Спочатку:
На сторінку книги
Лілі ще кілька секунд дивилася на повідомлення.
«Ти була не єдиною дитиною в цій родині. Але одна з вас мала залишитися в будинку».
Вона перечитала його знову. Потім ще раз.
— Що за дурня…
Пальці тремтіли. Вона спробувала відповісти, але повідомлення не відправилося. На екрані з'явився значок відсутності зв'язку.
Лілі повільно підняла голову.
Двері перед нею залишалися зачиненими.
За ними було тихо.
Надто тихо.
— Я знаю, що ти там, — промовила вона, намагаючись надати голосу впевненості.
Ніхто не відповів.
Вона зробила крок назад.
І саме тоді почула музику.
Ледь помітну, приглушену мелодію, яка доносилася звідкись із глибини будинку.
Лілі завмерла.
Ця мелодія здавалася знайомою. Вона ніби вже чула її раніше, але не могла пригадати де саме.
Музика раптово обірвалася.
Натомість пролунав жіночий голос:
— Лілі? Ти мене чуєш?
Вона різко обернулася.
Коридор був порожнім.
— Хто тут?!
— Будь ласка… Відповідай мені.
Голос звучав так близько, наче хтось стояв просто за її спиною.
Лілі повільно повернулася до дверей.
— Герда?..
Вона сама здивувалася, почувши це ім'я.
Чому саме Герда?
Звідки вона його знала?
За дверима щось тихо клацнуло.
А потім пролунав дитячий сміх.
Лілі відсахнулася.
— Ні. Досить!
Вона швидко рушила сходами вниз. Їй потрібно було знайти щось, що пояснило б усе, що відбувалося. Можливо, старі документи. Фотографії. Будь-які докази того, що в цій родині справді було двоє дітей.
У вітальні вона помітила відчинену шухляду.
Хоча точно пам'ятала, що раніше та була зачинена.
Усередині лежав старий фотоальбом.
Лілі витягнула його й сіла на диван.
Перша сторінка була порожньою. На другій — фотографія будинку. На третій — сім'я.
Чоловік і жінка стояли позаду двох маленьких дівчаток.
Лілі нахилилася ближче.
Обидві дівчинки були схожі одна на одну.
Одна мала темне волосся, інша — трохи світліше.
Вони трималися за руки.
На звороті фотографії було написано:
«Наші дівчатка. Назавжди разом».
Лілі провела пальцем по напису.
— Хто ви?..
Раптом у будинку пролунав гучний тріск.
Фотоальбом вислизнув із її рук.
Усі лампи на мить згасли.
А коли світло повернулося, телевізор у вітальні сам увімкнувся.
На екрані з'явилося старе зображення. Чоловік стояв перед великим будинком і щось розповідав. Звук був спотворений, слова неможливо було розібрати.
Лілі повільно підвелася.
— Я ж його вимкнула…
Зображення мигнуло.
Тепер на екрані була кімната.
Білі стіни.
Довгі штори.
І жіноча постать біля ліжка.
— Лілі…
Вона завмерла.
Цей голос.
Вона знала його.
— Лілі, будь ласка. Повернися до мене.
Телевізор раптово вимкнувся.
У кімнаті запанувала тиша.
А потім із другого поверху пролунав стукіт.
Три удари.
Пауза.
Ще три.
Лілі повільно підняла голову.
— Гердо?
Цього разу вона не була впевнена, чи справді вимовила це ім'я.
На сходах з'явилася тінь.
Невисока жіноча постать стояла нерухомо, тримаючись за поручень.
— Ти знову мене не впізнала, — тихо промовила вона.
Лілі відчула, як холод пробігся спиною.
— Хто ти?
Постать зробила крок уперед.
— Твоя сестра.
— Ні… Моя сестра залишилася в тій кімнаті.
Жінка похитала головою.
— Ні, Лілі. Я тут. Я весь час тут.
На мить її обличчя стало чіткішим.
Але щойно Лілі спробувала роздивитися його, зображення знову розпливлося.
— Ти повинна прокинутися, — прошепотіла незнайомка.
І раптом будинок здригнувся.
Десь далеко пролунав протяжний сигнал.
Потім ще один.
Лілі затиснула вуха.
— Замовкни!
Жінка на сходах заплакала.
— Будь ласка… Не залишай мене.
І в ту ж мить усі двері в будинку почали повільно зачинятися.
Окрім одних.
Тих самих, за якими ховалася кімната на третьому поверсі.
Звідти долинув дитячий голос:
— Гердо, не йди…
Лілі підняла очі.
А на телефоні, який досі лежав на дивані, засвітився екран.
Нове повідомлення.
«Вона не може дочекатися тебе вічно».
Лілі повільно підійшла до телефону.
Але цього разу під повідомленням з'явилося ще одне речення.
«Скажи їй, що ти мене чуєш».
Вона подивилася на сходи.
Жінки там уже не було.
Лише відчинені вхідні двері.
І голос, який долинав звідкись здалеку:
— Лілі… Я тут. Я тримаю тебе за руку.
Кінець п'ятої глави.
