Раді Вас бачити!

На платформі пахло гарячим асфальтом, кавою з автомата й залізницею. Від спеки липла футболка, а валіза ніяк не хотіла слухняно котитися по нерівній плитці.

Андрій надіслав фотографію з якогось ресторану: діловий сніданок, білі скатертини, келихи, чоловіки в сорочках.

«А ти що робиш, мала?»

Кіра сфотографувала свої ноги в кедах і валізу на тлі залізничної колії.

«Тікаю на море з Алкою».

Відповідь прийшла відразу.

« Шкодую, що я не поруч».

«Сам винен. Треба було брати мене у відрядження».

«Ти б мені працювати не дала».

«Наклеп. Я слухняна».

Телефон задзвонив.

— Слухняна? Знаєш, що ти сьогодні робила зі мною у моєму сні?

— Щось таке, чого я не зроблю, коли ми побачимося?

— Мабуть, саме те. І мені вже не до роботи сьогодні. Хочу до тебе.

— Все в твоїх руках.

— Два тижні — і я весь твій. Добре, треба вже бігти. Люблю тебе! 

— І я тебе люблю. До звʼязку.

Кіра прибрала телефон саме тоді, коли над платформою оголосили про прибуття потяга. Поїзд важко й повільно зупинився, провідниця відчинила двері, і з-за її плеча вже визирала усміхнена Алла.

— Ну нарешті!

Вона обійняла подругу і допомогла затягнути валізу всередину. У їхньому купе сиділи Лана і Оксана, які зраділи Кірі наче давній знайомій, хоча вони бачилися лише один вечір.

— Привіт! А ми тебе згадували!

— Сподіваюся, добрим словом?

— Звісно!

Оксана підвелася, звільняючи місце. За нею встала й Лана.

— Падай. Ми вже зараз підемо до себе. Зайдемо пізніше.

На столі лежали бутерброди, пластикові контейнери з нарізаними овочами, персики, печиво й пакет із цукерками.

— Дівчата, ви на море їдете чи обікрали продуктовий магазин і тікаєте? — поцікавилася Кіра.

— Це ще не все, — підморгнула Лана, виходячи з купе.

Кіра дістала з валізи капці, перевзулася й нарешті вмостилася біля Алли. Вона ледве встигла зробити кілька ковтків води, коли у дверях з’явився Толік.

— О, поповнення! — Він сперся плечем об одвірок. — Кого я бачу! Кіра!

— Анатолій, — так само урочисто кивнула вона. — Доброго дня.

Кіра потягнулася до пакета з цукерками, взяла одну й помітила, що Толік стежить поглядом.

— Хочеш? — запропонувала вона йому.

Він глянув на її руку.

— Ти б краще не налягала на солодке.

— Чого це?

— Ну, ожиріння нікому не до лиця. Тобі б на дієту сісти, а не цукерки їсти.

Кіра подивилася на Толіка.

— А-а, то ти дієтолог?

— Ні. Просто даю дружню пораду.

— Яка цінна порада. І безкоштовно?

— Для тебе — безкоштовно.

Вона повільно розгорнула карамельку й демонстративно поклала її до рота, дивлячись йому в очі. А потім узяла з пакета льодяник і кинула йому. Толік ледве встиг його спіймати.

— На, посмокчи, може, подобрішаєш. Худі всі злі.

Толік хмикнув і зник у коридорі.

— Він завжди такий? — запитала Кіра, коли двері за ним зачинилися.

— Ну, ти теж не янгол. «Посмокчи», - хіхікнула Алла.

— Нє, ну, Алл, пʼятдесят вісім кілограмів — це ожиріння? І взагалі…

— Ой, ну пожартував, — перебила її подруга, - не роби з цього драми.

Решта дороги минула швидко. До їхнього купе раз у раз хтось зазирав, дівчата сміялися, ділилися їжею, обговорювали плани на відпочинок. Кіра й не помітила, як вони дісталися своєї станції. 

Від вокзалу до готелю їх везли автобусом ще близько години. Нарешті за вікном з'явилася біла будівля з вигорілим на сонці прапором і двориком, де цвіли олеандри. Алла вже тримала в руках роздруківку з номерами кімнат і з порога роздавала ключі, як на урочистому відкритті.

— Ми з тобою на другому, — сказала вона подрузі. — Двісті сьомий.

Кіра потягла валізу на другий поверх. На одній зі сходинок її нога послизнулася, і вона почала падати. Хтось підхопив її за лікоть.

— Ей, ей, ей! — Толік сміявся, дивлячись на неї знизу і все ще тримаючи. — Ну ти даєш. На ногах не стоїш?

— Дякую, — сказала вона й висмикнула руку.

— Та будь ласка.

Кіра затягнула валізу останніми сходинками і зайшла в кімнату, позаду вже торохкотіла своїм багажом подруга.

У номері було два ліжка. Алла поставила сумку на те, що біля вікна.

— Я тут. Ти ж не проти?

Колись вони сперечалися за це ліжко так, що доводилося кидати монетку. Кіра згадала їхні дитячі сварки й усміхнулася.

— Не проти.

Алла охайно розставила косметику на тумбочці, Кіра поставила телефон на зарядку, витягла з валізи чисту білизну, взяла рушник.

— Я в душ.

— Ага, — машинально відповіла Алла, натискаючи щось у телефоні.

Кіра зачинилася у ванній.

Тепла вода змивала дорожній пил і втому. Вона із задоволенням підставила обличчя під струмені. Нарешті відпустка! Ще трохи — і море. Жодних звітів і ранкових будильників.

Вимкнувши воду, Кіра витерлася й потягнулася до одягу. Якого, звісно, не було. Чисті трусики й футболка так і залишилися на ліжку.

— Ну молодець, — пробурмотіла вона сама до себе. 

Обгорнувшись великим рушником, босоніж вийшла з ванної й попрямувала до ліжка. Відкинула з очей мокре руде волосся — і раптом завмерла.

Толік сидів у кріслі біля дверей, закинувши ногу на ногу, і дивився прямо на неї.

— А-а-а! — Кіра скрикнула й відсахнулася. 

Рушник вислизнув з-під пахви й поповз униз. Вона швидко схопила його вже десь на талії та миттю натягнула назад, притиснувши до грудей.

Толік задоволено усміхався, ковзаючи очима по ній.

— Ти що тут робиш?! - обурилася вона.

— Аллу чекаю.

— Що? Ти, збочинець, вийди геть!

— Та тихіше. Чого ти верещиш? Алла мене впустила. Сказала почекати. 

— Де вона?

— Пішла на рецепцію віднести документи.

Кіра витріщилася на нього.

— І ти не міг почекати в коридорі?!

Він знизав плечима.

— Ну хто ж знав, що ти таке шоу влаштуєш.

Вона аж рота роззявила.

— Яке ще шоу?!

— Ну, ефектна поява.

— Ти ненормальний?! Чого ти досі тут сидиш? Геть сказала! Забирайся до біса!

Кіра відчула як палає обличчя. Вона ще міцніше притиснула рушник до грудей. В очах защипало, і це розлютило її остаточно.

Толік повільно піднявся, не зводячи з неї погляду.

— Добре, не нервуй. Скажи Аллі, хай тоді сама до мене зайде. Мій номер через стінку. Сусіди, виходить. 

Він нарешті вийшов у коридор. Кіра грюкнула дверима й повернула замок.

— От же ж козел, — прошепотіла вона й сердито витерла очі.