Раді Вас бачити!

Лагуна, яка починає історію

Літо завжди приходило до міста несподівано.

Ще вчора люди поспішали, ховалися від дощу під парасолями й куталися в легкі куртки, а сьогодні сонце розливалося по вулицях золотом, нагріваючи асфальт і змушуючи всіх усміхатися без причини.

Олена сиділа біля вікна автобуса й дивилася на місто, яке повільно прокидалося.

У навушниках тихо грала музика, але вона майже її не чула.

Вона думала.

Останнім часом вона багато думала.

Про навчання.

Про майбутнє.

Про те, що їй двадцять, а вона досі не знає, чого хоче від життя.

У школі все було простіше. Тоді здавалося, що достатньо вступити до університету — і все стане на свої місця.

Не стало.

Дні бігли швидко. Пари, конспекти, дедлайни, постійна втома.

Іноді вона ловила себе на дивній думці: ніби життя проходить повз, а вона просто стоїть осторонь і спостерігає.

Автобус зупинився.

Олена вийшла й вдихнула тепле ранкове повітря.

Попереду височів корпус університету.

Студенти сміялися, обговорювали щось, хтось уже встиг посваритися, хтось обіймався після вихідних.

Життя вирувало.

А вона раптом відчула себе дуже самотньою.

— Олено!

Вона обернулася.

До неї швидко йшла її подруга Марта.

— Ти чого така сумна? Літо почалося, а ти виглядаєш так, ніби тобі зараз екзамен складати.

Олена усміхнулася.

Трохи.

Лише куточками губ.

— Я не сумна.

— Брешеш.

— Не брешу.

— Добре, тоді скажемо, що ти загадкова.

Олена засміялася.

І саме цього їй не вистачало.

Просто посміятися.

Без причини.

— От бачиш! Ти навіть усміхатися вмієш, — переможно сказала Марта.

— Іноді.

— Дуже іноді.

Вони разом зайшли до університету.

Шумний коридор зустрів їх голосами, кроками та запахом кави.

Здавалося, це звичайний день.

Нічого особливого.

Олена навіть не здогадувалася, що через кілька годин усе зміниться.

Після пар вона не поспішала додому.

Чомусь не хотілося.

Місто ще було наповнене сонцем, але вечір уже повільно підкрадався.

— Ходімо кудись? — запропонувала Марта.

— Не хочу в центр.

— Тоді куди?

Олена замислилася.

І раптом згадала.

Лагуну.

Невелике місце неподалік міста, про яке мало хто знав.

Вона була там лише раз.

Минулого літа.

І чомусь пам'ятала її досі.

Тиху воду.

Дерев'яний місток.

Легкий вітер.

І дивне відчуття спокою.

— Знаєш одне місце біля води? — запитала вона.

Марта примружилася.

— Ого. У тебе є таємні місця?

— Виявляється, є.

Подруга засміялася.

— Це вже цікаво.

Через годину вони сиділи в маленькому кафе біля лагуни.

Вечірнє сонце торкалося води, і вона здавалася майже блакитною.

Неймовірно красивою.

— Тут гарно, — тихо сказала Марта.

Олена лише кивнула.

Тут справді було гарно.

І дивно спокійно.

До них підійшов офіціант.

— Що будете замовляти?

Марта одразу почала вивчати меню.

Олена перегортала сторінки без особливого інтересу.

І раптом її погляд зупинився.

«Блакитна лагуна».

Вона прочитала назву ще раз.

І сама не зрозуміла, чому посміхнулася.

— Ви вже обрали? — запитав офіціант.

— Так, — відповіла вона. — Мені… «Блакитну лагуну».

За кілька хвилин перед нею поставили високий келих.

Блакитний.

Холодний.

З кубиками льоду й тонкою часточкою лайма.

Олена дивилася на нього так, ніби бачила щось більше, ніж просто напій.

Ніби маленький шматочок вечора.

Ніби море, яке можна тримати в руках.

Вона зробила ковток.

Солодкий.

Трохи кислуватий.

Свіжий.

І чомусь саме в цей момент відчула себе… живою.

По-справжньому живою.

Вона підняла очі на лагуну.

На воду, що темнішала з кожною хвилиною.

На небо, де одна за одною починали з'являтися зорі.

І зовсім не знала, що саме тут, біля цієї лагуни, цієї ночі зустріне людину, яка переверне її життя.

Людину, ім'я якої вона ще не знає.

Але яку вже зовсім скоро не зможе забути.

Назар ще кілька секунд дивився на фотографію.

Дивно.

Ніби цей вечір уже колись був.

Ніби він уже стояв тут, біля лагуни, і вже зустрічав дівчину з келихом блакитного напою в руках.

— Гарний кадр, правда? — тихо сказав його друг Артем, який щойно підійшов.

Назар навіть не почув, як той опинився поруч.

— Мабуть.

Артем зазирнув у телефон і присвиснув.

— Ви непогано виглядаєте разом.

— Ми незнайомі.

— І що? Іноді незнайомці дивляться одне на одного так, ніби знайомі все життя.

Назар не відповів.

Його погляд знову повернувся до фотографії.

Дівчина дивилася на нього трохи здивовано, але водночас спокійно.

Без награності.

Без кокетства.

Просто дивилася.

І саме це чомусь зачепило.

— О, тепер зрозуміло, — раптом сказав Артем.

— Що саме?

— Ти знову дивишся так.

Назар підняв очі.

— Як?

Друг усміхнувся.

— Наче світ навколо перестав існувати.

Назар лише похитав головою.

— Не вигадуй.

— Добре. Але скажи чесно, коли ти востаннє дивився на когось довше трьох секунд?

Він мовчав.

І це була відповідь.

Артем тихо засміявся.

— Я так і знав.

Він уже хотів щось сказати, але зупинився.

Бо добре знав Назара.

І добре знав його прізвище.

Монстр.

Дивне прізвище.

Рідкісне.

Таке, яке люди завжди запам'ятовували.

І таке, через яке Назару доводилося вислуховувати одні й ті самі жарти з дитинства.

«Ти точно Монстр?»

«Не лякаєш людей?»

«Прізвище тобі підходить.»

Спочатку це дратувало.

Потім він звик.

А потім перестав пояснювати.

Насправді історія була зовсім іншою.

Колись дуже давно його прадід жив у маленькому карпатському селі.

Був високим, похмурим і мовчазним чоловіком.

Люди його боялися не тому, що він був жорстоким.

Навпаки.

Він допомагав усім.

Але мав такий серйозний погляд, що діти між собою почали називати його монстром.

Не зі зла.

Просто так.

Прізвисько причепилося.

А з роками стало прізвищем цілої родини.

Іронія полягала в тому, що чоловік, від якого все почалося, був, мабуть, найдобрішою людиною в селі.

Назар часто думав про це.

Іноді люди бачать зовсім не те, що є насправді.

Вони дивляться на ім'я, на прізвище, на зовнішність.

І роблять висновки.

Можливо, саме тому він рідко підпускав когось близько.

Було простіше тримати дистанцію.

Не пояснювати.

Не прив'язуватися.

Не ризикувати.

Але зараз…

Його погляд знову впав на фотографію.

На дівчину біля лагуни.

На її легку усмішку.

І він раптом упіймав себе на дивній думці.

Він хоче дізнатися, як її звати.

Не тому, що цікаво.

Не тому, що нудно.

А просто…

Хоче.

Вперше за дуже довгий час.

Назар заблокував телефон і підняв очі на лагуну.

Вода тихо коливалася під місячним світлом.

І чомусь саме зараз йому здалося, що цей вечір ще не закінчився.

Що це тільки початок.

Він не знав її імені.

Не знав, ким вона працює, що любить і чому обрала саме «Блакитну лагуну».

Не знав навіть, чи зустріне її ще колись.

Але чомусь був упевнений у дивній речі.

Вони ще побачаться.

Обов'язково. 

— Назаре!

Він обернувся.

До нього біг маленький хлопчик років восьми, а позаду йшла молода жінка, мабуть, його мама.

Хлопчик зупинився прямо перед ним і широко усміхнувся.

— Добрий вечір, дядю!

Назар мимоволі всміхнувся.

— Добрий вечір.

Хлопчик уважно подивився на нього, ніби намагався розгадати якусь таємницю.

Потім дуже серйозно запитав:

— А ви Вальмор?

Артем поруч мало не вдавився повітрям.

Назар здивовано моргнув.

— Що?

— Ви Вальмор? Ну… із тих самих… трохи поганих.

На кілька секунд запала тиша.

А потім мама хлопчика зблідла.

— Боже мій! Вибачте його, будь ласка! — швидко заговорила вона. — Він просто прочитав якусь історію про Вальморів і тепер усіх загадкових людей підозрює, що вони звідти.

Хлопчик образився.

— Але ж він справді загадковий.

Назар кілька секунд дивився на них.

Потім… засміявся.

Не тихо.

По-справжньому.

Так, що навіть Артем здивовано повернув голову.

Бо Назар сміявся рідко.

Дуже рідко.

— Ні, — нарешті сказав він, усе ще посміхаючись. — Я не Вальмор.

Хлопчик замислився.

— Точно?

— Точно.

— А шкода.

Тепер засміявся вже Артем.

Мама лише прикрила обличчя рукою.

— Пробачте, будь ласка.

— Усе гаразд, — відповів Назар. — Насправді це навіть цікаве припущення.

Хлопчик уважно подивився на нього.

— Але ви все одно схожі.

— Чим саме?

Хлопчик нахилив голову.

— Очима.

Назар на секунду перестав усміхатися.

— Очима?

— Ага. Ви дивитесь так, ніби постійно про щось думаєте.

Кілька секунд він мовчав.

Потім ледь усміхнувся.

— Можливо, ти маєш рацію.

Хлопчик задоволено кивнув.

— Я так і знав!

Його мама полегшено видихнула.

— Ну все, ходімо, детективе.

— Бувайте, дядю… не-Вальморе!

— Бувай.

Вони пішли.

На лагуні знову стало тихо.

Артем усміхнувся.

— Не-Вальмор. Це тепер твоє нове прізвисько.

— Дуже смішно.

— Ні, справді. Ти бачив себе? Ти зараз сміявся.

Назар подивився на воду.

Хвилі ледь торкалися берега.

Десь неподалік лунав сміх людей.

А трохи далі…

Він помітив її.

Дівчина з келихом «Блакитної лагуни» все ще сиділа за столиком.

І дивилася в їхній бік.

Не прямо на нього.

Швидше… із цікавістю.

Наче теж почула розмову.

І раптом вона усміхнулася.

Ледь помітно.

Тепло.

Назар відчув дивне відчуття всередині.

Ніби після довгого дня хтось несподівано увімкнув світло в кімнаті.

Вона усміхнулася через звичайну дитячу історію.

Через його сміх.

І чомусь саме це зачепило його більше, ніж мало б.

Він навіть не знав її імені.

Але вперше за дуже довгий час захотів підійти і сказати:

«Добрий вечір. Мене звати Назар.»

Олена сама не зрозуміла, чому встала зі свого місця.

Марта саме відповідала на повідомлення в телефоні й навіть не помітила, як подруга повільно підійшла ближче до берега.

Незнайомець теж її помітив.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Поруч тихо шуміла вода.

— Вибачте… — першою озвалася Олена.

Він ледь підняв брови.

— Так?

Вона ніяково усміхнулася.

— Можна поставити дивне запитання?

У його очах майнула цікавість.

— Спробуйте.

Олена на мить завагалася.

— Ви… викладач?

Запала тиша.

Потім він ледь усміхнувся.

— Чому ви так вирішили?

Вона знизала плечима.

— Не знаю. У вас такий вигляд.

— Який саме?

— Наче ви все помічаєте.

Він тихо засміявся.

Олена навіть трохи розгубилася.

Його сміх зовсім не пасував тому серйозному образу, який вона встигла собі придумати.

— І якщо так… — продовжила вона, трохи ніяковіючи, — то вибачте. Я тут сиджу й п'ю «Блакитну лагуну».

Він подивився на келих у її руках.

Потім знову на неї.

І щиро не зрозумів:

— І що?

Олена моргнула.

— Ну… не знаю. Може, це дивно.

— Пити безалкогольний напій біля лагуни?

На її обличчі з'явилася несмілива усмішка.

— Якщо так сказати, то звучить нормально.

— Бо це й нормально.

Вона тихо засміялася.

І знову настала тиша.

Але вже інша.

Не незручна.

Навпаки.

Наче вони розмовляли не вперше.

Назар уважно дивився на дівчину перед собою.

Вона була зовсім не схожа на людей, які намагаються сподобатися.

Не підбирала красивих фраз.

Не грала роль.

Просто була собою.

І чомусь це здавалося рідкістю.

— Вам подобається це місце? — раптом запитав він.

Олена одразу подивилася на воду.

— Дуже.

— Чому?

Вона задумалася.

— Тут тихо. А ще… тут ніби можна бути собою. Ніхто нічого від тебе не хоче. Не потрібно нікому нічого доводити.

Він мовчав.

Потім теж перевів погляд на лагуну.

— Гарна відповідь.

Олена подивилася на нього.

— А вам?

Він кілька секунд не відповідав.

— Мені подобається, що тут можна подумати.

— Про щось важливе?

Він усміхнувся куточками губ.

— Іноді.

Вона кивнула.

Ніби зрозуміла.

І від цього стало ще дивніше.

Бо зазвичай його не розуміли з кількох слів.

Вітер знову торкнувся води.

Десь далеко сміялися люди.

А вони стояли поруч, дивилися на лагуну і чомусь не поспішали закінчувати розмову.

Наче вечір подарував їм трохи часу.

Лише для них двох. 

Від імені Олени

«Ви… викладач?»

Щойно я вимовила ці слова, одразу пошкодувала.

Серйозно, Олено?

Хто взагалі таке запитує у незнайомої людини?

Я мало не заплющила очі від ніяковості.

Але він не засміявся.

Не здивувався.

Просто дивився на мене.

Спокійно.

Уважно.

Так, ніби я сказала щось важливе.

— Чому ви так вирішили? — нарешті запитав він.

Я знизала плечима.

— Не знаю. У вас такий вигляд.

— Який?

І тут я остаточно розгубилася.

Який?

Як пояснити людині, що вона виглядає так, ніби знає відповіді на всі питання? Ніби помічає більше за інших? Ніби від неї нічого не приховаєш?

— Наче ви все помічаєте, — тихо сказала я.

Він раптом засміявся.

Неголосно.

Але по-справжньому.

І я здивувалася.

Чомусь мені здавалося, що він узагалі не сміється.

Що він із тих людей, які завжди серйозні.

А виявилося, ні.

У нього був теплий сміх.

І теплі очі.

Небезпечно теплі.

Я раптом зрозуміла, що дивлюся на нього занадто довго.

І швидко перевела погляд на свій келих.

— І якщо так… вибачте. Я тут сиджу й п'ю «Блакитну лагуну».

Я сама не знала, навіщо це сказала.

Мабуть, через хвилювання.

Коли нервую, починаю говорити дивні речі.

Він подивився на келих.

Потім на мене.

І спокійно запитав:

— І що?

Я розгублено моргнула.

І що?

Справді.

І що?

Мені стало смішно.

Виявляється, у моїй голові ця ситуація була значно драматичнішою.

— Ну… не знаю, — тихо засміялася я. — Може, це дивно.

— Пити безалкогольну «Блакитну лагуну» біля лагуни?

Тепер засміялася вже я.

І напруга кудись зникла.

Наче її змило хвилею.

Вітер злегка ворушив моє волосся.

Я подивилася на воду.

Потім знову на нього.

І раптом упіймала себе на дивній думці.

Мені легко поруч із ним.

Дивно легко.

Наче ми не двоє незнайомців, які бачать одне одного вперше.

А ніби вже колись розмовляли.

Десь.

Колись.

Це було безглуздо.

Я ж навіть імені його не знаю.

І він не знає мого.

Але чомусь мені зовсім не хотілося, щоб цей вечір закінчувався.

Я зробила маленький ковток «Блакитної лагуни».

Підняла очі.

І зустріла його погляд.

Він уже дивився на мене.

І чомусь у грудях стало дуже тихо.

Наче весь шум світу раптом зник.

Залишилися тільки лагуна.

Ніч.

І незнайомець, якого я бачила вперше.

Але чомусь зовсім не хотіла забувати.

Від імені Назара

Вона стояла поруч і тримала в руках свій келих «Блакитної лагуни».

Чомусь цей напій їй пасував.

Такий самий на перший погляд легкий, але з чимось глибоким усередині.

Вона дивилася на воду.

Я теж.

І раптом згадав одну історію.

— Знаєте, тут є легенда, — сказав я.

Вона одразу повернула голову до мене.

— Справді?

У її голосі було щось дитяче. Щира цікавість.

Я мимоволі усміхнувся.

— Місцеві кажуть, що лагуна приводить сюди людей не випадково.

Вона мовчала.

Слухала.

Уважно.

— Кажуть, якщо двоє незнайомців зустрінуться тут і їм буде легко мовчати разом, вони ще обов'язково побачаться.

На кілька секунд запала тиша.

Вона подивилася на воду.

Потім тихо запитала:

— А ви вірите в таке?

Я задумався.

Раніше сказав би «ні».

Не замислюючись.

Але зараз…

Я подивився на неї.

На дівчину, яку бачу вперше в житті.

І з якою чомусь легко.

Дивно легко.

— Не знаю, — чесно відповів я. — Але сьогодні ця легенда здається не такою вже й вигаданою.

Вона нічого не сказала.

Лише ледь усміхнулася.

І чомусь від цієї маленької усмішки стало тепліше.

Ніби вечір став трохи світлішим.

Раптом неподалік пролунав голос Марти:

— Олено! Нам уже час!

Олена.

Я завмер.

Олена.

Так ось як її звати.

Ім'я дивним чином їй пасувало.

Вона обернулася на голос подруги, а потім знову подивилася на мене.

— Це мене кличуть.

— Зрозумів.

Але ніхто з нас не зрушив із місця.

Ніби обом не хотілося, щоб ця розмова закінчувалася.

Вона поправила волосся, яке розтріпав вітер.

І тихо сказала:

— Тоді… до побачення?

Я подивився на неї.

На лагуну.

На келих у її руках.

І сам не знаю чому відповів:

— До завтра.

Вона здивовано моргнула.

— До завтра?

Я теж здивувався власним словам.

Ледь усміхнувся.

— Якщо легенда не бреше.

Вона засміялася.

Тихо.

Щиро.

І я вперше за довгий час зрозумів, що мені хочеться ще раз почути цей сміх.

— Тоді… до завтра, — сказала вона.

Вона пішла до подруги, а я залишився біля води.

І дивився їй услід трохи довше, ніж мав би.

Дивне відчуття не зникало.

Наче ця історія тільки починається.

І я ще не знав найголовнішого.

Що завтра вранці, коли відчиняться двері аудиторії, я скажу:

— Добрий день. Мене звати Назар Монстр, і від сьогодні я викладатиму у вашій групі.

І серед десятків студентів побачу ті самі очі.

Очі дівчини з келихом «Блакитної лагуни».

Олени.