Спочатку:
На сторінку книги
Лілі розплющила очі.
Вона лежала на підлозі у вітальні.
Кілька секунд дивилася на стелю, намагаючись зрозуміти, як опинилася тут. Голова боліла, а в грудях залишилося дивне відчуття важкості.
Вона повільно підвелася.
Телефон лежав на дивані.
Екран був темним.
Лілі підійшла ближче й узяла його до рук. Останнє повідомлення все ще залишалося відкритим.
«Скажи їй, що ти мене чуєш».
— Я тебе чую, — прошепотіла вона.
У будинку нічого не змінилося.
Лише десь нагорі тихо скрипнула підлога.
Лілі підняла голову.
— Гердо?
Відповіді не було.
Вона поклала телефон до кишені й попрямувала до сходів. Цього разу вирішила не тікати. Якщо ця жінка справді була її сестрою, то вона мала дізнатися правду.
На другому поверсі було холодніше.
Двері кімнат стояли прочиненими. Лілі зазирнула до першої, потім до другої. Нічого незвичайного.
Але біля останніх дверей вона зупинилася.
На дереві з'явилися подряпини.
Свіжі.
Наче хтось довго намагався відчинити їх з іншого боку.
Лілі торкнулася однієї з них.
І раптом почула:
— Вона ще не прокинулася?
Голос був чоловічим.
— Ні. Але вона реагує на голоси.
Лілі різко відсмикнула руку.
Це було не за дверима.
Здавалося, слова лунали просто в її голові.
— Хто тут?!
Тиша.
Вона озирнулася, але коридор залишався порожнім.
Тоді почула жіночий голос:
— Будь ласка, не припиняйте говорити з нею.
Лілі притулилася до стіни.
— Що зі мною відбувається?..
Їй захотілося плакати.
Вона не розуміла, чому цей будинок змушував її відчувати себе так, наче вона давно тут жила. Чому незнайомі голоси здавалися знайомими. Чому всі навколо говорили про якусь сестру, ніби вона мала знати, хто це.
Раптом двері перед нею відчинилися.
За ними була невелика спальня.
Дитяче ліжко, шафа, письмовий стіл і старі іграшки.
Лілі повільно зайшла всередину.
На стіні висіли фотографії.
Вона підійшла до них.
На першій була маленька дівчинка.
На другій — та сама дівчинка, але вже трохи старша.
На третій — дві сестри.
Лілі впізнала себе.
Але друга дівчинка…
Вона ніби дивилася на неї з фотографії.
Лілі торкнулася скла.
— Герда…
Цього разу ім'я прийшло саме собою.
Вона згадала його.
Не обличчя. Не голос. Лише ім'я.
Герда.
Її сестра.
За спиною пролунав тихий шурхіт.
— Нарешті.
Лілі обернулася.
У дверях стояла та сама жінка.
Цього разу її обличчя було чіткішим.
Темне волосся, втомлені очі й бліда шкіра.
— Ти мене згадала, — сказала вона.
Лілі зробила крок до неї.
— Герда?
Жінка кивнула.
— Так.
— Де ти була?
Герда опустила погляд.
— Поруч.
— Чому я тебе не бачила?
— Ти не могла.
Лілі насупилася.
— Що це означає?
Герда не відповіла.
Натомість підійшла ближче й простягнула руку.
— Ходімо зі мною.
— Куди?
— Туди, де ти повинна бути.
Лілі подивилася на її долоню.
Вона хотіла взяти сестру за руку, але щойно торкнулася її пальців, усе навколо змінилося.
Кімната зникла.
На мить вона побачила білу стелю.
Яскраве світло.
Чужі силуети.
І відчула, як хтось стискає її долоню.
— Лілі? Чуєш мене?
Вона здригнулася.
Перед очима знову з'явилася спальня.
Герда стояла навпроти, але тепер її обличчя було сповнене страху.
— Що ти побачила? — запитала вона.
Лілі важко дихала.
— Я… не знаю.
З коридору долинув гучний удар.
Обидві сестри обернулися.
На підлозі лежав старий конверт.
Лілі підняла його.
На лицьовому боці було написано її ім'я.
А всередині лежав аркуш із коротким повідомленням:
«Якщо ти це читаєш, значить, він знову знайшов тебе».
Лілі відчула, як похололи пальці.
— Хто?
Герда повільно підійшла до неї.
— Той, хто прийшов за тобою.
— Хто він?
Сестра подивилася їй просто в очі.
— Ти справді нічого не пам'ятаєш?
Лілі похитала головою.
І тоді знизу пролунав звук.
Тихий.
Металевий.
Наче хтось намагався відчинити вхідні двері ключем.
Герда схопила її за руку.
— Лілі, слухай мене. Що б ти не почула, не відчиняй дверей.
— Чому?
Герда подивилася на сходи.
— Бо цього разу він може не піти.
Із першого поверху долинув чоловічий голос:
— Дівчата? Я знаю, що ви вдома.
Лілі перестала дихати.
Герда міцніше стиснула її руку.
А потім тихо промовила:
— Ти повинна прокинутися…
Кінець шостої глави.
Далі буде...
