тоді вона подумала:

«Як дивно… Я зовсім його не знаю. Але чомусь поруч із ним мені не хочеться нікуди поспішати.»

— Ви зараз усміхаєтеся, — раптом сказав він.

Олена кліпнула.

— Хіба?

— Хіба.

Вона одразу перестала усміхатися.

Він тихо засміявся.

— Тепер уже ні.

І вона теж засміялася.

Легко.

Наче знала його набагато довше, ніж один вечір.

— А ви мало усміхаєтеся, — сказала вона.

Він здивовано подивився на неї.

— Ви встигли це помітити?

— Трохи.

— І який ваш висновок?

Олена задумалася.

Потім ледь усміхнулася.

— Ви не сумний.

Він підняв брови.

— Ні?

— Ні. Просто… ніби багато всього тримаєте в собі.

Запала тиша.

Він дивився на неї кілька секунд.

Ніби хотів щось сказати.

Але не сказав.

І раптом…

Клац.

Потім ще один.

Вони одночасно повернули голови.

— Знову ви? — засміялася Олена.

Той самий фотограф стояв за кілька метрів від них із фотоапаратом у руках.

— Я починаю думати, що доля спеціально вас мені підкидає.

Він підійшов ближче.

— Обіцяю, це останній раз.

— Ви так казали й учора, — усміхнувся незнайомець.

Фотограф засміявся.

— Але ж ви знову тут.

Олена і незнайомець одночасно подивилися одне на одного.

І так само швидко відвели погляди.

— Хочете побачити? — запитав фотограф.

Вони кивнули.

Він повернув екран до них.

На фото вони сиділи на містку.

Дуже близько.

Олена була загорнута в його кофту.

Він дивився на неї.

А вона дивилася на нього.

І обоє усміхалися.

Наче нікого більше не існувало.

Олена перестала дихати на кілька секунд.

Вона навіть не помітила, що вони сиділи так близько.

Не помітила цього погляду.

Не помітила цієї усмішки.

Фотограф теж замовк.

Потім тихо сказав:

— Красивий кадр.

Ніхто не відповів.

— Знаєте… — продовжив він. — Ви дивитеся одне на одного так, ніби вже сумуєте за зустріччю, яка ще не закінчилася.

Запала тиша.

Дуже довга.

Олена опустила очі.

Серце чомусь забилося швидше.

Вона не знала, що сказати.

Не знала, чому ці слова так зачепили.

І чомусь боялася подивитися на незнайомця.

А потім усе ж підняла очі.

І зустріла його погляд.

Він теж мовчав.

Дивився на фотографію.

Потім на неї.

І в його очах було щось таке, від чого в грудях стало тепло.

Фотограф усміхнувся.

— Дякую вам.

— За що? — тихо запитала Олена.

Він подивився на них по-доброму.

— За справжні емоції. Такі кадри трапляються дуже рідко.

Він швидко переслав фотографію на їхні телефони.

Потім повісив фотоапарат на плече.

— Бережіть цей вечір.

І повільно пішов уздовж берега.

Вони залишилися самі.

Знову.

Олена дивилася на фотографію в телефоні.

Потім тихо сказала:

— Дивно…

— Що саме?

Вона підняла очі.

І чесно відповіла:

— Ми навіть імен одне одного не знаємо.

Він подивився на неї.

Потім на лагуну.

І вперше за цей вечір не знайшов, що сказати. 

Вони сиділи на містку, а між ними лежала тиха ніч.

Олена ще раз подивилася на фотографію і вимкнула екран телефону.

— Смішно, правда? — тихо сказала вона. — Ми двічі зустрілися, двічі нас сфотографували, а я досі не знаю, як вас звати.

Він усміхнувся.

— Мабуть, у цьому є щось цікаве.

— Не знати ім'я людини?

— Іноді так.

Вона подивилася на нього.

— Ви дивний.

— Мені вже так казали.

Вона тихо засміялася.

Потім подивилася на воду.

Місячна доріжка на лагуні здавалася майже казковою.

— Знаєте… — почала вона. — Я рідко знайомлюся з людьми ось так.

— Як?

— Випадково. Просто розмовляю з кимось і не хочу, щоб вечір закінчувався.

Він нічого не відповів.

Тому що раптом зрозумів…

Йому теж не хочеться.

Він не пам'ятав, коли востаннє сидів ось так і просто говорив.

Без поспіху.

Без причин.

Без масок.

Поруч із людиною, яку знає лише два вечори.

Олена раптом опустила очі на свій келих.

Вона майже забула, що весь цей час тримала в руках безалкогольну «Блакитну лагуну».

Лід уже майже розтанув.

Вона зробила маленький ковток.

— Ще п'єте її? — усміхнувся він.

— Так.

— І як?

Вона задумалася.

Потім подивилася на келих.

— Учора вона здалася мені просто гарним напоєм.

Він уважно слухав.

— А сьогодні… вона нагадує цей вечір.

— Це як?

Вона ледь усміхнулася.

— Спочатку трохи незвично. Потім легко. А потім чомусь не хочеться, щоб закінчувалося.

Запала тиша.

Він дивився на неї.

І вперше не знав, що відповісти.

Бо ці слова дивним чином описували не лише напій.

А й їхню зустріч.

Вітер трохи посилився.

Десь неподалік годинник на вежі пробив десяту.

Олена підняла очі.

— Уже пізно.

— Так.

Але ніхто не рухався.

Ніхто не вставав.

Наче обом було шкода відпускати цей вечір.

Першою піднялася вона.

Повільно.

Наче давала часу ще одну можливість зупинитися.

Він теж встав.

Вони стояли зовсім поруч.

Так близько, що Олена помітила: у його очах відбивається місячне світло.

І чомусь це здалося дуже красивим.

— Дякую за вечір, — тихо сказала вона.

Він кілька секунд дивився на неї.

Потім так само тихо відповів:

— І вам.

Знову настала тиша.

І раптом вони обоє одночасно усміхнулися.

Без причини.

Просто тому, що не хотіли прощатися.

Він глибоко вдихнув.

І сказав:

— До завтра.

Олена завмерла.

Саме так він сказав і вчора.

До завтра.

Наче був упевнений.

Наче знав щось, чого не знала вона.

— Ви знову так кажете, — усміхнулася вона.

— Знаю.

— А якщо ми не зустрінемося?

Він подивився на лагуну.

Потім знову на неї.

І відповів:

— Тоді ця легенда мене дуже розчарує.

Вона засміялася.

Тихо.

Щиро.

І сама не помітила, як відповіла:

— Тоді… до завтра.

Вони ще кілька секунд дивилися одне на одного.

Потім вона пішла.

Зробила кілька кроків.

І обернулася.

Він усе ще стояв на містку.

І дивився їй услід.

У грудях раптом стало дивно тепло.

Олена ледь усміхнулася.

І вперше за довгий час подумала:

«Я дуже хочу, щоб завтра настало швидше.»